Оленко, золота моя! Вітаю ще раз. Яка ж це радість для всієї родини. Я вчора в церкві була, свічку поставила. Бог побачив, яка ти працьовита, і послав тобі таку нагороду через тітку. — Дякую, Маріє Степанівно. Це справді велика допомога для нас. — І що ви вже вирішили? — голос свекрухи став діловим. — Продавати таку красу не будете, сподіваюся? — Ні, навіщо? Будемо здавати. — Здавати? Ой, Оленко… — свекруха тяжко зітхнула. — Ти ж знаєш, які зараз люди. Чужі — вони і є чужі. Насмітять, поламають меблі, сусідам будуть заважати. А потім ще й не заплатять і з’їдуть серед ночі. Це ж такий головний біль! Зі своїми воно надійніше. Олена міцніше стиснула телефон. Вона знала, куди веде ця розмова. — А хто ці “свої”, Маріє Степанівно? — Ну як хто? Ірочка! Рідна сестра твого чоловіка. Їй так погано зараз, дитино. Діти ростуть у тісноті, вона сама виснажена. А там би вони ожили. Іра — вона ж охайна, вона за квітами буде доглядати, пил витирати. Квартира буде під наглядом рідної людини. — Маріє Степанівно, — Олена намагалася говорити якомога м’якше. — Ми з Андрієм плануємо здавати квартиру за ринковою ціною. Нам потрібно гасити наш кредит. Це пріоритет для нашої сім’ї
Ранок понеділка в родині Олени розпочався як зазвичай: шум кавомашини, швидкі збори доньки до
Мамо, та нащо нам те село? — Юрко, старший син, сидів на лавці під яблунею, нервово крутячи в руках ключі від машини. — Ми вам квартиру здамо у Вінниці! Усе ближче до лікарів, до магазинів. Ну погляньте на ці стіни — їх же щороку білити треба. А спина? Спина ж у вас не залізна. Марія дивилася на його руки. Великі, міцні руки сина, якого вона колись годувала з ложечки, привозячи з-за кордону найкращі вітаміни та одяг. — Юрчику, сину, — тихо почала вона, — у місті небо не таке. Там воно затиснуте між дахами. А тут я вранці вийду — і дихаю. — Мамо, ну яке небо? — втрутилася Оксана, молодша. Вона стояла біля квітника, тримаючи телефон так, ніби він був її єдиним зв’язком із реальністю. — У вас тут город, кури, ці лелеки… Вам важко вже! Ми з Юрком порадилися. Продамо хату, додамо трохи — і буде вам чудовий затишний куточок у місті. Там ліфт, гаряча вода… Марія похитала головою. — Не продається ця хата, Оксанко. Тут кожен цвях батьком забитий. Тут рушники, що ще бабця вишивала. Як я їх у квартиру заберу? Там їм місця не буде. Але Марія вперто залишалась. Не тому, що любила важке життя чи ранні підйоми до худоби, а тому, що саме тут, у тій хаті з вишитими рушниками, пройшло її справжнє життя. Тут були її справжні сльози, коли подушка ставала мокрою від невідомості; тут була її справжня любов, яка колись здавалася вічною; тут була справжня зрада, що випекла серце до попелу, і справжнє прощення, яке прийшло лише з сивиною
У селі Марію люди називали «Маруся-лелечиха», бо біля її хати щовесни оселялись лелеки. Вони
Ви розумієте, що позбавляєте рідних племінників майбутнього? — запитав адвокат Тараса під час одного з засідань. — Я лише виконую волю своєї матері, — твердо відповіла Ніна. — Моя мати знала, що робить. Вона бачила, хто був поруч, а хто — ні. Тарас мав багато можливостей допомогти, але він обрав інший шлях. Тарас на суді поводився інакше. Він розповідав, що мама його дуже любила, що обіцяла йому частку, що сестра все “провернула нишком”, поки він був далеко і працював на благо родини. Його адвокат намагався виставити Ніну маніпуляторкою, яка спеціально відсторонила брата від спілкування з матір’ю. Ніні було гидко слухати цю брехню. Вона згадувала, як дзвонила Тарасові, коли мамі стало зовсім погано. — Тарасе, приїдь, мама просить побачити тебе, — казала вона в трубку. — Ой, Ніно, ти ж знаєш, зараз посівна, не можу. Поцілуй її від мене, — відповідав він і клав слухавку. А тепер він стояв у залі суду і казав, що йому не давали бачитися з рідною матір’ю
Ніна жила з мамою у великій трикімнатній квартирі в центрі міста. Не одружилась, дітей
