Ганно Степанівно… — Настя намагалася вдихнути глибше. — Може, зайдете? Надворі холодно. — А що, тут буде тепліше? — жінка скривилася. — Ти, мабуть, на опаленні економиш. Кожну копійку на лічильнику рахуєш. Настя просто відійшла вбік. Ганна Степанівна пройшла повз неї. Вона крутила головою, наче прийшла в готель, де її погано обслужили. — Ну, і де тут кухня? — кинула вона, навіть не знімаючи пальта. — Чаєм хоч пригостиш? Чи в тебе заварка тільки на свята? Вони пройшли у вітальню. Ганна Степанівна зупинилася як укопана. Перед нею відкрився простір на п’ятдесят метрів. Величезні вікна до самої підлоги. Кухня з білого каменю. Велика витяжка, що сяяла під світлом ламп. А за вікном — доглянутий сад. — Це… що таке? — прошепотіла вона. — Це моя кухня, — спокійно сказала Настя. — Сідайте. Зараз поставлю чайник. Настя зняла куртку. Вона помітила, що майбутня свекруха все ще стоїть у дверях
І справді, як ти могла бути такою наївною, га? Де були твої очі, коли
Батько приїхав через годину. Вони переодягли Еліну. Нагодували її теплим супом. Увечері прийшов Ігор. Він був веселий. Побачивши тестя і тещу, він зніяковів. — О, гості! А що таке? — запитав він. — Совість у тебе є? — батько підійшов до нього впритул. — Ти лишив її саму! — Я заробляю гроші! — почав кричати Ігор. — Ви не знаєте, як це важко — жити з такою! Я теж хочу щастя! Саме тоді він зібрав рюкзак. Саме тоді він сказав ті страшні слова про «свої потреби». Він пішов, залишивши за собою порожнечу. Еліна зовсім здалася. Вона перестала їсти. Вона відверталася до стіни, коли мама заходила в кімнату. — Доню, треба робити вправи, — благала мама. — Навіщо? — сухо відповідала Еліна. — Щоб краще сидіти в кріслі? Кому я потрібна така? Я порожня всередині. У мене не буде дітей. У мене немає чоловіка
У кімнаті пахло ліками та пилом. Еліна лежала на ліжку. Вона дивилася у стелю.
Андрійку, може, все ж таки передумаємо? — голос матері тремтів. — Ну куди я поїду? До далекої родички у Вінницьку область. Я ж її бачила востаннє років 20 тому. Син різко глянув на матір. В його погляді не було жалю. — Мамо, ми ж це пройшли. Світлана сказала чітко: або спокій у домі, або вона забирає дітей і йде. Ти ж сама бачиш — ви не вживаєтеся. Дві господарки на одній кухні — то пекло. — Я ж і слова не кажу, синку, — тихо промовила Ганна. — Я й на кухню не заходжу, поки вона там. У своїй кімнатці сиджу, як мишка. — Мамо, досить! Квиток уже в кишені. Там, у селі, повітря чисте, город є. Тітка Марія чекає. Тобі корисно буде змінити обстановку. Я гроші буду слати. Кожного місяця, обіцяю. Поїзд «Київ — Одеса», що мав висадити Ганну на невеличкій станції поблизу Жмеринки, підкотив до платформи. — Твій вагон восьмий, — Андрій тицьнув пальцем у бік хвоста потяга. — Йди швидше, бо за три хвилини рушить. — Андрійку, ти хоч до вагона піднесеш сумку? Важка вона. — Мамо, в мене нарада через двадцять хвилин на іншому кінці міста! Я й так запізнююся! — він поспіхом витягнув із портмоне двісті гривень і запхав матері в кишеню пальта. — На, візьми на чай. Все, біжи. Дзвони, як доберешся
Над пероном київського вокзалу завис густий, мов кисіль, туман, змішаний із запахом перепаленого дизеля
