Українці Сьогодні

Катерино! Що це за помиї? — прошипіла свекруха, з огидою відсуваючи від себе тарілку. — Це манна каша, мамо. Ви ж самі вчора казали, що це смак вашого дитинства, — спокійно, майже лагідно відповіла Катя, хоча всередині в неї все тремтіло. — Ти знущаєшся? Вона ж синя! Хто так варить? Я це сміття їсти не буду! — Світлана Іванівна з гуркотом опустила ложку. Катерина, не кажучи ні слова, підвелася. Вона взяла тарілку і одним впевненим рухом вивалила кашу в смітник. Потім, так само мовчки, налила собі запашної кави з турки, відрізала скибку свіжого домашнього хліба, поклала шматочок буковинського сиру і сіла навпроти свекрухи. Обличчя Світлани Іванівни стало червоним. Вона не вірила власним очам. — А я? Я що маю їсти, я тебе питаю?! — закричала вона на всю кухню. — Ви ж самі відмовилися, мамо. Навіщо ж переводити продукти? До того ж, наш сімейний лікар чітко сказав: їсти не багато, малими порціями. Я просто дбаю про ваше здоров’я, — Катя спокійно пила каву. Світлана Іванівна схопилася зі стільця, наче підкинута пружиною. — Ти ще поплачеш! Ти ще приповзеш до мене на колінах! — кинула вона на прощання і, важко тупаючи, вибігла з кухні

На старовинних вуличках Чернівців, де австрійська архітектура сусідить із затишними двориками, весна завжди пахне

Життєві історії 0

Миколо! Збирай свої манатки! І забирайся, — Ольга не кричала. Її голос звучав дивно рівно, відшліфовано, наче камінь, який роками перекочувало холодною річкою. Вона стояла біля вікна, вдивляючись у темряву грудневого вечора, де дрібний дощ нещадно бив по склу. Микола, який до цього моменту зосереджено клацав пультом, намагаючись знайти трансляцію футбольного матчу, нарешті відірвав погляд від екрана. — Олю, ну що ти знову починаєш? Що за вечірні вистави? — він спробував усміхнутися, але вийшло якось криво. — Не «знову», Миколо. Це — фінал. Наша спільна вистава добігла кінця, і завіса вже впала. Він коротко хмикнув — звичним, трохи зверхнім жестом людини, яка звикла, що всі грози в цьому домі закінчуються дрібним дощиком і смачною вечерею. Він не вірив їй. Не вірив ні в її рішучість, ні в те, що його звичний комфорт може кудись зникнути. — Ти мені це вже казала разів сто. Пам’ятаєш, у лютому? Коли ми з кумом трохи «перебрали» в гаражі? І в травні теж щось таке було, коли я забув про твій день народження. — П’ять разів, — перебила вона його, не повертаючи голови. — П’ять разів я попереджала. П’ять разів знаходила в собі сили пробачити та повірити, що в тобі прокинеться хоч крапля поваги до мене. Шостого разу не буде

Полтава завжди вміла зберігати спокій своїх жителів. Тут час ніби зупиняється, коли гуляєш тінистими

Життєві історії 0

Людо, у мене є геніальна ідея! – очі Степана засяяли. – Твоя друга квартира зараз порожня, орендарів немає. Давай Софія переїде туди? Їй тут подобається, вона хоче спробувати тут вступити на навчання. Дай нам шанс побути рідними людьми, побути поруч. Я завагалася. Цю квартиру ми з покійним чоловіком купували для Романа. Відкладали кожну копійку, щоб у сина був свій кут. Після того, як не стало чоловіка я сама тягнула ці заощадження. Поки Роман не одружився, ми її здавали, щоб мати якусь копійку в сім’ю. Але під натиском благального погляду Степана я здалася. Софія переїхала в квартиру сина наступного дня. А ще через тиждень повернувся Роман. Він прийшов додому не сам, а з такою новиною, що я ледь не впала. – Мамо, я зустрів її! Вероніка — це та сама дівчина, про яку я мріяв. Ми знайомі недовго, але я точно знаю: вона моя доля. Я хочу одружитися. – Ромчику, сину, це ж так швидко… Треба ж пізнати людину. – Мамо, я дорослий чоловік. Ми відчуваємо одне одного. Я хочу познайомити тебе з нею

