Українці Сьогодні

Марія з гордістю розповідала сусідам: – От мій Андрій – розумний, вибрав собі хорошу дівчину з знатної родини. Не те, що Петро, з якимось злидарем в’яжеться! Петра вона тоді ніби перекреслила. На весілля його не благословила. Сказала: – Якщо хочеш біди, сам її роби, але я в тому участі не братиму. І з того часу стежки матері й старшого сина розійшлися. Життя, однак, пішло своїм ходом. Андрій справді одружився з Оксаною. Будинок – як палац, у дворі дві машини, у коморі добра повно. Але Марія Іванівна швидко відчула: у тому домі вона чужа

Марія Іванівна мала двох синів – старшого Петра й молодшого Андрія. Вона все життя

Життєві історії 0

Минув тиждень. Галина ходила по подвір’ї, поливала квіти, й раптом у думках знову виринула сестра. Та образ її постійно переслідував – то у сні, то у спогадах. Як вони дітьми бігали босоніж луками, як разом збирали калину й співали пісень, як підтримували одна одну в молодості. «А що, як я справді помилилася?» – думала Галина, але не то гордість, не то жадібність не давала зробити перший крок. Через кілька днів пролунав телефонний дзвінок. Це була Марія. – Галю, знаєш, приїдь до мене. Я пироги з капустою спекла, твої улюблені. І борщу наварила, як ти любиш, густого. Приходь завтра, я тебе дуже чекаю. Галина розгубилася. У душі щось защеміло. Вона погодилася неохоче, але таки вирішила поїхати

Галина поверталася додому з Італії після чергових трьох років заробітків. Вона везла валізи з

Життєві історії 0

Поїхав Михайло з легким серцем. Та в селі в той час з’явився інший жених – Степан, син місцевого підприємця. Не красень, але з грошима й машиною. Його мати частенько навідувалася до хати Іванки. – Дивися, доню, – умовляла її мама, – Михайло то бідняк, нічого не має. А Степан – господар, житиме з тобою, як у Бога за пазухою. – Але я ж люблю Михайла, мамо… – тихо опиралася Іванка. – Любов любов’ю, а жити треба. Не будь дурною, долю не профукай. Іванка плакала ночами, але тиск матері був сильніший. Коли Степан прислав старостів, вона, мов у тумані, погодилася

У селі всі знали, що Михайло та Іванка – пара. Ще зі школи вони

Життєві історії 0

Життя в селі восени було зовсім інше, ніж улітку. Вітер гойдав голі гілки, дощі розмивали стежки. Людмила Петрівна почала звикати до самотності. Вона намагалася не думати, що в її власній квартирі тепер живе донька з чоловіком, а їй там місця немає. Та доля мала свій план. Одного дня, коли вона поверталася з магазину, до неї під’їхав чорний джип. Вийшов високий, гарно вдягнений чоловік. – Ви ж, мабуть, Людмила Петрівна? – привітно спитав він. – Так… А ви хто? – Мене Іван Григорович звати. Я недавно поселився неподалік, купив господарство. Чув від людей, що ви жінка працьовита. Може, допоможете мені з садом? А я заплачу. Він усміхався так щиро, що Людмила Петрівна погодилася. Згодом вона зрозуміла: Іван не просто шукав працівницю

Людмила Петрівна все життя жила в місті, хоча мала свій будинок у селі від

Життєві історії 0

Це було звичайного осіннього вечора. Зоя йшла з роботи, вирішила зайти до супермаркету купити хліб. І тут раптом побачила Ярослава. Він стояв у відділі іграшок із молодою жінкою. Та сміялася, а біля неї вертівся хлопчик років п’яти. – Тату, купи! – смикав він Ярослава за руку. Ярослав усміхнувся й без жодних вагань дістав картку. Вони взяли дорогу машинку на пульті, яку Зоя й своєму Артему в дитинстві купити не могла. Зоя завмерла біля полиць. В очах потемніло. – Як… як це? – прошепотіла вона собі. – Він казав, що грошей нема… Перед очима постала недавня сцена вдома. Артем, уже студент, просив у батька нові кросівки, бо старі зовсім розлізлися. А Ярослав махнув рукою: – Нема грошей на твої забаганки. Терпи

Зоя прожила зі своїм чоловіком Ярославом сімнадцять років. За ці роки вона навчилася рахувати

