Зате лиха я зазнав чимало: втратив батькiв у дитинствi, потiм — дружину, та ще й вiдсидiв у в’язницi за злочин, якого не скоїв. Навiщо я жив? Невже спокутую грiхи своїх предкiв?
“Батько загинув, а мама збожеволiла”
Я народився у родинi офiцера i був пiзньою дитиною у батькiв. Тато дуже тiшився, коли мама подарувала йому другого сина. Адже мiй старший брат на той час уже закiнчував школу. Та щастя тривало недовго.
Коли менi було три мiсяцi, батько розбився на ешелоннiй машинi. А через кiлька тижнiв мама отримала ще двi телеграми: про смерть її матерi та її брата — вони теж потрапили в автокатастрофу. Потiм забрали до армiї i мого брата. Так на моє життя насунулася велика чорна хмара, про яку я, маленький, тодi ще й здогадатися не мiг.
Нещасна матуся сама лишилася зi мною на руках. Тепер я розумiю, як їй було нелегко, бо великої родини враз не стало. Через самотнiсть i горе в неї почалися значнi психiчнi розлади. Невдовзi маму поклали в психiатричну лiкарню, а мене вiдправили у будинок немовляти. Не знаю, чому брат не забрав мене i чи шукав узагалi. Тож i вирiс я серед таких же знедолених сирiт, як
сам.
Час вiд часу мама приїжджала до мене в дитбудинок, привозила подарунки, гостинцi. Бувало, навiть забирала до себе на зимовi канiкули — якщо хвороба їй дозволяла. Моя мама завжди була дуже хорошою людиною, попри все. Не її вина, що життя було до неї таким несправедливим.
Що таке дитинство у сиротинцi — можна багато писати. Були там люди, якi пiдтримували мене в нелегкi хвилини. Але про справжнє родинне тепло доводилось хiба що мрiяти. Я лише мрiяв, а моєю заповiтною мрiєю було створити свою щасливу сiм’ю.
Пiсля дитбудинку вступив до училища, де вивчився на будiвельника. Коли навчався, був цiлеспрямованим, працьовитим, та ще й на дiвчат частенько заглядав. Серйозних стосункiв у мене нi з ким не було, я просто приглядався до них, бо дуже хотiв родину. I таки зустрiв свою Аню. Це була любов iз першого погляду, я вiдчув, що ми — двi частини єдиного цiлого, що ми — спорiдненi душi. Через тиждень пiсля знайомства ми почали жити разом, а ще через мiсяць розписалися.
Я нiколи не думав, що здатен так закохатися. У мене з’явився сенс життя, бо поряд зi мною завжди була кохана жiнка. Мої палкi почуття та пристрасть до Аннички, якi були на початку наших стосункiв, iз часу вилились у вiрну любов, цiлковиту довiру, взаєморозумiння i просто-таки собачу прив’язанiсть.
Невдовзi у нашiй сiм’ї вiдбулося поповнення — народилося двоє синiв, Олексiй i Тарас. На той час ми з Анею були ще зовсiм молодими — нам щойно сповнилось по 20 рокiв. Але це не заважало менi гiдно утримувати всiх. До речi, я i маму забрав до себе. У великiй родинi, поруч зi сином, невiсткою та онуками вона почала
помалу приходити до тями. Щоправда, й далi заживала свої лiки, але ми бачили, що мамi значно краще i вона цiлком адекватна.
Щоб мої дiти та дружина нiчого не потребували, я працював на двох роботах, а у вихiднi робив ремонти. Не знаю, звiдки в мене бралося стiльки сили, це, мабуть, любов моїх рiдних i домашнiй затишок, якого в мене нiколи не було, так мене наснажували. Адже дiтям треба то одне купити, то друге, то третє, а жити сьогоднi
дорого. Все було добре, ми були щасливими, але одного дня раптом зруйнувалося.
“Я не вбивав!”
Одного разу моя дружина поїхала до Луцька, на сесiю у коледж, де вона навчалась заочно. Поїхала i не повернулася. Я думав, що збожеволiю. Аню шукала мiлiцiя, я й сам їздив i розпитував про неї людей у тому мiстi. Але розшуки нi до чого не привели. Я розривався мiж роботою i дiтьми. А уночi не мiг спати, все плакав
за Анею. Що з нею сталося? Знав, що вона нiколи б не покинула мене i дiток. Отже, якщо не дає про себе знати, то її вже нема на цьому свiтi.
Здавалося б, гiршого вже бути не може. Однак за якийсь час доля завдала менi ще одного удару. Я отримав повiстку в мiлiцiю. А коли прйшов, менi показали звинувачення у завданнi тяжких тiлесних ушкоджень, якi спричинили смерть людини, i взяли пiд варту. А я навiть не знав, про що йдеться, i того нещасного померлого чоловiка й на очi не бачив.
Усе з’ясувалося дуже скоро — у цьому злочинi свiдчили двоє моїх колишнiх товаришiв, з якими я виховувався в iнтернатi. Свого часу тi два покидьки прийшли на день народження Анi вже добряче п’яними. А потiм влаштували бiйку i намагались на моїх очах її зzгвалтувати. Добре, що менi стало сили викинути їх зi своєї
квартири. Тепер вони свiдчили проти мене, i я пiдозрював, що сидiтиму за їхнiй злочин.
