Українці Сьогодні

Життя — то не весілля. Минуло кілька років, і романтика потроху потьмяніла. Оля — запальна, з характером. Усе має бути по її. А Віталій — впертий, але мовчазний. Спершу терпів, потім почав огризатися. Дрібниці переросли у сварки, сварки — у образи. Вечорами в хаті було тихо, як у пустелі. Одного разу Віталій навіть зібрав речі. — Не можу вже, мамо, — сказав він Марії, коли приїхав до неї, кинувши сумку біля порогу. — Вона мене не слухає. Постійно чіпляється, командує, дорікає. А я ж не раб. Марія тихо витерла руки об рушник, сіла навпроти. — Віталику, — сказала вона спокійно. — А ти колись замислювався, чого вона така? — Та хіба я знаю? — розвів руками. — Постійно щось їй не так. — Бо боїться, — сказала Марія

У селі про тітку Марію всі казали: «От якби всі тещі були такі, то

Життєві історії 0

Квартира перейшла мені, — сказала мама, — але я ж не буду там жити. Якщо хочеш, можете з Ігорем переїхати туди. — Серйозно, мамо? — зраділа Марина. — Ми б зробили там ремонт, оновили все… — Робіть, робіть. Все одно мені це вже не треба. А там, колись і перепишу на тебе. Вона сказала це між іншим, але для Марини ті слова стали наче благословенням. Вони переїхали в стареньку бабусину квартиру — облуплені стіни, прогнила сантехніка, скрипучі підлоги. Але для молодих це було не страшно. Вони мріяли. Ігор кожні вихідні возив мішки зі сміттям, сам клав плитку, ставив двері. Марина обирала шпалери, фарби, меблі. Вони брали підробітки, відкладали кожну копійку. За два роки квартира змінилася до невпізнання — світла кухня, затишна спальня, тепла підлога, нові меблі. — Як у журналі! — дивувалася мама, коли прийшла в гості. — Молодці. Гарно зробили

Коли Марина була малою, вона завжди відчувала: любов у домі розподілена нерівномірно. Їй дісталося

Життєві історії 0

Ще звечора Олена спекла невеличкий торт — з варенням, без кремів, але такий, який завжди любила її донька Наталія. Нарізала оселедець, зробила вінегрет, поставила на стіл білу святкову скатертину. І, мабуть, уперше за останні роки вона чекала не гостей із села, а одну людину — свою доньку. Вона вдягнула свою святкову сукню — ту, що колись купила до храмового свята, коли ще чоловік живий був. Сіла біля вікна і чекала. Година, друга, третя…Сонце поволі хилиться до заходу. Дорога біля воріт порожня. — Може, затрималась десь, — подумала Олена, — може, дітки малі захворіли… А може, сюрприз робить, от зараз приїде і каже: “Мамо, а ось я!” Вона вже навіть уявляла, як обійме доньку, як запахне від неї міськими парфумами і чимось дорогим, недосяжним, але все одно рідним. Та минала година за годиною. Телефон мовчав

Олена прокинулася того ранку з відчуттям свята. У дзеркалі на неї дивилася звичайна сільська

Життєві історії 0

Щастя тривало рівно тиждень. Одного вечора у двері подзвонили. На порозі стояла свекруха — пані Галина, із валізою й виразом «зараз усе поясню». — Діти, доброго вечора. Не лякайтеся, я ненадовго, — почала вона, роззуваючись. — Просто в мене зараз… складнощі. — Які складнощі? — Інна навіть не встигла сховати здивування. — Та квартира, що я здаю… ну, сама розумієш, життя дороге, а ще я трохи прихворіла. Лікарі кажуть, треба лікування, а гроші потрібні. Я вирішила поки здати свою квартиру квартирантам — вони гарні люди, заплатять наперед. А я поживу трохи у вас. Інна від несподіванки навіть не відразу підібрала слова. — У нас? — А де ж іще? — Галина усміхнулася, ніби це було очевидно. — У вас же тепер своє житло, місце знайдеться

Інна стояла біля вікна, притискаючи до грудей чашку з кавою. На підвіконні лежали квитанції

Життєві історії 0

Катерина завжди вважала, що її майбутня свекруха дуже хороша людина. Вона вже відразу мріяла, як буде її мамою називати, а та її за рідну доньку прийме. Перша зустріч Катерини та майбутньої свекрухи відбулася, коли вони з Іваном тільки почали зустрічатися. Він тоді якраз запросив дівчину до себе додому на чай, і коли вже Катерина стояла в коридорі та вже збиралася йти, з роботи якраз прийшла Ольга Степанівна, того дня її відпустили раніше. Катерина тоді дуже хвилювалася, вона знала з розповідей Івана, що у його мами характер непростий. А та здивовано поглянула на неї

Катерина завжди вважала себе щасливою в стосунках з Іваном. Вони разом навчалися, разом вирушали