Тобі треба розвіятися, Женю, — казала мама, пакуючи її валізи. — Поживи в селі, там спокійно. Повітря лікує. «Повітря не лікує переломи душі», — думала Женя, зачиняючи хвіртку. Вона оселилася в хаті, де час ніби застиг у вишитих рушниках і запаху сушеної м’яти. Сусідки спочатку зазирали через паркан, приносячи то глечик молока, то миску яблук. — Чого ж така молода та сама? — питала баба Галя, мружачись на сонце. — Чоловік де? На заробітках? — Немає чоловіка, бабо Галю, — відрізала Женя. — Не стало його для мене. Більше не питали. У селі швидко розуміють, коли людина виставляє навколо себе колючий дріт. Сільське кладовище знаходилося на пагорбі, засадженому старими вербами. Женя приходила туди майже щодня. Там ніхто не вимагав від неї посмішок чи звітів про життя. Мертві були ідеальними співрозмовниками — вони вміли слухати
Осінь у селі Вишневе не приходила — вона насувалася, як важка завіса в театрі,
Тетяно, то що, виходить, у неділю на тебе не розраховувати? — свекруха вимовила це так, ніби йшлося про серйозну зраду, а не про звичайну відсутність на обіді. — Доброго вечора, Софіє Марківно. Так, не чекайте. У мене на ці вихідні є свої плани. Я не приїду до вас. У неділю я йду на відкриття виставки, на яку чекала три місяці. У слухавці запала тиша. Така важка й густа, що Тетяні здалося, ніби свекруха не може дібрати слів. — Яка ще виставка? — нарешті прохрипіла вона. — Тетяно, ти забула? У нас родинна неділя. Кожного тижня. Ця традиція в нашому домі існує тридцять п’ять років. Мій батько її започаткував, ми з покійним чоловіком її берегли, тепер Андрій. — А тепер Андрій має власну родину, — спокійно, але непохитно перебила Тетяна. І в його дружини теж можуть бути свої інтереси, власні традиції. Ця подія буває раз на рік. А ваші обіди щотижня. — Ти взагалі себе чуєш? Тобі тридцять років! Ні дитини, ні ладу в господарстві, одна робота на думці та ці твої «культурні походеньки». Для сім’ї в тебе часу ніколи немає! Моя донька з чоловіком та дітьми приїдуть, а ти що — особлива
Голос у слухавці був не просто суворим — він нагадував крижаний вітер, що пробирає
Тобто ти хочеш, щоб вони нас жаліли? Щоб шепталися за спиною: «Бідний Ігор, зовсім здав, навіть на стіл пристойний скинутися не може»? Я цього не дозволю. Тетяна не здавалася. Вона знала, як натиснути. Розмова закінчилася тим, що Ігор просто пішов у спальню. Але Тетяна знала: вранці він знову піде в банк або знайде спосіб «перекритися». Бо він теж українець. Бо йому теж важко визнати поразку перед своїми. Ранок суботи почався з метушні. Тетяна наполягла на поїздці в найдорожчий супермаркет. Вона впевнено крокувала між рядами, кладучи в кошик телятину, від ціни якої в Ігоря сіпалося око. Потім пішли італійські сири, оливки, делікатні соуси. — Таню, ми вже вийшли за всі межі, — прошепотів Ігор біля каси. — Подивися на це з іншого боку, — усміхнулася вона, поправляючи зачіску. — Ми купуємо собі повагу. Це інвестиція. Коли вони під’їхали до дачі дядька Степана, там уже було гамірно. Дим від мангалу змішувався з ароматом квітучих садів. Родичі зустріли їх як дорогих гостей
— І ти справді думала, що ніхто не помітить, як ми потихеньку тонемо в
Ну що ти таке кажеш, яке захоплення? Це ж просто речі. Рушники, баночки… Хіба це варте того, щоб псувати стосунки з мамою? Вона у мене одна. Ця фраза — «вона у мене одна» — завжди була його головним козирем. Ніби у мене було десять життів, і одне з них я могла спокійно витратити на те, щоб бути килимком для ніг його матері. — А я у тебе теж одна? Чи дружин може бути багато, а мама — це святе? — я встала з дивана. — Василю, я не прошу її викреслити. Я прошу тебе поговорити з нею. Поясни, що до нас не можна приходити без дзвінка. Поясни, що не можна чіпати мої речі. — І як ти собі це уявляєш? «Мамо, не приходь до нас, бо Олена нервує»? Вона ж образиться! У неї ж тиск одразу підскочить, серце прихопить. Ти цього хочеш? Я зрозуміла, що розмова знову зайшла в глухий кут. Він не чув мене. Він чув лише свій страх перед материнським гнівом
