Українці Сьогодні

У п’ятницю ввечері пролунав дзвінок. – Валентино Степанівно, ми завтра приїдемо, добре? Я подругу візьму, вона так втомилася від офісу, їй терміново треба побути на природі. Я, звісно ж, погодилася. Думаю, хай приїжджають, хіба мені шкода? Місця вистачить усім: подвір’я велике, хата простора, веранда крита. Степан свого часу будував усе на совість, казав, що це для дітей та майбутніх онуків. Субота. Приїхали Богдан, Вікторія та її подруга Софія. Дівчина виявилася галасливою, у величезних сонячних окулярах і з колонкою в руках. Вони розклали коцик на траві, увімкнули музику. Не надто голосно, але так, що я на грядках чула кожне слово з тих пісень. Увечері Богдан смажив м’ясо, Вікторія кришила огірки з помідорами, а Софія лежала в шезлонгу й робила знімки для своїх соцмереж. Поїхали вони в неділю по обіді. На кухні в раковині лишилися брудні тарілки, на плиті — сковорода з присохлим жиром. На подвір’ї — пластикові стаканчики. А на кущі аґрусу — мокрий рушник. Я зняла той рушник, а під ним гілки аж погнулися від ваги. Тканина була важка, груба. Я тоді подумала: та гаразд, буває, забули люди поспіхом. Випрала той рушник, вимила посуд, прибрала сміття. Минає тиждень. Знову п’ятниця, знову дзвінок від Вікторії

– Відчиняйте, ми вже тут! – закричала невістка прямо через залізний паркан, коли зрозуміла,

Життєві історії 0

Як це не треба кабачків? Добрій господині кабачки завжди пригодяться! — свекруха стояла на порозі з велетенським торбами, з яких виглядали зелені хвостики овочів. — Ну не з порожніми руками мені приїжджати, якщо в мене так вродило. Настя замерла в коридорі власного помешкання, стискаючи в руках сумочку. На кухні вже щось дзеленчало, торохтіло каструлями, а з прочиненого вікна вилітала пара. Аргументи про те, що кабачки для них не найкращий варіант їжі, для свекрухи не були важливими. — Ой, Настусю! Я тобі дзвонила, між іншим. Тричі! Настя мовчки пройшла далі, опустила речі на стілець і озирнулася. Кухня, яку вони з чоловіком довели до ладу лише пів року тому, зараз нагадувала місце після стихійного лиха. На плиті щось вирувало у величезній ємності, обробна дошка була завалена лушпинням, на столі стояли банки, а поруч — велика миска з нарізаною городиною. — Галино Степанівно, — дівчина намагалася говорити якомога спокійніше, — ви б хоч попередили, що збираєтеся приїхати. — Та я ж дзвонила! — обурилася свекруха. — Ти слухавку не брала. А в мене ж кабачки пропадуть! Дай, думаю, заїду, зроблю тобі ікри на зиму. Ти ж усе одно такого не робиш, тільки купуєш

— Як це не треба кабачків? Добрій господині кабачки завжди пригодяться! — свекруха стояла

Життєві історії 0

Катрусю! Доню! Ну ти послухай мене уважно, я ж поганого не пораджу, — донеслося з кімнати. — От подивися на ці квитанції, я спеціально все прорахувала. Ви за цю оренду щомісяця віддаєте шалені кошти. А якби погодилися переїхати до моєї двокімнатної на Позняках, як я вам уже сотий раз пропоную, то взагалі нічого б не платили. А ці зекономлені гроші можна було б відкладати мені на якісні вітаміни та ліки. Здоров’я ж бо не залізне, вік уже не той, щоб на самоті з болячками боротися. Катерина мовчки витерла руки про кухонний рушник, глибоко вдихнула повітря і повільно рушила до кімнати. — Мамо, ми ж із Андрієм уже неодноразово обговорювали це питання, — спокійно відповіла вона, дивлячись на розкладені папери. — Ми з чоловіком вирішили жити окремо, самостійно, без зайвих підказок. — «Вирішили»! — з іронією у голосі фиркнула Ніна Петрівна. — Хто це у вас там таке вирішує? Твій Андрій? Та він же в житті нічого самостійно вирішити не здатен! Хто купує автомобіль у кредит під такий шалений відсоток? От скажи мені чесно, хто в здоровому глузді на таке піде