– Я вдома! – почула я голос чоловіка раніше, ніж він зайшов на кухню,

Життєві історії 0

Василю! Я що зі стіною розмовляю? Я тебе питаю! — злилася дружина. — То виходить, ми тепер беремо її на повне утримання до кінця віку, маму твою? — Олена поставила горнятко на стіл так різко, що гаряча кава линула на білосніжну скатертину. Василь стояв біля вікна, вдивляючись у сіру мжичку, що вкривала житомирські дахи. Каплі дощу повільно стікали по склу, наче втомлені сльози, які не мали сили впасти. — Це моя мама, Олено, — промовив він глухо, не повертаючи голови до своєї дружини. — Геніальний аргумент! Просто блискучий! — Олена сплеснула руками. — Ти в нас юрист чи хто? Давай подивимося на факти тверезо: їй шістдесят три роки, вона цілком здорова, а пенсія в неї — 5 тисяч гривень, субсидія добра. П’ять! Ми з тобою щомісяця за іпотеку віддаємо п’ятнадцять. У нас син, якому треба і гуртки, і одяг. А тепер вона заявляє, що хоче переїхати до нас, бо їй, цитую, «самотньо у порожніх стінах». — Їй не просто самотньо, Олю. Вона згасає. — Що вона робить? Говори прямо, я чекаю

У затишному куточку Житомира, де ранкові тумани над Тетеревом м’яко огортають скелясті береги, а

Життєві історії 0

Степане, послухай мене уважно, твій брат Віктор минулого року з’їв три порції мого «бідного» холодцю і ледь не вилизав тарілку. А твоїй мамі я нагадаю, що ми зараз збираємо на нову кухню. Кожна гривня на рахунку. Ті делікатеси, про які вона марить, витягнуть з нашого бюджету суму, на яку можна купити хорошу варочну поверхню. І головне — навіщо? Ти ж не любиш морепродукти. Ти любиш мої відбивні і домашню ковбаску. А в мене на магазинну консервацію іноді взагалі висипи бувають. — Мама каже, що це для статусу, — Степан опустив очі. — Перед сватами незручно. Перед Віктором… Вона боїться, що твої батьки подумають, ніби ми ледь кінці з кінцями зводимо. — Перед моїми батьками? — я ледь не розсміялася в голос, але це був сміх з відтінком гіркоти. — Та мій тато за шматок домашнього підчеревка з часником віддасть усі ікринки світу. Він все життя на землі пропрацював. Для нього статус — це коли в хаті пахне хлібом і миром, а не коли на столі стоїть сир, що пахне старими шкарпетками, а в кишені — дірка від бублика. — Катю, ну не перебільшуй… — Я не перебільшую. Це пил в очі. Якщо вона так сильно хоче «багатого» столу для свого самолюбства — нехай купує. Я все красиво розставлю, я не горда. Але з нашого гаманця, з грошей на нашу кухню, я на цей ярмарок марнославства не дам жодної копійки

— На стіл я поставлю те, що вважаю за потрібне, а не те, що

Життєві історії 0

Надю, привіт! Слухай, я вчора така розсіяна була. Думала, золото зникло, такий скандал Степану влаштувала… А сьогодні знайшла! Уявляєш, воно завалилося за підкладку старої сумки, яку я збиралася викинути. Надія на тому кінці дроту замовкла. — Ой… як добре, Марійко! Бачиш, а ти вже на людей думала… Добре, що знайшлося. — Та це ще не все! — продовжувала я. — Я ж сумку ту почала перевіряти й знайшла там браслет. Старий, золотий, бабусин ще. Такий масивний, плетіння «бісмарк». Я про нього зовсім забула! Ювелір колись казав, що там грамів тридцять чистого золота, висока проба. Приходь сьогодні посидіти? Степан якраз поїхав до кума за місто допомагати з парканом, повернеться пізно. Посидимо дівчатами, я тобі той браслет покажу, ще й сукню нову приміряємо. — Ой, з радістю! — голос Надії став підозріло жвавим. — Я буду через годину. Я подзвонила Степану. — Стьопо, терміново повертайся додому. Але не заходь у квартиру. Чекай мене в машині під під’їздом. Це питання нашої сім’ї

— Світлано, вона моя рідна сестра. Ми не спілкувалися три роки. Якщо Надя каже,

Життєві історії 0

Я вже не можу це терпіти, невістко! — різко сказала свекруха. — Ти за весь цей час бодай слово вдячності витиснула з себе? Хоч раз! — Валентина Степанівна стояла посеред кухні, вперши руки в боки. — Я через усе місто їду, тягну сумки, прибираю тут, готую обіди, а ти ходиш із таким виглядом, наче я тобі мільйон боргу винна і не віддаю! Ірина повільно відклала телефон на край столу. — Мовчиш? Знову ця твоя фірмова німота? — свекруха розвернулася до плити, на якій уже щось апетитно булькало. — Мій Андрійко там на роботі світла білого не бачить, намагається для сім’ї копійку заробити, а вдома що? Ні гарячої вечері, ні ладу. Я вчора під диваном у вітальні шкарпетки знайшла. Три пари, Ірино! Це ж сором який! — Валентино Степанівно, — голос Ірини звучав глухо, — я працюю до сьомої вечора. Кожного дня. — І що з того?! Я теж працювала! До восьмої, а інколи й до дев’ятої! І трьох синів на ноги поставила без жодних няньок чи доставок їжі! У мене чоловік завжди був нагодований першим, другим і компотом, підлога блищала, а неділя без фірмових пирогів взагалі не вважалася вихідним! Ірина підвелася зі стільця. — Ви справді велика молодець, — промовила вона. — Ти що, знущаєшся з мене? Глузуєш?! — свекруха аж підстрибнула. — Ні. Я абсолютно серйозно. Я так не вмію. Чесно