— У вас напевно в холодильнику миша повісилася, тому я і привезла вам продукти,
Ну що, Галю, добилася свого? — запитала Наталя, дивлячись на подругу. — В хаті порядок, діти при ділі. Можна й відпочити? Галина помовчала, перебираючи пальцями італійські чотки, які тепер завжди носила в кишені. — Добилася, Наталю. Тільки Андрія я втратила ще в той день, коли ступила на сходинку автобуса. Ти була права. Він гуляв. І, мабуть, гуляє далі, тільки тепер робить це обережніше. — І що ти будеш робити? Виженеш його? — Ні, — Галина підняла очі, і Наталя здригнулася від того, наскільки холодними вони стали. — Не вижену. Тепер він боїться мене втратити, бо я — його стабільність. Я тепер «сеньйора» у власному домі. Тільки серце в мене тепер таке ж сухе, як у тієї бабці Б’янки. Знаєш, що найстрашніше? Там, у Римі, я мріяла про хвилину, коли повернуся і обійму чоловіка. А тепер я стою поруч із ним і відчуваю… нічого. Ми помінялися місцями. Раніше я була від нього залежна, а тепер він — мій утриманець. Я купила собі дім, але втратила родину
У маленькій квартирі на околиці Львова повітря здавалося наелектризованим від невисловлених слів. Галина сиділа
Ганна, мамина сестра, не стукала — вона вривалася. Залетіла в хату, як штормовий вітер, пахнучи господарським милом, залізницею і безкомпромісністю. — Порозсідалися! Сморід тут у вас! — гримнула вона, кидаючи на стіл зім’яту газету. — Миколо, ти на кого схожий? Борода до колін, очі вицвіли! А ти, Олено? Молода дівка, а вдяглася в чорне, наче черниця! — Тітко Ганно, нам просто важко… — почала була Олена. — Досить киснути! — перебила Ганна, грюкнувши долонею по столу. — Я домовилася в сусідньому районі, у школі потрібна вчителька молодших класів. Директор — мій однокласник. Житло дають — кімнатку при школі, зарплата стабільна. — Але як я покину тата? — прошепотіла Олена, озираючись на веранду. — Він же пропаде без мене. Корову хто подоїть? Хто йому сорочку випере? Ганна підійшла впритул і взяла племінницю за підборіддя, змушуючи дивитися в очі — ти за тата не переживай
Весна того року в маленькому містечку видалася несамовитою. Повітря було настільки густим від пахощів
Ой, прокинулася наша господиня, невістка моя, — проспівала Ганна Степанівна з самого ранку. — А ми тут вирішили сюрприз зробити. Олексій сказав, що ви самі залишилися, то ми й подумали: треба діток підгодувати, а то ж ви в будні тільки бутербродами перебиваєтеся. Сідай, Оленко, зараз я тобі гаряченького покладу. — Ми спали, — глухо відгукнулася Олена. Олексій винувато кліпнув очима і швидко запхнув у рот решту млинця. — Ганно Степанівно, поясніть, будь ласка, як ви сюди потрапили? — Як-як? Ключами, дитино, — хмикнула свекруха. — Ми ж не чужі люди. Маємо право перевірити, як діти живуть. — Ганно Степанівно, — голос Олени був холодним, як лід. — Я вдячна за сніданок. Але я б хотіла попросити вас повернути ключі від нашої квартири. — Що ти сказала? — перепитала вона. — Ключі. Від нашої оселі. Ми з Олексієм вирішили, що тепер будемо приймати гостей тільки за запрошенням. — Льошо?! — мати перевела погляд на сина. — Ти це чуєш? Ти дозволяєш цій жінці виганяти твоїх батьків на вулицю? – крикнула свекруха, з очами повними сліз
Суботній ранок у родині Мельників почався не з лагідного сонячного променя, що лоскоче щоку,

You cannot copy content of this page