Мамо, а ви бачили, які Галя фіранки купила? — шепотіла Ольга, навмисне голосно, щоб було чути в хату. — Такі яскраві, наче в клубі якомусь. Несмак та й годі. — Та бачу, доцю, бачу, — піддакувала свекруха. — Гроші на вітер пускає, а Василь мій на роботі спину гне. Галина зітхала вечорами, дивлячись у вікно на тепле світло в хаті зовиці: — Господи, хіба ж так можна? Ні кроку без ока свекрухи. Ну що ж це за життя, коли вдома почуваєшся наче під мікроскопом? Чоловік її, Василь, був чоловіком непоганим — не пив, працював на пилорамі, але в сімейні суперечки ніколи не втручався. — Василю, ну скажи ти їм, — просила Галина, коли терпець уривався. — Чому вони цілий день перемивають мені кістки? Я ж і по господарству все встигаю, і діти доглянуті. — Та не зважай, Галю, — відмахувався він, не піднімаючи очей від газети чи телевізора. — Мама така людина, що без контролю не може. Вона ж старенька вже, хоче як краще. Потерпи. Але терпіти ставало дедалі важче. Кожна дрібниця ставала приводом для докору. Як не борщ занадто густий, то білизна не за тим кольором на шнурку висить. Галина відчувала, як її життєва енергія витікає крізь пальці, немов пісок. Одного разу до них зайшла сусідка Ганя. Вона щойно повернулася з-за кордону, виглядала впевненою, у новій яскравій хустці та з гарною сумкою
Галина ніколи не думала, що стане заробітчанкою, але доля так завернула, що іншого шляху
Твоєї хати тут немає, Маріє. Поки ти там по Італіях роз’їжджала, ми все оформили як слід. Галя зробила документи, я все на неї переписала. І землю, і велику хату, і ту маленьку. Тепер там живе Галін старший син, він оженився. А Оксанка твоя… ми її речі в сарай склали, хай забирає. Я відчула, як земля пливе з-під ніг. Всі ці роки праці, всі ці євро, вкладені в дах і стіни — все це тепер належало Галі. — Але ж я давала гроші на ремонт! Я вікна ставила! — вигукнула я. — Хто бачив ті гроші? — засміялася Галя, виходячи з великої хати. — Ти їх мамі дарувала, а мама — мені. Все по закону. Ти тут більше ніхто. Прописку ми тобі анулювали, бо ти більше шести місяців не жила за місцем реєстрації. Бувай здорова, родичко
Заміж я вийшла 40 років тому, і відтоді переїхала жити до чоловіка в сусіднє
Дівчата, я більше не буду висилати гроші щомісяця. Квартири у вас є, ви працюєте, чоловіки ваші теж не ледачі. Тепер я буду збирати собі на старість. Мені теж треба десь прихилити голову, коли повернуся. Оксана тоді підібгала губи: — Мамо, але ми ж планували машину змінити… Вадим розраховував на твою допомогу. А Марина додала: — І нам би ремонт на кухні доробити, ти ж знаєш, які зараз ціни. Мені стало прикро. Ніхто не спитав: «Мамо, а як ти там? Чи не болять у тебе ноги від постійного прибирання? Чи не хочеш ти просто відпочити?» Вони бачили в мені лише джерело доходу. У мене був складний вибір. В Італії я заробила ще трохи грошей. Могла б купити собі невелику квартиру в місті, поруч із ними. Або повернутися в село і відремонтувати мамину хату. Мами не стало п’ять років тому, і відтоді будинок стояв пусткою. Мені боліло серце, коли я приїжджала і бачила облуплену фарбу на вікнах та заросле бур’янами подвір’я
Своїм дітям я перестала висилати гроші ще кілька років тому. Це рішення далося мені
Мамо! Ти сама так хотіла, тепер не скаржся мені, — ображено кричала донька по телефону на матір. — Юлю, доню, ну як же так? — голос Тамари тремтів. — Лікар сказав, що ці ліки треба почати приймати вже сьогодні. Я ж не прошу їх мені дарувати, я гроші віддам, у мене на картці є заощадження. Мені просто важко самій дійти до аптеки, я ще зовсім слабка. На іншому кінці запала холодна тиша, яку перервав різкий голос доньки: — Сама винна, мамо! Сама заварила цю кашу — сама і розхльобуй! — Юля майже вигукувала слова в слухавку. — Ти ж так хотіла свободи? Ти ж так мріяла пожити «для себе»? Ну то насолоджуйся тепер! Хто тобі заважає? Сама собі господиня, от і шукай вихід сама. — Але ж я в лікарні, Юлечко. Яка тут свобода? — Тамара Леонідівна відчула, як на очі накочуються сльози. — Вільна від нас, від онуків, від обов’язків! — відрізала Юля. — Все, мені ніколи, я дітей на тренування везу. Бувай
