Українці Сьогодні

Не радій надарма, – тітка Галя знизала плечима. – Підростуть діти – і під дякую додому тебе відправлять. І поїдеш у свою диру. Мене он теж колись кликали… А потім ще й винною зробили, що в них життя не таке. Любов Василівна усміхнулася крізь силу, але слова осіли важким каменем. «А раптом вона права?» – подумала дорогою додому. Того ж вечора, вкладаючи малюків, вона випадково почула розмову сина з невісткою на кухні. Двері були прочинені, і голоси долітали чітко. – Олено, ну ти ж знаєш, мамі тут тісно. Як тільки добудуємо будинок, відправимо її додому

Любов Василівна тільки почала звикати до свого нового життя. Пенсія, невеличка квартира у старій

Життєві історії 0

В нотаріуса Іван знову підняв питання: – Якщо ми разом платимо за життя, то й квартира має бути спільна. – Іване, – Ліза намагалася зберігати спокій, – ти ж знаєш, я не прошу від тебе грошей на купівлю. Це подарунок моїх батьків. Якщо, не дай Боже, щось станеться, ця квартира має залишитися моїй доньці. – Тобто я для тебе ніхто? Просто квартирант? – в його голосі бриніла образа. – Не кажи так… – вона зітхнула. – Але майно – це серйозно. Вони переїхали в нову квартиру, але відчуття свята в Лізи не було. Іван став холоднішим, часом мовчав цілий вечір. Коли вона намагалася поговорити, він віджартовувався або змінював тему. Одного разу, коли Оленка пішла до подруги, Ліза наважилася на розмову з чоловіком

Ліза вже не планувала вдруге виходити заміж. Після болісного розлучення вона клялася собі, що

Життєві історії 0

До сестри Анни черга була велика, тому Василь зміг потрапити до неї лише ввечері. Коли він увійшов до темної кімнати, він спочатку навіть не повірив своїм очам. Перед ним стояла не сестра Анна, а Лідка, дівчина, з якою він колись зустрічався. Вона була однією з тих, хто колись дуже хотів закохати його в себе, вигадала історію про дитину, і залишила в серці Василя не найкращі спогади. – Чого прийшов, Василю? – суворо запитала вона. – А ти що, тут взагалі робиш? Монахинею стала? – розгублено запитав він. – Черницею я не стала, бо народила дитину, – відповіла Лідка, – але вже 20 років живу в монастирі, і мене звуть сестра Анна

– На жаль, наш прогноз невтішний, ваша донька не зможе ходити, – сказав лікар,

Життєві історії 0

Ось ви, свахо, і винні у всьому. Тепер і я, і ви не бачимо внуків, – з докором каже мені Люба. – Та ви, Анно, не праві! Треба було по-чесному, однаково обом. Якщо старшій 12 тисяч, то й молодшій стільки ж! – Ви ж теж дітям не допомогли, – не витримала я. – А що я могла дати? Я ж не заробітчанка, я пенсіонерка, – ображено відповіла Люба. – І мовчіть, – кажу я. – Вам ніхто не заважав їхати в Італію і теж допомагати своїм дітям. Але чужі гроші дуже легко рахувати й ділити, а самі чомусь не хочете братися за справу

– Ось ви, свахо, і винні у всьому. Тепер і я, і ви не

Життєві історії 0

Якщо ти вже спитала моєї думки, то я проти, – сказала мені донька, навіть не замислившись. – Виходити заміж у твоєму віці, мамо, не найкраща ідея. Я сиділа з телефоном у руці, наче мене хтось облив холодною водою. Щойно наважилася поділитися новиною, а тут таке. – А що в цьому поганого? – перепитала я, намагаючись, щоб голос звучав спокійно. – Нічого поганого, просто тобі цього не треба, – відказала вона. – Краще поїдь знову в Італію, ще років десять зможеш працювати. А коли повернешся, тоді й поговоримо про це

– Якщо ти вже спитала моєї думки, то я проти, – сказала мені донька,

Життєві історії 0

Одного літа в селі, де жила Маринина тітка, мало бути весілля. Її запросили допомогти з приготуваннями – вона добре пекла, а там гостей чекали багато. Весілля відбувалося у дворі великої хати, зі стрічками, музикою і довгими столами під вишнями. Коли вона зайшла у двір із кошиком пиріжків, раптом побачила його. Андрій стояв біля сцени, розмовляв із кимось із родичів нареченого. Посивілий, з легкими зморшками біля очей, але та сама хода, той самий погляд. Він теж помітив її. І завмер. – Марина?.. – тихо сказав, ніби боявся, що вона зникне

Марина і Андрій познайомилися на літньому сільському ярмарку. Їй тоді було сімнадцять, йому –

Життєві історії 0

Софіє, ти коли збираєшся повернутися додому? – запитала мама, злегка нервуючи в голосі. – Не знаю, мамо. Квартира ще не виплачена, тому буду тут, – відповіла я, хоча не могла зрозуміти, чому вона раптом стала таке питати. Вона добре знала, що поїхала я на заробітки не заради себе, а заради сина. Данило вирішив одружитися, але жити разом не хоче, тож я, після довгих роздумів, порадилася з чоловіком і вирушила в Італію на місце, де колись працювала моя мама

– Софіє, ти коли збираєшся повернутися додому? – запитала мама, злегка нервуючи в голосі.

Життєві історії 0

Тітко Марино, як ваше здоров’я? Наталка казала, ви знову в лікарні лежали? – почула я в слухавці голос Насті, моєї племінниці. – Та як тобі сказати, доню… Все якось навалилося разом. І серце, і тиск, і ноги тягнути важко. Але тримаюсь. Бог не залишає, – відповідаю, намагаючись не видавати в голосі своєї безпорадності. – Планувала ж ще в Італію поїхати, трохи підзаробити, а тепер уже й не знаю, чи зможу… Щойно поклала слухавку, як телефон знову задзвонив. «Донечка» – висвітилося на екрані. – Мамо, мені терміново треба 600 євро, – без привітання випалила Наталка

– Тітко Марино, як ваше здоров’я? Наталка казала, ви знову в лікарні лежали? –

Життєві історії 0

Мамо, ти не можеш ставити нас з ним на один рівень! – голос дочки звучав з неабияким обуренням. – Я тобі рідна донька, а він – просто твій колишній зять! Це вже не перша подібна розмова. Аліна телефонує мені в Італію ледь не щотижня – то їй не подобається, що я посилки Степану висилаю, то знову згадує, як я дозволила йому залишитись у квартирі. – Це мої гроші, доню, – спокійно кажу їй. – І я вирішую, кому й коли допомагати

– Мамо, ти не можеш ставити нас з ним на один рівень! – голос

Життєві історії 0

Коли мами не стало, сестра приїхала з Польщі, хоча перед тим чимало років не з’являлася в селі. Коли маму провели, ми з нею сіли розмовляти. Виявляється вона розлучилася з чоловіком, тепер одна залишилася з дітьми і хоче мамину хату, хоча доглядала її я

Я сиділа на ґанку маминої хати, і холодний вечірній вітер обіймав мене, ніби намагаючись