В італійському селі Борміда в гірському регіоні Лігурія пропонують 2 тисячі євро кожному, хто погодиться туди переїхати. Додатково щомісяця платитимуть 50 євро оренди. Так хочуть зупинити вимирання села, пише gazeta.
Оголошення розмістив у Facebook мер Даніель Ґальяно. Відгукнулися кілька десятків осіб зі США, Угорщини, Данії, Британії й Індонезії.
– Готові приймати перших поселенців за два місяці, – каже Ґальяно. – Пропонуємо просте і щасливе життя. Неподалік – тризірковий ресторан. Що ще треба?
У Борміді живуть 394 людини. Найближче місто – за понад 70 кілометрів.
Першим переселенцям пропонують двоповерховий мебльований будинок із чотирма спальнями, верандою та садом поряд з автобусною зупинкою. Оренда такого в Лондоні чи Нью-Йорку коштує понад 12 тисяч доларів на місяць. Раніше його здавали за 383 долари.
Андреа ПЕСКОНА, 46 років, менеджер ресторану, Борміда, Італія:
– Цим людям доведеться шукати собі заняття. Ми пропонуємо ліс, кози, красиву церкву й багато смачної свіжої їжі. Тут на вас чекає розслаблене життя без стресів. Можете придумати благодійний проект, що вдихнув би енергію в Борміду.
У селі працюють чотири ресторани й церква. Є швидкісний інтернет. Шукають працівників на лісопильню. У ресторанах роботи нема. Туди наймають лише родичів. Щойно звільняється місце – на нього черга з кількох кузин.
Багато іноземців у соцмережах розпитували про наше життя. Тоді мер зібрав усіх жителів. Сказав, що ініціатива була хибною. Мовляв, ми не можемо перевірити, чи відповідають ці люди духові нашого села. Приніс статистику злочинів у великих містах. Лякав, скільки у світі стається терактів, убивств і зґвалтувань. А ми вже налаштувалися, що знову працюватимуть садок і школа.
Моя тітка запросила родину македонців. Мають чотирьох дітей. У жінки освіта кухаря, а в тітки – великий сад і овочеві грядки. Тих 2 тисячі євро тітка заплатить зі своїх заощаджень. Не хоче, щоб будинок розвалився після її смерті.
Лю Рен ХОЧУМА, 36 років, актор, Пекін, Китай:
– Три роки тому мене найняло агентство з продажу нерухомості. За 60 кілометрів від Пекіна збудували містечко елітних квартир. Проект був грандіозний. Але не врахували, що паралельно здадуть ще один житловий комплекс. Там були нижчі ціни, великий парк, готова інфраструктура. Забудовник за свій рахунок модернізував залізницю й купив потяг.
Тут продали 90 квартир із чотирьох тисяч. Було невигідно запускати насоси й генератори для них. Люди почали відмовлятися від угод. Нові покупці лякалися, коли бачили, що на вулиці нікого немає, крім сторожа і двох-трьох людей.
Найняли акторів двох театрів. Нас попереджали, коли потенційний покупець заїжджає у двір. Я мав виходити, відкривати автомобіль і махати дружині на балконі. Дві дівчини теревенили з пакетами продуктів. Власник хотів, аби кожен покупець бачив, як ведуть колону маленьких дітей. Акторка, коли проходила повз покупця, мала говорити: на території комплексу є поліклініка, недалеко – дитсадок. Менеджер забула попередити, що той самий клієнт приїжджає вдруге. Ми мали розіграти інший сценарій. Але знову “повели” дітей до зубного.
Тепер працюють веб-камери. З 9:00 до 18:00 у нас робочий день. Їздимо територією, заходимо в магазини, гуляємо з дітьми. Для нас це чудовий заробіток. За рік продали 700 квартир.
Роберто НЕСТЕРЕ, 28 років, сантехнік, Кесон, Філіппіни:
– У селі, де ми з братами народилися, залишилося менше 60 жителів. Молодь повиїжджала на заробітки. Спочатку закрили школу. Потім раз на два тижні перестав приходити лікар. Священик проводив служби тільки на великі свята.
Голова попередив: тих, хто не з’являтиметься вдома довше року, позбавить прав на майно. Він може це зробити. Всі почали приїжджати раз на півроку-рік. Однак жити ніхто не залишався.
Позаторік, коли виїхав останній молодший за 30 років чоловік, голова погрожував знести стару частину кладовища. Там усе страшно заросло. Тоді повернулися дві родини. В обох він запропонував чоловікам роботу – садівником на цвинтарі й біля сільради та водієм. Домовився про продаж зелені в Кесоні. Для цього потрібні були 20 людей. Усім передзвонив, що можуть повертатися або він запрошує в порожні будинки молодь із сиротинців та в’язниць. Ще шестеро дорослих приїхали.
Зараз у селі люди заробляють більше, ніж дехто в місті. Голова справді забирав молодих після першого терміну у в’язниці. Через благодійні фонди забезпечив їм перший рік життя. Попереджав: якщо крастимуть – виганятиме. У полі годують сніданком і обідом. Дві жінки дивляться за дітьми. Двічі на тиждень приїжджає священик. Для неписьменних найняли вчительку. Двох хлопців відправили вчитися до коледжу на ветеринарів. Це оплатив власник мережі кафе. Хоче, щоб йому постачали якісну курятину.
Франсуа БЕЛІНЬЙО, спеціаліст із проектування міст, Руан, Франція:
– Тривожні сигнали були в селах Маншу в Нижній Нормандії. Спочатку спробували туди вливати інвестиції. Фарбували будинки, розбивали клумби, запрошували лекторів. Не допомогло. Страшенно знизили ціни на старі будинки. Але рахунки за опалення все одно були величезні.
Торік в одному селі погодилися прийняти мігрантів. Запросили 400 людей із дітьми. Перший рік держава їм оплачує. За рік понад 300 вирішили поїхати геть. Але 70 залишилися. Відкрили магазин спецій і солодощів, салон краси.
Пристосуватися важко обом сторонам. У селі, де ніхто не народжувався 17 років, з’явилися непрості підлітки. Позаторік постало питання про закриття найближчої лікарні. Зараз уже все гаразд.
Ендрю МАКБРАЙТ, 51 рік, геолог, Солт Лейк Сіті, США:
– Моє місто в Айдахо почало занепадати у 1980-х. Закрився завод мастила. Хтось виїхав, хтось спився. 1993-го там було 60 сімей. Закрили школу. Влада штату надіслала список міст, куди пропонують переселитися. Забезпечували роботою і соціальним житлом. Батько не хотів залишати котедж, але все ж зважився. Його взяли бухгалтером на мережу заправок.
Місто прибрали з карти. Зараз там звалище.
Ми часто працюємо біля міст, які занепадають. Найкраще – розселити їх. Штучно підтримувати там життя надто дорого.
Читайте також: ТРАМП НЕСПОДІВАНО ЗАЙШОВ НА ЧУЖЕ ВЕСІЛЛЯ (ВІДЕО)