У Миргороді вечірнє сонце зазвичай сідає повільно, забарвлюючи річку Хорол у золотаві кольори. У
Леся, ти молодець! Таке господарство зробила, таку хату поставила! Євроремонт, паркан високий — справжня пані. Не дарма стільки років на чужині була. — Та що там… — відмахувалася вона, підливаючи гостям чаю. — Головне, щоб дітям було де жити. Вона справді не шкодувала про витрачені зусилля. Дивлячись на Христину, вона бачила плід своєї праці. Донька виросла доброю, зять Петро — господарний, ні хвилини не сидить без діла, а онука — як справжнє сонечко, що бігає по подвір’ю в маленькій вишиванці. Все склалося саме так, як вона планувала в ті довгі італійські вечори, коли єдиною розрадою був телефонний дзвінок додому. Тільки от серце сьогодні не на місці. Воно наче вимагало чогось іншого, чого не купиш за жодні гроші, не привезеш у великій валізі з Неаполя. Христина вже не раз просила під час їхніх довгих розмов у вайбері: — Мамо, залишайся вдома. Скільки можна по тих заробітках? Оленка вже росте, їй бабуся потрібна. Ми з Петром самі впораємося, грошей вистачає. А Леся все відкладала, боячись зупинитися: — Ще трохи, Христю… ще на машину вам назбираю, щоб у район не автобусом їздили… щоб вам легше було, ніж мені колись… Вона боялася повертатися, бо знала: щойно вона перестане працювати, її наздоженуть спогади. А спогади — це те, від чого вона тікала п’ятнадцять років
— Мамо, про що ти думаєш постійно? — Христина подивилася на Лесю тим уважним
Маріє! — пролунав із кімнати різкий голос. — Чому ти так довго? Сніданок сам себе не приготує! То була сеньйора Еліна — дев’яносторічна італійка, яку Марія доглядала вже кілька років. Стара, але ще бадьора, завжди з претензіями, завжди з вимогами. Її голос був наче наждачний папір, що щодня тер по душі Марії, залишаючи дрібні, але болючі подряпини. Марія на мить заплющила очі, намагаючись вхопити ту мить спокою, яка ще залишалася в кімнаті. Вона глибоко вдихнула повітря, просякнуте ароматом італійської кави та старовини, якою дихав цей будинок. — Ну що ж, Марія… Христос Воскрес, — тихо сказала сама до себе, ледь ворушачи губами. Сьогодні був Великдень. Український. Її Великдень. В Італії це свято вже минуло тиждень тому, і для всіх навколо це була звичайна неділя. Сусіди вже давно прибрали святкові скатертини, магазини працювали у звичному режимі, а на вулицях Риму вирувало буденне життя. Але для неї — ні
Марія стояла біля дзеркала і поспіхом заколювала волосся. Руки трохи тремтіли — чи то
Пробач мені, Наталко! Не можу я більше так. Не люблю. Розумієш? — як відрізав чоловік. — Серцю не накажеш! — голос Юрія тремтів, але в ньому відчувалася впертість людини, яка вже все вирішила. Причиною була Ірина. Її очі були кольору міцної кави без молока. Юрій відчув, як серце стиснулося від чогось особливого. Додому Юрій не повертався десять днів. Він не відповідав на дзвінки Наталі, не чув повідомлень від бабусі. Він був у провалі, де не існувало нічого, крім Ірини. Коли він нарешті з’явився на порозі своєї квартири, Наталя кинулася до нього, намагаючись обійняти. Юрій холодно відсторонив її руки. — Не треба. Я йду. Все скінчено. Наталя завмерла. Вона не кричала, не влаштовувала сцен. Лише тихо запитала: — Ти зовсім-зовсім мене більше не любиш? Навіть часточки не лишилося? Юрій відчув, як в середині щось болісно стиснулося. Але сором перед Іриною, перед своєю «новою високою долею», виявився сильнішим. — Ні, Наталко. Не люблю. Знайдеш собі іншого, кращого за мене
У селищі Вишеньки літо зазвичай пахне скошеною травою та солодким соком ягід. Але для

You cannot copy content of this page