В затишному куточку Вінниці, де старі каштани на Вишенці щоліта вкривають тротуари густою тінню,

Життєві історії 0

Остапчику, сонечко, у мене так паморочиться в голові, — щебетала свекруха. — Страшно навіть віник до рук взяти. Нехай Мар’янка заїде після роботи, помиє підлогу в залі, бо я ж задихнуся від того пилу, — жалібно співала вона в слухавку. І Мар’яна їхала. Втомлена невістка, після власної роботи, вона мила, чистила, прала та розкладала ліки по днях тижня. Коли Остап намагався обережно натякнути матері, що вони теж мають право на відпочинок, пані Стефанія витягала свій головний “козир”: — Ой, діточки, та скільки мені там лишилося? От не стане мене — квартира за законом поділиться між тобою і Нестором. А от дачу в Брюховичах я повністю на тебе відписала, Остапчику. Нестору там, у Німеччині, наші грядки ні до чого, у нього там вілли. А вам буде розрада. Я вже й у нотаріуса була, заповіт на твоє ім’я лежить у шухляді! Дача в Брюховичах була мрією Мар’яни. Невелика цегляна хатинка, оповита диким виноградом, та дванадцять соток землі, оточені сосновим лісом. За останні три роки вони з Остапом вклали в цю землю не лише всі заощадження, а й душу. Але, як виявилося згодом, обіцянка свекрухи була лише порожніми словами

Ця історія бере свій початок у місті Львів, де на вузьких вуличках, вимощених стародавньою

Життєві історії 0

Та я у своїх батьків нічого не робила, тим більше у вашій хаті не збираюсь нічого робити! Та мій манікюр коштує більше, ніж ті всі ваші вікна разом узяті. Мені простіше заплатити комусь, щоб помили ті вікна, ніж самій руки бруднити. Я аж присіла на стілець, що стояв біля кухонного столу. Від своєї невістки я такого не очікувала почути. В моїй хаті ще зроду-віку не було такого, щоб кликати чужих людей прибирати. Я ж не з панського роду. Я ж нічого поганого і не сказала. Наближався Великдень. Перед Паскою ж усі люди роблять порядок. Це ж закон такий неписаний: щоб сонечко у чисті шибки заглядало, щоб ангели на чистий поріг ставали. А особливо, коли живеш у власному домі, як оце ми зараз — усі разом. — Лідо, — я намагалася, щоб голос не тремтів, — та я ж не змушую тебе одну все робити. Я ж розумію, що ти втомлюєшся. Просто… разом би швидше впорались. Я б зверху помила, ти б знизу підтерла

— Та я у своїх батьків нічого не робила, тим більше у вашій хаті

Життєві історії 0

Ну що, довго ще цей безглуздий цирк триватиме? — бурчав Артем. — Мені вже набридло ходити тут навшпиньки, наче в музеї. Ми тут уже десять днів стирчимо, бабусю твою доглядаємо, а вона про заповіт чи переоформлення документів — ні пари з вуст. Тільки каву п’є та посміхається. — Артеме, заспокойся і не кричи, — пошепки шипіла на нього Анжела, озираючись на двері. — Ти хочеш розкішну квартиру в самому центрі Коломиї чи хочеш до пенсії жити в орендованій хрущовці з тарганами на околиці? Треба діяти максимально м’яко, ювелірно. Вона має на сто відсотків повірити, що ми — її єдина надія і опора в цьому світі. — М’яко. Я скоро сам стану як той дід. Ти бачила актуальні ціни на нерухомість у нашому районі? Якщо ми її зараз грамотно “притиснемо”, вона підпише дарчу — і ми нарешті вільні. Продамо це антикварне гніздо якомусь поціновувачу старовини, переїдемо до Києва, купимо нормальну квартиру, відкриємо твій омріяний салон краси. Анжела посміхнулася. — Я знаю, що кажу. Вона вже розслабилася, втратила пильність. Почекай ще зовсім трохи. Вона ж не вічна, сам розумієш

Коломия — місто особливе. Тут кожен камінчик на ратушній площі дихає історією, а запах