Українці Сьогодні

Найцікавіше сталося взимку. Олександра поїхала в місто, до дочки, і там купила собі нові чоботи – високі, чорні, з блискучими пряжками. У селі таких ще не було. Галина, як побачила, не втрималась: – О, які красені! Де взяла? – У місті, в магазині «Мода». Через тиждень Галина теж поїхала «в справах» — і повернулася… з тими самими чоботами. Олександра тоді лише усміхнулася, але десь усередині щось у ній надломилося. Їй стало шкода – не речей, а тієї справжньої дружби, яку вони колись мали. Чоботи стали останньою краплею в чаші її терпіння

Село Долинівка жило своїм звичним розміреним життям. Кожен знав кожного — хто з ким

Життєві історії 0

Руслан опустив голову. – Я не зраджував тобі, – сказав після паузи. – Але… так, є жінка на роботі, з якою я часто спілкуюся. Вона мені подобається. Просто подобається. Нічого між нами не було. Але я не можу брехати – я відчуваю симпатію. Світлана мовчала. У неї ніби земля пішла з-під ніг. Вона чекала заперечень, клятв, виправдань – а отримала чесність, яка боліла ще дужче. – І що тепер? – спитала тихо. – А тепер я хочу залишитися в сім’ї, – сказав він твердо. – Я розумію, що помилився. Може, мені просто забракло уваги, ми обоє втомилися, замоталися… Але я не хочу тебе втратити. Того вечора вони не вечеряли. Лежали спинами одне до одного, кожен у своїх думках

Світлана вставала щодня о п’ятій. Тиша в хаті, лише цокіт годинника на стіні та

Життєві історії 0

Олеже, мені щойно дзвонила моя сестра рідна Наталя. Вона знову просить позичити гроші. Стверджує, що в неї проблеми, – сказала чоловікові Христина. – Хай шукає кошти в іншому місці! – рішуче відповів чоловік. – Але, Олеже, вона дуже просить, вони дуже потрібні їй. Олег ніколи б в житті не позичив більше гроші Наталі, але дружина вмовила його і він кошти перерахував, хоча знав, що пошкодує про це згодом

Не даремно в народі кажуть, мовляв, якщо хочеш в особі родича мати ворога, то

Життєві історії 0

Якось вихідними, сиджу в офісі, і щось мене штовхнуло поїхати до мами. Без попередження. Відчиняю двері – в хаті тепло, пахне пирогами. А за столом сидить хлопець. Молодий, статний. – Тітко Іро! – зрадів, аж підвівся. – Я так радий вас бачити! Я ледве впізнала – то був Сашко, Юрин син. Уже дорослий, двадцять років, студент, ще вчиться в університеті. Мама усміхається: – Он, бачиш, Сашко приїхав, каже, скучив. Ми сіли пити чай, і я непомітно роздивилася холодильник. Повен! І продукти свіжі, і сир, і масло, і навіть ті самі мої баночки ікри стояли. – Мамо, звідки все це, Юра привіз? – не витримала. – Ні, – зніяковіла мама. – Сашко сам купив

Мені сорок років. І знаєте, в цьому віці починаєш уже трохи інакше бачити життя

Життєві історії 0

Я завжди думала, що найближчі родичі – це ті люди, на яких завжди можна покластися. Та я помилилася, бо моя рідна сестра таке влаштувала, що ніхто повірити не може. А все через заздрість. Мама старенька, ледве встає. Доглядати нема кому – бо моя молодша сестра, Оксана, живе в тому ж селі, але до мами не ходить. Ми з нею давно не ладнали: вона мені заздрила, казала, що я “пані в Італії”. Я прийшла до неї, кажу: – Оксано, слухай. Ти ж тут. Я не можу кинути все і лишитися назавжди. Забери маму до себе. Я не проти, хай мама на тебе хату запише, я нічого не хочу. Тільки доглянь її. А вона стоїть, руки в боки: – А чого це я маю доглядати? Ти ж пані, в тебе євро. То купи мені квартиру в місті, тоді може й подумаю

