Українці Сьогодні

Мамо, тату, сестро! Я забронювала для вас подобову квартиру в будинку навпроти, — повідомила Марина родичам. — Там чудовий ремонт, окремі ліжка, і ви зможете відпочити в тиші після дороги. Надія Дмитрівна повільно відклала виделку. Вона подивилася на доньку так, ніби та щойно запропонувала їй оселитися в курені в лісі. — Марино, я не зрозуміла, — голос матері став тремтливим. — Ми до кого приїхали? До рідної доньки чи до господині готелю? Я п’ять років не бачила онуків, я хотіла вранці бачити їхні личка, а ти нас виставляєш за двері? — Мамо, ну яка «виставляєш»? — намагалася спокійно пояснити Марина. — У нас двокімнатна квартира. Нас четверо, вас троє. Сім людей на шістдесяти квадратах — це ж штовханина. Ви самі будете нераді. — Нічого страшного! — втрутився батько. — У тісноті, та не в образі. Раніше в хатах по десять людей жило, і нічого, виростали Людьми з великої літери. А ви зараз розпещені стали — кожному по кімнаті подавай. Сестра раптом підняла голову: — Знаєш, Марино, мені здається, що нам тут просто не раді. Ми їхали таку відстань, везли подарунки, а нас, як бідних родичів, у чужу квартиру відправляють. Може, нам одразу на вокзал повернутися

Селище Ворзель зустрічало гостей особливим, майже магічним повітрям. Тут, серед столітніх дерев та затишних

Життєві історії 0

Василю? — я ледь не впустила сумку, а пальці затремтіли. — А ти що тут робиш? Чому не попередив? Де діти? Чоловік ступив на римський асфальт, поставив важку валізу і якось ніяково посміхнувся, мружачись від яскравого світла. — Сюрприз, Ганнусю. З ювілеєм тебе, дорога моя. Я стояла мов укопана. У голові промайнув цілий вихор думок. Перша — неймовірна радість. Я не бачила його майже рік. Друга — тривога. Невже таки приїхав перевіряти, чи немає в мене тут якогось італійця? Останні пів року наші телефонні розмови перетворилися на справжні допити. Василь серйозно ображався, що я восьмий рік не повертаюся додому, і в кожному моєму слові шукав підступ. Навіть розлученням погрожував, мовляв, раз не їдеш — значить, тримає тебе тут хтось міцніше за законного чоловіка. — Ходімо вже, — нарешті вимовила я, підходячи до нього. — Тут не можна довго стояти, заважаємо людям. Я взяла його за вільну руку. Його долоня була грубою, звиклою до роботи в саду, такою знайомою. Ми повільно пішли в бік мого будинку. — Ганю, а чого воно тут усе таке… жовте? — спитав Василь, озираючись на будинки з охристою штукатуркою. — І спека така, наче в нас у серпні

Я стояла на автобусній зупинці, переминаючись із ноги на ногу від хвилювання. Сьогодні мій

Життєві історії 0

А я казала тобі, Олено, їдь зі мною! І що ти тут висиділа? — голос моєї зовиці Галини дзвенів на всю свекрушину кухню, перекриваючи шум телевізора, де транслювали черговий святковий концерт. Це було на Різдво. За столом зібралася вся родина: свекруха, мій чоловік Ігор, Галина, яка щойно приїхала з Італії у «відпустку». Вона поїхала на заробітки десять років тому, залишивши двох синів на маму, і з того часу її розмови зводилися до одного: скільки коштує квадратний метр житла і як важко ми, домашні, «проїдаємо життя». — Послухала б мене сім років тому, вже б у власній трикімнатній новобудові ремонти закінчувала, — продовжувала вона, демонстративно поправляючи золотий браслет на зап’ясті. — Просто ти лінива, Олено. Боїшся труднощів. Тобі краще вдома сидіти, копійки рахувати, ніж поїхати і заробити як людина. Я мовчки розкладала кутю по піалах. Кожне її слово кололо, мов дрібна скляна крихта. Лінива? Я, яка з шостої ранку на ногах — то в городі, то на роботі в школі, то з каструлями? Але в нашій родині слово Галини було законом. Вона була «годувальницею», «успішною жінкою», яка привозила євро і пахла дорогими парфумами. Ігор спочатку мовчав, але я бачила, як у його очах загоряється вогник заздрощів до сестриних статків

— А я казала тобі, Олено, їдь зі мною! І що ти тут висиділа?