Життєві історії 0

Коли Христині виповнилося сімнадцять, вона твердо вирішила — поїде в місто. Не тому, що не любила село, а тому що не могла більше жити під одним дахом із тією вічною несправедливістю. Вступила на курси бухгалтерів, потім знайшла роботу у невеличкій фірмі. Мама дзвонила рідко, зазвичай тоді, коли треба було грошей або допомоги для Юлі. Христина ніколи не відмовляла, хоч у серці боліло. Юля тим часом виросла, закінчила технікум і залишилася з мамою в селі. Христині минуло двадцять сім, коли вона зустріла Володимира. Він працював поруч — у тій самій будівлі, тільки на іншому поверсі. Спокійний, надійний, розумний. З ним Христина вперше відчула себе захищеною. Володимир мав власну квартиру, яку колись успадкував від батьків. Через рік вони розписалися — без весілля, без гучних застіль, без родини. Вона навіть мамі не сказала

Христина завжди відчувала себе зайвою. З дитинства, ще коли вона ходила в школу, їй

Без рубрики 0

Я сиділа на кухні, готувала чай і думала, що сьогодні приготувати на сніданок. Може, сирники? Або оладки з яблуками? Субота ж — можна трохи полінуватися, не поспішати. У вікно ледь пробивалося сонце, і я, закутавшись у халат, навіть відчула, що життя, хоч і не просте, але затишне. Тут відчинилися двері. Чоловік прийшов. Валентин. З самого ранку кудись ходив — сказав, що «в справах». Я навіть не питала, звикла. За десять років шлюбу він навчив мене, що надмірні питання йому не подобаються. — Нам треба поговорити, — сказав він, сідаючи навпроти. Я поставила чайник на плиту й подивилася на нього. В його голосі не було ні злості, ні втоми — тільки холодна твердість. І вже тоді я відчула — буде щось погане. — Я йду від тебе, — спокійно сказав він

Я сиділа на кухні, готувала чай і думала, що сьогодні приготувати на сніданок. Може,

Життєві історії 0

Галина стояла на касі зі своєю мамою. У звичайному супермаркеті, де пахло хлібом і кавою, а біля кас у черзі стояли люди з возиками, повними продуктів. Вони купували вечерю, як завжди, — мама вибирала все, що хотіла, Галина мовчки платила. Коли мама дістала її банківську картку і приклала до термінала, касирка чемно сказала: — Недостатньо коштів на рахунку. Мама аж здригнулася: — Як це? Та я ж учора ще братові твоєму скидала на машину, там було достатньо. І так, ніби між іншим, додає: — Ну, я ж не знала, що ти щось купувати зібралась. Галина стояла, мов прикута, як мінімум, їй було соромно перед людьми

Галина стояла на касі зі своєю мамою. У звичайному супермаркеті, де пахло хлібом і

Життєві історії 0

Людмила Петрівна сиділа і не могла повірити, що все те, що відбувається — реальність. Її син, її єдиний син, якого вона виплекала, якого берегла, за якого мріяла видати найкращу, найрозумнішу, найгарнішу дівчину в районі — вибрав собі розлучену однокласницю з дитиною. — Ти що робиш? — вона тоді ледве не впустила чашку з рук, коли Руслан сказав їй це за вечерею. — Ти ж хлопець із порядної сім’ї, з освітою, з роботою. А вона… з дитиною! Ти розумієш, що це чуже дитя? Ти не знаєш, які там гени! На що ти підписуєшся? — Мам, — спокійно сказав Руслан, — для мене головне, що вона добра. І що я її люблю. — Любов! — Людмила Петрівна різко підвелася з-за столу. — Любов пройде, а чуже дитя залишиться! Ти ще не знаєш життя, синку

Людмила Петрівна сиділа і не могла повірити, що все те, що відбувається — реальність.

Життєві історії 0

В Італію повертатися Марія не планувала. Дні минали спокійно. Вранці — город, потім ринок, обід, ввечері — серіали й чаювання. А в шафці, під рушником, лежала її гордість — конверт із тими дванадцятьма тисячами євро. І все було б добре, якби вона не зробила одну помилку. Одного вечора, коли діти приїхали в гості, розмова зайшла про гроші. Син Андрій якраз скаржився, що треба міняти машину: — Та що я, мам, на старому «Пежо» буду їздити? Ганьба перед людьми. А Оксана підхопила: — А мені б теж трохи не завадило, бо у малого цього року школа, треба форму купити, підручники, там все дорого. Марія усміхнулась і зізналася: — Та в мене є трохи грошей, я ж за цей рік заробила, коли вже знала, що додому. Діти одразу насторожились. — А скільки трохи? — спитала дочка. — Ну… дванадцять тисяч євро

Марія поверталася додому з Італії після двадцяти років важкої роботи. У душі жевріла надія,