Українці Сьогодні

Я поїду до батька, — сказав Юрій, дивлячись у вікно на дощову вулицю. Марина здригнулася. Вона знала, як важко Юрію просити. Для чоловіків у їхній родині просити допомоги було майже як визнати поразку. — Може, переб’ємося? — прошепотіла вона. — Позичимо в кумів? — Ні, — відрізав Юрій. — Батько не простить, якщо дізнається, що ми ходили по чужих людях, коли в нього є можливість. Юрій повернувся з села пізно вночі. Він був мокрий, але в очах світилося щось схоже на полегшення. На кухонний стіл він поклав товстий поштовий конверт. — Дав? — запитала Марина, затамувавши подих. — Дав. Навіть не питав, на що. Просто запитав: «Скільки треба, щоб перекрити дірки?»

Того дня над селом стояло марево. Спекотний серпень плавив повітря, і навіть коники в

Життєві історії 0

Любий, де сир? — Катерина дивилася на пусту полицю і не могла нічого зрозуміти. — Я ж точно пам’ятаю, що вчора ввечері купила чималий шматок, такий жовтий, з дірочками, як ми з тобою любимо… Катя стояла перед розкритим агрегатом, і холодний подих техніки лише підкреслював те, як у неї всередині все закипало. На полиці, де ще вчора красувався продукт, тепер самотньо тулилася половинка лимона та баночка з залишками соусу. — Може, ти сама його вночі з’їла і не помітила? — голос чоловіка, Павла, долетів із коридору. Він там запекло боровся з кросівками, намагаючись встигнути на роботу. — Ну, або я вставав води попити… Хоча ні, сир я не чіпав. Катю, ну чого ти знову починаєш ранок з драми через якусь їжу? Катерина повільно зачинила дверцята. Звук вийшов неочікувано гучним у ранковій тиші. Справа була зовсім не в сирі. І навіть не в тій палці ковбаси, що випарувалася три дні тому. І не в каві, яка закінчувалася вдвічі швидше, ніж зазвичай

— Де сир? — тихо, майже про себе, запитала Катерина у порожнечі. — Я

Життєві історії 0

Миколо, я все вирішила. Цього року на Новий рік Олів’є робити я не буду! — голос дружини пролунав дзвінко й безапеляційно. Микола, чоловік із добродушним обличчям та легкою сивиною на скронях, ледь не впустив пульт від телевізора. Він повільно підвівся з крісла, відчуваючи, як усередині починає наростати тихе занепокоєння. — Танюш, ти це серйозно? А як же моє улюблене олів’є? А як же мамині крученики, на які ми чекаємо кожного року на свято? Це ж свято, Таню! — Саме тому, що це свято, ми маємо почати нове життя! — Тетяна підійшла до холодильника й почала виставляти на стіл контейнери з чимось темно-зеленим та підозріло волокнистим. — Я була на обстеженні. Лікар сказав прямо: Миколо, твій тиск — це щось недобре. А моє самопочуття? Ти хочеш, щоб ми через два роки замість відпустки їздили по санаторіях? Микола важко зітхнув

У затишному куточку Рівного, де старі каштани взимку перетворюються на химерні крижані скульптури, мешкала

Життєві історії 0

Тисяч десять, кажеш? — задумалася моя свекруха, Тамара Петрівна. Голос у неї густий, владний. — Усього стільки? Вона ж бухгалтер, мала б більше тямити в справах. А туди ж — консультації, розвиток. Я стояла в коридорі, притискаючи до грудей мокрий кросівок, і відчувала, як обличчя починає пашіти. Десять, тисяч — це моя зарплата на півставки, поки я намагаюся витягнути дітей з вічних застуд. Пів року тому я вийшла на дистанційку, щоб просто не збожеволіти в чотирьох стінах. Віктор отримує значно більше. Але ми ніколи не ділили гроші на «його» та «мої». Я наївно вважала, що це спільний котел. — Квартира на тобі? — продовжувала свекруха. — На мені, мамо. Ти ж знаєш, як ми оформлювали

Того вечора я затрималася у фітнес-клубі довше, ніж звичайно. Не тому, що перевтомилася на

Життєві історії 0

У суботу вранці пекло продовжилося. Валентина Степанівна піднялася о шостій. Вона гриміла каструлями, вмикала телевізор і встигла переставити всі спеції на кухні «так, як зручно». Коли Надія вийшла випити води, мати з порога заявила, що до обіду заїде ще кузина з чоловіком, бо вони «проїздом і дуже скучили». Надія нічого не відповіла. Вона пішла в спальню, зачинилася і втупилася в ноутбук. Вона не працювала. Вона просто дивилася в одну точку, намагаючись не чути, як у її власному домі розпоряджаються її часом і простором. — Павле, скажи їм, що нас немає, — прошепотіла вона, коли він зайшов у кімнату. — Як це немає? Машина ж під будинком… — спробував пожартувати він. — Нас немає. Ми поїхали. У справах. Назавжди. Придумай щось, або я вийду і скажу все сама. Але тоді тобі це не сподобається. Він придумав. Наплів щось про терміновий виклик на роботу, про якусь зустріч, яку не можна перенести. Кузина образилася, мати підтиснула губи і весь вечір зітхала про те, що «нинішня молодь зовсім не цінує родину»