Життєві історії 0

Жінко! Не подобається — збирай манатки. Квартира не твоя, — ці слова чоловіка були для Анни важкими. — Ти в цьому домі на правах дружини. Але дім цей — мій і матері. Якщо тебе щось не влаштовує, двері завжди відчинені. Коцюбинське — селище маленьке, таксі приїде швидко. Зрозуміла? Свекруха випадково почула розмову сина з дружиною. — Сядь, Артеме, — сказала вона. Тон був такий, що чоловік мимоволі підкорився. — Сядь і мовчи. Я сорок років жила в цій квартирі. Я бачила тут радість, бачила сльози, бачила відхід у кращий світ твого батька. Але я ніколи, чуєш, ніколи не чула в цих стінах такого хамства. Ця квартира належить мені. Ти тут прописаний, ти тут виріс, але господарка тут я. І якщо ти вважаєш, що право власності дає тобі можливість топтати гідність людини, то ти дуже погано вчив уроки, які я тобі давала. Анна дивилася на свекруху з подивом. — Я впустила Анну в цей дім не як безкоштовну покоївку для тебе, — продовжувала Маргарита Степанівна. — Я впустила її як твою дружину. Як частину нашої родини. І якщо ти вважаєш, що можеш вказувати їй на двері, то ти глибоко помиляєшся. Бо якщо хтось і вийде з цих дверей сьогодні, то це будеш ти

Селище Коцюбинське завжди здавалося Анні особливим місцем. Затиснуте між високими соснами та мегаполісом, воно

Життєві історії 0

Я про тебе, Катерино, краще думала, їй-Богу! Інші заробітчанки квартири тут купують, а ти вирішила останнє продавати? Не була я в твоїй Італії і бути не хочу, але одне знаю точно — житло вдома я б не продала нізащо! Голос моєї сестри Люби дзвенів на всю кухню, відбиваючись від кахлів і заповнюючи кожен куточок моєї невеликої, але затишної квартири. Вона примчала з села, ледь почувши про мої плани від «добрих людей», щоб, як вона казала, «вправити мені мізки». Люба завжди була такою. Скільки я її пам’ятаю, вона краще за всіх знала, як мені жити, що купувати, куди витрачати гроші і навіть з ким вітатися на вулиці. Вона старша на п’ять років, і цей факт, на її думку, давав їй довічне право на істину в останній інстанції. Я сиділа навпроти неї, повільно розмішуючи цукор у чашці чаю. Чай уже давно охолов, але я продовжувала крутити ложечкою, слухаючи знайомі нотки в її голосі. Коли не стало нашої мами, Люба проявила дивовижну спритність. Вона швиденько оформила всю спадщину на себе — і хату в селі, і пай, і старенький сад. Мені тоді було кинуто коротке: — Тобі не треба, ти там в Італії багачка, у євро купаєшся. А мені дітей піднімати, онуків годувати

— Я про тебе, Катерино, краще думала, їй-Богу! Інші заробітчанки квартири тут купують, а

Життєві історії 0

Я не булу жити у свекрухи на кухні! – як відрубала дружина. – І крапка. – Ну навіщо ти так одразу в штики? – почав Павло. – Це ж не назавжди. Пів року, ну максимум рік. Ми зекономимо на оренді шалені гроші, закриємо достроково хоча б частину кредиту за ту нову квартиру, що в планах. Павло завмер. – За ту нову квартиру, якої в нас поки немає, – перебила вона, і її голос прозвучав рівніше, ніж вона сама очікувала. – А жити ми будемо в старій двокімнатці твоєї мами. На розкладачці в кухні. Бо зал і спальня – то її територія, куди заходити треба з дозволу. Павло поставив горнятка на стіл. – Мама вже сказала, що готова потіснитися. Вона навіть диван у залі розкладатиме, щоб нам було зручніше, щоб ми не відчували себе гостями. – Потіснитися, – повторила Оксана повільно, ніби куштуючи це слово на смак. – Гарне слово. А я, виходить, маю стрибати від радості, що мені дозволяють ночувати на кухні у чужої людини

Буча, містечко яке після всіх випробувань знову наповнюється життям, шумом молодих дерев та запахом

Життєві історії 0

Мамині котлети — це просто їжа, Богдане, я про них більше чути нічого не хочу! — Мар’яна різко опустила черпак у каструлю, відчуваючи, як усередині закипає щось значно гарячіше за овочевий суп. Пара від каструлі піднялася вгору, огортаючи її обличчя, але рум’янець на щоках був зовсім не від пари. Це було те саме відчуття, коли ти місяцями будуєш фортецю з порозуміння та здорового глузду, а хтось приходить і одним масним рухом перекреслює всі зусилля. — Це нормальна вечеря чоловіка, який працює з ранку до вечора, — Богдан із характерним стукотом поставив на стіл скляну банку, заповнену чимось золотистим і дуже жирним. Банка була ще теплою, загорнутою в газету, як якийсь секретний артефакт із минулого століття. — Мама спеціально на ринок ходила, шукала «справжнє» м’ясо у якоїсь своєї перевіреної господині. Подивися на цей колір. Це їжа, Мар’яно. А не твої кабачкові оладки, від яких я скоро почну світитися наскрізь. Він почав розмотувати газету, і кухню вмить заповнив густий, важкий запах смаженого сала, часнику та пересмаженої цибулі. Для Богдана це був аромат дитинства, безпеки та любові. Для Мар’яни — це був запах майбутнього візиту до кардіолога та безсонних ночей через його печію