Життєві історії 0

Мамо, слухай. Я домовився на наступний тиждень про зустріч з нотаріусом – перепишеш уже зараз, поки ти при памʼяті, свою квартиру на мене, щоб потім не було непорозумінь. Я вклав у цю квартиру купу грошей. Це тепер фактично моє житло. – Як твоє? – розгубилася Світлана Павлівна. – Я не просила тебе такий дорогий ремонт робити, ти сам вирішив. Це ж моя квартира. Я тут із батьком життя прожила, дітей виростила. – Ну а кому вона лишиться? Тобі вже скільки років? Ти ж сама казала, що я єдиний син. – Петрику, – прошепотіла вона, – але ж у мене ще три доньки. – Та які доньки? У них чоловіки є, хай чоловіки їм дають житло. А я твій син, я тут ремонт зробив, я маю право! В ту ніч вона довго не могла заснути. Перед очима вставали обличчя доньок, які знімали чужі квартири, тулилися по кутках. І син – такий впевнений, нахабний, свій ремонт виставив як купівлю

Світлана Павлівна завжди вважала своїм найбільшим багатством дітей. Чотири – три доньки та один

Життєві історії 0

Олеже, та це ж твій син, – не раз дорікала Ірина Степанівна. – Як ти можеш від нього відмовлятися? – Мам, та він з матір’ю живе, хай вона ним займається, – відмахувався син. – У мене тепер інше життя. І справді, невдовзі він одружився вдруге. У другому шлюбі народилося ще двоє дітей, і вже для них Олег був зразковим батьком: допомагав, водив на гуртки, купував подарунки. А Юрій… Юрій ріс без батьківського тепла. Ірина Степанівна часто забирала внука до себе. Минали роки. Ірина Степанівна вже була на пенсії, здоров’я підводило, але вона знала: треба якось упорядкувати своє майно, щоб потім не було сварок

Ірина Степанівна все життя працювала вчителькою. Вона ніколи не мала великих статків, але мала

Життєві історії 0

У місті на Марту чекало інше життя. Вона познайомилася з Володимиром – сином заможних батьків, красивим і впевненим у собі. Йому подобалося дарувати квіти, водити її в ресторани, показувати, що він може все. Марта піддалася на його увагу, на блиск і новизну. – Ти будеш щаслива зі мною, – казав він, даруючи золотий ланцюжок. І вона повірила. Вони швидко одружилися. Марта переїхала до великого будинку Володимира. Життя ніби стало мрією: подорожі, дорогі сукні, ресторани. Вона думала, що саме цього хотіла – вийти заміж за багатія, жити без клопоту. Та щастя виявилося крихким. Минали роки, а дітей у них не було

Марта була дівчиною скромною, але дуже вродливою. Сусід Віталій давно поглядав на неї –

Життєві історії 0

Одного дня Лідія почула розмову свахи з зятем. Сергій із матір’ю сиділи на кухні й думали, що вона не чує. – Синку, от бачиш, як добре: у Ліди такий дім. Тут ми й залишимося. Нащо мені вертатися в ту розвалюху? – казала Галина Петрівна. – Та я й сам так думаю, мамо, – відповів Сергій. – Хай буде так. Теща ж одна, їй компанія потрібна. Лідія відчула, як у ній усе закипіло. «Виходить, вони й не планували, щоб це було тимчасово. Вони просто вирішили, що я маю забезпечувати їхнє життя». Увечері вона зібрала всіх за стіл. – Слухайте, діти, я хочу сказати важливе. Я не проти допомагати. Але мушу нагадати: цей дім я побудувала власними руками. Кожна цеглина тут – це моя праця, мої ночі без сну, мої роки в чужій країні. Я нікого не виганяю, але прошу поваги

Лідії було сорок п’ять, коли її життя розкололося надвоє. Чоловік, з яким прожила понад

Життєві історії 0

Ігор жив своїм життям: тренажерний зал, посиденьки з друзями, якісь відрядження. Люба відчувала, що між ними прірва, але сподівалася: «Пройде. Він зрозуміє, що сім’я – найголовніше». Але все ставало лише гірше. Одного вечора Ігор сказав прямо: – Любо, я йду. У мене інша жінка. Не шукай винних. Так буває. Світ у Любиних очах похитнувся. Їй здалося, що повітря в кімнаті раптом зникло. – Інша?.. – ледве прошепотіла вона. – Так. Вона молода, доглянута, зі мною їй цікаво. Я втомився від цих вічних борщів і твоєї вічної втоми. Подивись на себе – на кого ти стала подібною. Люба стояла мовчки, ковтаючи гіркі сльози

– Ти знову сидиш із цими книжками? – буркнув Ігор, заходячи до кімнати й