Здавалося, увесь усвiт обернувся проти мене. Маму мою слухати не стали, яка була разом зi мною вдома тодi, коли скоїли вбивство. Сказали, що вона психiчно хвора, тому її свiдчення не мають нiякої сили. А моя Аня безвiсти зникла, тож нiкому було за мене заступитися. Вiдтак мене засудили на 8 рокiв колонiї суворого режиму.
Я писав скарги, подавав на апеляцiю. Однак це нiчого не дало. Коли мене засудили, дiтей моїй матерi не залишили, посилаючись на її психiчне захворювання. Лесика з Тарасом вiдправили у дитбудинок — так моїм дiтям довелося повторити долю батька.
Я вiдсидiв вiсiм рокiв. Три рази намагався накласти на себе руки, але мене чомусь постiйно рятували — зашивали вени, витягали з петлi. Менi було дуже боляче усвiдомлювати i приймати те, що мої родичi й друзi вiдвернулися вiд мене, але так було насправдi. Нiхто менi не писав i нiчим не допомагав.
Ви знаєте, коли мене заарештували, то всi колеги — вiд простих працiвникiв до начальства — боролися за
мене. Я навiть i не думав, що настiльки завоював їхню повагу, довiру i приязнь. Вони найняли менi адвоката, приходили до мене на всi суди, писали менi листи в СIЗО. Навiть старший брат, з якими ми майже не спiлкувалися, принiс менi двi передачi та написав кiлька листiв.
Але потiм, коли мене вже засудили, вони всi враз вiдмовилися вiд мене, забули мене! На всi мої листи друзям, родичам та мамi менi надiйшла одна вiдповiдь вiд тiтки, сестри моєї мами. Вона оповiла, що мама дуже хворiє i живе вдома сама, що вона вже не може написати менi листа, бо навiть не пiдводиться з лiжка.
Так минули жахливi роки за гратами. Менi здається, за цей час я постарiв рокiв на двадцять. Менi було дуже важко це все витримати — далеко вiд дому, дiтей, дружини, про яку так нiчого й не знав.
“Скоро побачуся з Анею…”
Коли я вийшов на волю, то найперше пiшов на могилу матерi, з якою менi не судилося попрощатись. Потiм вiдшукав дiтей, котрi прийняли мене з пересторогою. На той час старшому було вже 13,
а меншому — 11 рокiв.
Я не забрав дiтей додому одразу. Спочатку просто навiдував їх, щоб сини до мене бодай трохи звикли. Я ж знаю, як це буває, оскiльки сам свого часу був у їхнiй шкiрi. Бачив, що вони ще не готовi морально мене прийняти. Але вже через три мiсяцi Олексiйко i Тарас нарештi повернулися додому. Я прйиняв те, що дав менi Бог, i благав, щоб бодай тепер у нас було все добре. Нехай немає Анi, мами. Але є дiти, заради котрих маю жити. Але при тому мене не полишало смутне передчуття нової бiди. I вона не забарилася…
Пiсля в’язницi я знову пiшов на будову — робочi руки завжди потрiбнi. Кiлька мiсяцiв тому я травмувався —
з необережностi менi на ногу впала цегла. У лiкарнi в моїй кровi виявили ВIЛ-вiрус i вiрус гепатиту С. Як менi пояснили, у поєднаннi цi двi недуги дуже агресивнi. У мене майже немає шансiв прожити довше, анiж два роки…
Звiдки тi вiруси у мене взявся, залишається тiльки здогадуватись. Наркотики — це виключено, я їх нiколи не те що не приймав, а навiть i не пробував. За всi роки, що ми разом з Анею прожили, я нiколи її не зраджував, а вона — мене. Ми були першими одне в одного, а бiльше жiнок я так i не мав…
Можливо, мене заразили пiд час переливання кровi, яке менi робили в тюремнiй лiкарнi, коли я порiзав вени? Або заразився ще ранiше, коли навчався в училищi та зробив собi на нозi абстрактне татуювання. Та яка рiзниця, що вже тепер гадати.
Менi шкода мого життя. Коли ти вiдходиш у вiчнiсть старим i хворим, смерть не страшна, вона навiть бажана. Коли життя вже не дає нових вiдчуттiв, а вiд колишнiх задоволень та насолод не та втiха, людина розумiє, що пора переходити на новий етап життя, тобто смерть.
А я? Що бачив я у свої неповнi 35 рокiв? Лише краплину щастя — i море слiз та горя. Чому менi дiсталася така воля? Чим я завинив перед Господом? I чим завинили мої дiти, котрi зостануться сиротами?
Щовечора я дивлюсь небо, читаю молитву i не знаходжу вiдповiдi на цi питання. Єдине, що хоч трохи заспокоює мене, — думка про те, що скоро я побачу Аню i маму…
Читайте також: РАПТОВЕ ЗНИКНЕННЯ НА ДОБУ: ПОЛІЦІЯ НАГАДАЛА ПРО НОВИЙ ФЛЕШМОБ УКРАЇНСЬКИХ ПІДЛІТКІВ