— Мамині котлети — це просто їжа, Богдане, я про них більше чути нічого

Життєві історії 0

Навіщо ти це робиш? Навіщо рахуєш кожну копійку? Це ж рідні люди, Солю! Тобі що, шкода для близьких? Ми ж сім’я, у нас все спільне. – Спільне – це коли обидва знають, куди йдуть гроші. Чому я дізнаюся про ці «потреби» тільки тоді, коли на картці не вистачає на комуналку? – Мамі важко, вона на пенсії! – його голос став вищим, з’явилися роздратовані нотки. – У мами є дача, трикімнатна квартира і ще двоє дорослих синів, крім тебе. Вадим і Олег теж працюють. Чому вони не скидаються? Чому я працюю по дванадцять годин, а твоя мама вирішує оновлювати гардероб за мій рахунок? – Соломіє, не все в житті вимірюється папірцями. Де твоя душа? Де твоє співчуття? – Моє співчуття зараз на межі виснаження, Тарасе. Як і мій рахунок. Того вечора, ніби за розкладом, задзвонив телефон. Це була Марія Іванівна, моя свекруха. Тарас, демонструючи свою відкритість, поставив на гучний зв’язок. – Синочку, привіт! Дякую, гроші прийшли. Але знаєш, я подумала… Наступного разу треба буде трохи більше. Я тут зайшла в магазин, бачила таку чудову кухню. Моя вже зовсім розсипається, дверцята не тримаються. Соломія ж не буде проти? Вона ж у нас розумниця, так багато працює. – Добре, мамо, – тихо сказав він. – Не хвилюйся, ми щось придумаємо. Все зробимо

– Я не благодійний фонд для всіх твоїх родичів та нових знайомих, – сказала

Життєві історії 0

Навіщо нам та риба запечена, Олю, зроби краще те, що мама любить: голубців накрути, дерунів насмаж зі сметаною, і щоб м’ясо було обов’язково — по-домашньому, з цибулькою та сиром зверху. — Стьопо, ми ж домовлялися, — тихо відповіла я, намагаючись не підвищувати голос, хоча всередині все тремтіло. — Ці вихідні ми мали просто відпочити. Я весь тиждень зводила баланси, у мене спина просто не розгинається. Я мріяла про тишу і просто погуляти з малими в парку. Ми ж обговорювали це ще в середу. Пам’ятаєш? Чоловік примирливо посміхнувся, зробивши крок уперед. Він простягнув руку, щоб поцупити гарячий сирник прямо з тарілки. — Сонечко, ну ти чого? Це ж мої рідні. Мама зі Світланою та дітьми проїздом будуть, заїдуть лише на кілька годин. Не можу ж я сказати рідній матері, що ми її не чекаємо, бо ти втомилася на комп’ютері кнопки натискати? Ти ж у мене господиня, тобі що, важко кілька картоплин почистити? Тим паче, я м’ясо куплю. Це ж не проблема

— Навіщо нам та риба запечена, Олю, зроби краще те, що мама любить: голубців

Життєві історії 0

Невістко! Поясни мені одну річ, — голос Віри Миколаївни вібрував від образи. — Чому в нашої сусідки Степанівни онуки з Тернополя по два тижні живуть, поки батьки по морях та закордонах прохолоджуються, а мені ви Марічку з Петриком навіть на вихідні не довіряєте? Я що, ненормальна якась? — Віро Миколаївно, добрий вечір, — видихнула Марія — Ми це вже сто разів обговорювали. Справа не в довірі як такій, а в підході до виховання. — У якому ще підході? — майже вигукнула свекруха. — Я що, ворог власним онукам? Я їх люблю більше за життя, більше за себе! Степанівна вчора хвалилася: її невістка сумки зібрала, дітей привезла і зі спокійною душею поїхала. А я? Прийду на дві години, посиджу під твоїм наглядом, і марш додому. Це ж несправедливість, Маріє!— Це не несправедливість, Віро Миколаївно. Це звичайна причинно-наслідкова ситуація. Степанівна — золота жінка не тому, що вона якась особлива, а тому, що вона чує, що їй кажуть батьки дітей. Якщо їй сказали: «Ніяких солодощів до обіду», вона їх не купить, навіть якщо онук буде ридати крокодилячими сльозами посеред магазину. А ви? — А що я? — свекруха миттєво змінила тон. — Я балую! Бабуся і створена для того, щоб балувати і ти мені не указ

В чудовому місті Чортків розгорталася непроста життєва історія. Це місто, де старі костели дивляться