— Все, досить! Дістали ви мене вже так, що дихати нічим! Голос Надії прорізав

Життєві історії 0

Галко! Ну чого ти мовчиш? Ти взагалі мене чуєш чи як? — голос сестри у слухавці деренчав, як старий іржавий дзвінок. Галина повільно піднесла телефон до вуха. Кожне слово Вікторії відгукувалося тупим болем у скронях. — Чую, Вікторіє. Тільки ніяк не втямлю, чому ти знову дзвониш до мене з цим питанням. — Як чому?! Ти ж мій поручитель! Мені з банку вже третій день обривають телефон, тикають судом. Ти розумієш, що вони кажуть? Що опишуть моє майно! А що я їм маю сказати? Що в мене вітер у кишенях гуляє

Над старими дахами Тернополя западали густі жовтневі сутінки. Холодний дощ невпинно бив у шибки,

Життєві історії 0

Про який бюджет мова? — обережно запитав Василь Степанович. — Ви що, вже побралися потайки? — Та ні, тату, заспокойся, — Олена спробувала підвестися, але Сергій тримав міцно. — Сергій запропонував пожити разом, спробувати, як воно в побуті. — Тобто як це? — Галина Петрівна, яка саме увійшла з тацею, мало не спіткнулася. — Ну, ви як з минулого століття, чесне слово! — зареготав Сергій. — Зараз так усі роблять. Перевіримо почуття, обживемося. Сучасний підхід! — «Зараз», Сергію, кажуть «зараз», — машинально виправила його Галина Петрівна. Вона подивилася на доньку, затулила обличчя рукою і лише тихо зітхнула. Олена зрозуміла, що вечір зіпсований. Потрібно було терміново тікати, поки батько не почав читати лекцію про сімейні цінності

Коли Олена вперше привела Сергія до батьків, у повітрі зависла така тиша, що було

Життєві історії 0

Та цей шлюб був моєю найбільшою помилкою, — почула Катерина голос чоловіка. — Я з нею був більше з жалю, ніж через якісь почуття. Хотів бути «правильним», розумієш? А тепер, коли маємо нас із тобою, все буде інакше. Мені треба думати про свій комфорт. Жінка знову хихикнула. Катерина відчула, як підлога під ногами стає хиткою. Маленький Павлик у візку завозився, відчувши напругу матері. Біля ніг стояв великий пакет із дитячими речами — крихітні льолі, пелюшки, шкарпетки розміром із мізинчик. Лише шість днів тому вона народила сина, а сьогодні повернулася з пологового будинку… у порожнечу. А ще три роки тому все було як у найкращому кіно. Школа, де Катерина викладала мову та літературу, була її всесвітом. Там вона й зустріла Сергія — він прийшов працювати викладачем точних наук та вести курси для випускників. Високий, зі спокійним поглядом, він завжди тримав у руках книгу. «Люблю читати, коли маю вільну хвилинку», — пояснював він, і це здавалося Катерині ознакою особливої глибини душі

І ти справді думала, що він має хоч краплю совісті, чи просто від великої

Життєві історії 0

Олено! Можливо, наступного разу ти прийдеш сама? — Мар’яна зиркнула на подругу спідлоба, і в її погляді було багато гіркоти. — Без цієї твоєї Світлани? Олена від несподіванки завмерла. Вона знала Мар’яну вже 30 років. — Що? Про що ти кажеш, Мар’янко? — Я про те, що кожного разу, коли ми збираємося нашою компанією, вона перетворює все на своє особисте шоу! Учора на ювілеї у Катерини. Ти бачила, що там коїлося? Усі чоловіки тільки на неї й витріщалися. Мій Володя взагалі рота роззявив, коли вона зайшла в тій сукні. Навіть забув, що я поруч стою! — Мар’яно, ну до чого тут Світлана? Вона ж просто, ну, вона така є. Вона не робила нічого особливого. — Просто красива? — перебила Мар’яна, і в її голосі відчувся біль. — Та я це і без тебе бачу! Тільки от навіщо вона щоразу вбирається так, ніби зібралася на червону доріжку в Каннах? Ми ж до подруги на день народження йшли, у звичайне кафе, а не на конкурс краси! Вона ж знає, яке враження справляє, і все одно преться в тих шпильках і з короткими сукнями

Сонце повільно скочувалося за дахи львівських кам’яниць, відкидаючи довгі тіні на стареньку кухню Мар’яни.

Життєві історії 0

Танюхо, а чого це у вас холодильник зовсім порожній? — Геннадій різко відчинив дверцята холодильника і скривився. — Ти що, гостей взагалі не чекала? Де нормальна їжа, де м’ясо, де ковбаса, де нарізка якась пристойна? Я ж з дороги, мені треба сили відновлювати, а у вас тут лише кефір та вчорашній суп. Тетяна на мить завмерла, міцно стиснувши ніж у руці. — Геннадію, ти взагалі-то міг би хоча б подзвонити, що збираєшся до нас їхати, — вона намагалася говорити спокійно. — Ми з Сергієм не розраховували на бенкет. Ми купуємо продукти на тиждень, виходячи з нашого бюджету і потреб. — Та ладно тобі, не починай! Ми ж родина, свої люди! Чого ці церемонії розводити? Своїм і без дзвінка завжди раді мають бути. Слухай, Таню, ти Сергію передай, нехай він мені свою автівку на сьогодні дасть. Мені в центр треба по справах з’їздити, є там пара питань на мільйон, не хочу на маршрутках час гаяти, а він таксі собі хай викличе, не збідніє. Тетяна не вірила почутому

Ранок у невеликій двокімнатній квартирі на околиці Вінниці починався як зазвичай — із метушні