Катерина енергійно водила губкою по тарілці, намагаючись відмити присохлі крихти від ягідного пирога, який

Життєві історії 0

Ой, доню, а ти чого так рано приїхала? — здивовано вигукнула мати, яка якраз готувала щось на кухні, з’явившись невідомо звідки. — Ми ж думали, ти ще затримаєшся там тижнів зо два! — Мамо, що тут відбувається?! — стримуючи лють, запитала Оксана, дивлячись на чужі речі навколо. — Ми ж домовлялися про два роки! Термін минув! Де вони збираються жити далі? — Ой, ну чого ти кричиш на весь дім, розбудиш малечу! — замахала руками жінка. — У твого брата з невісткою будівництво будинку затягнулося через недобросовісних будівельників, грошей немає, куди їм іти з трьома дітьми? Ти ж самотня жінка, успішна, заробиш ще собі на житло або поки поживеш у нас із батьком у вільній кімнаті! Подумати тільки, яка ти черства стала! Оксана тоді відчула, як усередині все обірвалося. Батьки навіть не порадилися з нею, вирішивши за її спиною, що її квартира тепер належить родині її брата та його дружині

— Тоді я зараз же телефоную поліцію! — різко вигукнула Оксана, тримаючи смарт-годинник біля

Життєві історії 0

Катерино! Склади меню, продумай усе до дрібниць і зроби їй справжнє свято, бо це ж день народження моєї донечки!» — задзвенів у слухавці прикрий, голосний голос свекрухи. Катерина стояла посеред кухні з мобільним біля вуха й відчувала, як усередині все стискається від обурення. На календарі спекотний липень, надворі душно й парко, а на душі — суцільна порожнеча. — Добре, мамо, я все зроблю, — стримано відповіла вона, хоча понад усе на світі їй хотілося просто вимкнути телефон і сховатися десь від усього світу. — Оце інша розмова! — защебетала свекруха, задоволена своєю перемогою. — Зроби ті її улюблені крученики з грибами, той смачний салат із печінкою та горіхами, і обов’язково замов той шоколадний торт із вишнею, який ми минулого разу їли. У тебе ж такий чудовий смак! Зв’язок перервався, залишивши після себе лише коротке гудіння в слухавці

«Катерино! Склади меню, продумай усе до дрібниць і зроби їй справжнє свято, бо це

Життєві історії 0

Мамо, ну не починай, прошу тебе, — у голосі Тетяни з’явилися ті самі суворі, металеві нотки, якими завжди розмовляв її батько. — Нормально ж живете, як усі люди. Чого ти воду колотиш? Тато працює, копійку в хату несе. Не п’є, хату не розносить. Зараз у багатьох гірше. Он у нашої знайомої чоловік взагалі зібрав речі й пішов. Цінуй те, що маєш. Все, мені час бігти, керівник кличе. Я повільно опустила руку з телефоном. «Цінуй те, що маєш». А що саме я маю? Двокімнатне помешкання, де щодня повторюється один і той самий сценарій, та чоловіка, який сприймає мене як частину меблів? — Чого ти там застрягла? — Василь знову подав голос із кімнати. — Вечерю вже скоро подаси? — А ти що, цілий день нічого не їв? — запитала я, входячи до кімнати. — Та я тільки-но приліг відпочити. Зміна була важка, виснажився. Зміна в нього — доба через три. Виходить, що три дні поспіль він відпочиває вдома. Але цей відпочинок якийсь бездушний, порожній, ніби людина просто чекає, поки мине час

— Галино, а де це ваша половина? — запитала сусідка, спостерігаючи, як я тягну

Життєві історії 0

Зайшовши у квартиру Тетяна придивилася й не повірила власним очам. Взуття, яке зазвичай хаотично лежало біля дверей, було акуратно розставлене за розміром. На килимку не було жодної порошинки. Вона ступила до коридору й зазирнула у вітальню. Квартира сяяла! На журнальному столику, де зазвичай накопичувалися шкільні зошити, олівці та іграшки, панував ідеальний порядок. Підлога була вимита до блиску, і навіть старий килим виглядав так, ніби його ретельно вичистили щіткою. Дитячі іграшки, які раніше доводилося збирати зі скандалами, рівними рядами стояли на полицях стелажа. Перша думка, яка спала Тетяні на думку — це суміш страху та надії. Вона подумала, що, можливо, без попередження приїхала її мати з села. Бабуся іноді робила такі сюрпризи, коли дізнавалася, що доньці зовсім важко. «Мабуть, це вона вирішила допомогти й навести лад», — промайнуло в голові Тетяни. Та саме в цю мить двері кухні відчинилися, і звідти навипередки вибігли Андрійко й Маринка. Вони були в домашньому одязі, їхні щоки палали рум’янцем, а на носиках Маринки Тетяна помітила плямку від сажі чи нагару. — Мамо! Ти прийшла! — в один голос вигукнули вони