Я завжди думала, що найближчі родичі — це ті люди, на яких завжди можна

Життєві історії 0

Коли Галина поверталася з Італії після десяти років заробітків, їй здавалося, що життя нарешті починає налагоджуватись. Дочка Марта вийшла заміж, гарний чоловік, своя хата, хоч і поруч з мамою – через паркан. Галина поставила собі за мету: тепер буде жити для себе. Посадить сад, зробить ремонт, збиратиме родину на свята. – Досить вже тих валіз і сумок, – казала вона сусідці. – Хочу, щоб хата пахла пирогами, а не пральним порошком з чужої домівки. Зять, Петро, здався їй спокійним, господарським. Працював на будівництві, до Галини ставився з повагою. І хоч Галина часом сумувала за Італією, де звикла до порядку, все ж раділа: «Моя Марточка не буде так, як я – на чужині». Та не минуло й пів року, як на подвір’ї з’явилася ще одна валіза. Сваха – Ольга

Коли Галина поверталася з Італії після десяти років заробітків, їй здавалося, що життя нарешті

Життєві історії 0

Ольга поїхала в місто за Романом. Галина залишилася – вступила на заочне, стала вчителькою української мови, повільно, але впевнено будувала своє життя. Люди в селі її шанували, діти любили. А от серце… залишилося десь там, у тій юності, біля клубу, де колись сміялася її найкраща подруга. Минуло понад двадцять років. Галина вже була знаною вчителькою, поважали її і колеги, і батьки. Вона жила сама – спокійно, розмірено. Аж якось улітку, коли з поля пахло свіжим житом, побачила біля старої хати на краю села знайому постать. Ольга. Стояла біля воріт, сива, стомлена, але все ще гарна. Її очі, колись живі, тепер були тьмяні. Галина не втрималася – підійшла. – Ольго?.. Ти? Та всміхнулася ледь-ледь. – Я. Повернулася… Знов додому

Галина й Ольга знали одна одну, відколи пам’ятали себе. Сусідські дівчатка — ще з

Життєві історії 0

В селі почали помічати, що біля Ілони все частіше крутиться Павло. Старший від неї на шість років, широкоплечий, усміхнений. З родини, що колись мала славу господарів, але потім пішло все якось шкереберть: батько запив, мама не стало рано, а Павло лишився сам собі на умі. Про нього люди казали різне: “гуляка”, “легкий на підйом”, “не до роботи”. Але, як то часто буває, коли серце вибирає – розум мовчить. Ілона світилася біля нього. Сміялася, співала, навіть одягатися почала інакше – просто, але зі смаком. І от одного вечора Павло прийшов до їхнього двору, в руках квіти – не магазинні, а дикі, польові, – і прямо сказав: – Ілона, я тебе люблю. Хочу з тобою життя будувати. І коли він пішов, Марія Дмитрівна тільки зітхнула: – Ілона, не треба тобі такого. Він не для сім’ї, не для роботи. А та лиш усміхнулася: – Мамо, ви з татом теж колись молоді були. Я його люблю

У нашому селі всі знали Івана Петровича з Марією Дмитрівною. Гарна, спокійна сім’я —

Життєві історії 0

Вранці, коли свекруха повернулася на дачу, вона побачила розриту землю і кілька листочків. А на дверях будиночка висіла величезна записка: “Вибач, мамо. Ми не вдобрили твої троянди. Їм тут погано. Тому ми їх викопали. Поки не вирішили, що з ними робити: продамо чи віддамо”. Віра стояла, як вкопана, це ж її улюблені кущі троянд

У той ранок, коли мав бути в молодої сім’ї чудовий ранок в передчутті відпустки

Життєві історії 0

Ти страшно виглядаєш. Я з тобою нікуди не поїду, – заявив мені чоловік у день свого ювілею. Я остовпіла. – Що? – Ну подивись на себе. Ти ж ніби вчителька на пенсії, а не дружина ювіляра. Не позор мене. Я стояла, ніби земля пішла з-під ніг. – Вікторе, ти серйозно? Я ж готувалася… – Та досить, – він махнув рукою. – Я поїхав. Вийшов, і зачинив за собою двері. Я кинулася за ним, вибігла на сходи. Але в той момент він уже завів машину. Я встигла лише побачити червоні стопи й задні фари, що зникали за поворотом. Я сіла на лавку біля під’їзду. Сльози самі покотилися

Я прожила з чоловіком Віктором двадцять п’ять років. Чверть століття – не жарти. Разом