Літній вечір дихав важкою, душною спекою, яка зазвичай передує грозі. Повітря здавалося настільки густим,

Життєві історії 0

Твій брат просто швидше схватив ту квартиру, — хвилювалася мати. — У нього зараз серйозні життєві обставини, — пролунав з динаміка смартфона різкий, безапеляційний голос. Олена стояла посеред своєї орендованої квартири у Львові. За вікном гучно тарабанив осінній дощ, стікаючи довгими краплями по склу. Вона міцно стискала телефон біля вуха. — Мамо, — повільно і тихо вимовила Олена, намагаючись опанувати себе. — А хоча б просто зателефонувати мені, запитати мою думку ви не могли? — Ой, починається! — роздратовано фиркнула Ганна на іншому кінці. На фоні гучно працював телевізор, хтось брязкав посудом. — Ми ж родина, а не якісь там чужі люди, щоб офіційні дозволи одне в одного випрошувати! Тобі та нерухомість навіщо взагалі здалася? Ти ж у Львові тепер мешкаєш, працюєш у своєму інституті. А брату треба! — Але ж це квартира бабусі Надії, — спробувала заперечити Олена. — Все, я не маю часу на ці порожні балачки! Богдану треба робити ремонт, і крапка! — різко відповіла мати, і в телефоні пролунали короткі гудки

— Твій брат просто швидше все організував. У нього зараз серйозні життєві обставини, —

Життєві історії 0

Макарони справді смачні. І кабачкова ікра домашня. А до чаю ви цукерки принесли. Давайте просто посидимо. Ситуація була незвичною, але це розрядило обстановку. Вадим раптом посміхнувся. — А що? Прості макарони — це чудово! Настю, ти молодець. Маєш власний характер. Поважаю. Сергію, діставай напої, будемо спілкуватися. За твоє нове взуття, Настю! Гості, відчуваючи певну незручність, але бажаючи підтримати господарку, почали сідати за стіл. Сергій стояв мовчки. Його задум про ідеальне свято змінився зовсім іншим сценарієм. Він мовчки дістав пляшку, яку берег для цієї події, і розлив по келихах. — За іменинницю! — мовив Вадим. — Настю, взуття гарне. Правильно зробила. Вечір пройшов спокійно. З’їли макарони з ікрою та хлібом, випили по келиху й скуштували цукерки. Розмова вдалася. Жінки підтримали Настю, а чоловіки намагалися жартувати й поводитися гречно. Сергій сидів мовчки й майже не піднімав очей.

— Де гроші, які я тобі дав на застілля? Ти список взагалі відкривала? Я

Життєві історії 0

Мамо, ми це вже проходили і не один раз. Я поїхав два місяці тому. Я вирішив жити окремо, бо мені треба спокій. Я не можу і не буду змушувати її жити з тобою під одним дахом. «Як це не будеш? А помешкання чиє? Ви ж були разом кілька років! Ти туди свої сили вкладав, дбав про кожен куточок, лагодив усе власними руками!» — Галина Петрівна зупинилася біля м’якого дивана, який уже кілька років щиро вважала майже своєю власністю. «Мамо, досить. Я більше не маю сили про це говорити. Мені треба повертатися до роботи», — у слухавці пролунали короткі, байдужі гудки. Галина Петрівна повільно опустила руку з телефоном. У великій, світлій оселі запанувала дзвінка тиша. Жінка озирнулася довкола. Усе тут здавалося їй рідним, звичним і зрозумілим: ажурні серветки, що вона колись власноруч вишила й розклала на полицях, кришталева вазочка на комоді, навіть знайомий затишний запах коридору

«Синочку, твоя чужа людина просто серед білого дня виганяє мене з власної хати!» —