Тетяно, то що, виходить, у неділю на тебе не розраховувати? — свекруха вимовила це так, ніби йшлося про серйозну зраду, а не про звичайну відсутність на обіді. — Доброго вечора, Софіє Марківно. Так, не чекайте. У мене на ці вихідні є свої плани. Я не приїду до вас. У неділю я йду на відкриття виставки, на яку чекала три місяці. У слухавці запала тиша. Така важка й густа, що Тетяні здалося, ніби свекруха не може дібрати слів. — Яка ще виставка? — нарешті прохрипіла вона. — Тетяно, ти забула? У нас родинна неділя. Кожного тижня. Ця традиція в нашому домі існує тридцять п’ять років. Мій батько її започаткував, ми з покійним чоловіком її берегли, тепер Андрій. — А тепер Андрій має власну родину, — спокійно, але непохитно перебила Тетяна. І в його дружини теж можуть бути свої інтереси, власні традиції. Ця подія буває раз на рік. А ваші обіди щотижня. — Ти взагалі себе чуєш? Тобі тридцять років! Ні дитини, ні ладу в господарстві, одна робота на думці та ці твої «культурні походеньки». Для сім’ї в тебе часу ніколи немає! Моя донька з чоловіком та дітьми приїдуть, а ти що — особлива
Голос у слухавці був не просто суворим — він нагадував крижаний вітер, що пробирає
Тобто ти хочеш, щоб вони нас жаліли? Щоб шепталися за спиною: «Бідний Ігор, зовсім здав, навіть на стіл пристойний скинутися не може»? Я цього не дозволю. Тетяна не здавалася. Вона знала, як натиснути. Розмова закінчилася тим, що Ігор просто пішов у спальню. Але Тетяна знала: вранці він знову піде в банк або знайде спосіб «перекритися». Бо він теж українець. Бо йому теж важко визнати поразку перед своїми. Ранок суботи почався з метушні. Тетяна наполягла на поїздці в найдорожчий супермаркет. Вона впевнено крокувала між рядами, кладучи в кошик телятину, від ціни якої в Ігоря сіпалося око. Потім пішли італійські сири, оливки, делікатні соуси. — Таню, ми вже вийшли за всі межі, — прошепотів Ігор біля каси. — Подивися на це з іншого боку, — усміхнулася вона, поправляючи зачіску. — Ми купуємо собі повагу. Це інвестиція. Коли вони під’їхали до дачі дядька Степана, там уже було гамірно. Дим від мангалу змішувався з ароматом квітучих садів. Родичі зустріли їх як дорогих гостей
— І ти справді думала, що ніхто не помітить, як ми потихеньку тонемо в
Ну що ти таке кажеш, яке захоплення? Це ж просто речі. Рушники, баночки… Хіба це варте того, щоб псувати стосунки з мамою? Вона у мене одна. Ця фраза — «вона у мене одна» — завжди була його головним козирем. Ніби у мене було десять життів, і одне з них я могла спокійно витратити на те, щоб бути килимком для ніг його матері. — А я у тебе теж одна? Чи дружин може бути багато, а мама — це святе? — я встала з дивана. — Василю, я не прошу її викреслити. Я прошу тебе поговорити з нею. Поясни, що до нас не можна приходити без дзвінка. Поясни, що не можна чіпати мої речі. — І як ти собі це уявляєш? «Мамо, не приходь до нас, бо Олена нервує»? Вона ж образиться! У неї ж тиск одразу підскочить, серце прихопить. Ти цього хочеш? Я зрозуміла, що розмова знову зайшла в глухий кут. Він не чув мене. Він чув лише свій страх перед материнським гнівом
— У вас напевно в холодильнику миша повісилася, тому я і привезла вам продукти,
Ну що, Галю, добилася свого? — запитала Наталя, дивлячись на подругу. — В хаті порядок, діти при ділі. Можна й відпочити? Галина помовчала, перебираючи пальцями італійські чотки, які тепер завжди носила в кишені. — Добилася, Наталю. Тільки Андрія я втратила ще в той день, коли ступила на сходинку автобуса. Ти була права. Він гуляв. І, мабуть, гуляє далі, тільки тепер робить це обережніше. — І що ти будеш робити? Виженеш його? — Ні, — Галина підняла очі, і Наталя здригнулася від того, наскільки холодними вони стали. — Не вижену. Тепер він боїться мене втратити, бо я — його стабільність. Я тепер «сеньйора» у власному домі. Тільки серце в мене тепер таке ж сухе, як у тієї бабці Б’янки. Знаєш, що найстрашніше? Там, у Римі, я мріяла про хвилину, коли повернуся і обійму чоловіка. А тепер я стою поруч із ним і відчуваю… нічого. Ми помінялися місцями. Раніше я була від нього залежна, а тепер він — мій утриманець. Я купила собі дім, але втратила родину
У маленькій квартирі на околиці Львова повітря здавалося наелектризованим від невисловлених слів. Галина сиділа
Ганна, мамина сестра, не стукала — вона вривалася. Залетіла в хату, як штормовий вітер, пахнучи господарським милом, залізницею і безкомпромісністю. — Порозсідалися! Сморід тут у вас! — гримнула вона, кидаючи на стіл зім’яту газету. — Миколо, ти на кого схожий? Борода до колін, очі вицвіли! А ти, Олено? Молода дівка, а вдяглася в чорне, наче черниця! — Тітко Ганно, нам просто важко… — почала була Олена. — Досить киснути! — перебила Ганна, грюкнувши долонею по столу. — Я домовилася в сусідньому районі, у школі потрібна вчителька молодших класів. Директор — мій однокласник. Житло дають — кімнатку при школі, зарплата стабільна. — Але як я покину тата? — прошепотіла Олена, озираючись на веранду. — Він же пропаде без мене. Корову хто подоїть? Хто йому сорочку випере? Ганна підійшла впритул і взяла племінницю за підборіддя, змушуючи дивитися в очі — ти за тата не переживай
Весна того року в маленькому містечку видалася несамовитою. Повітря було настільки густим від пахощів
Ой, прокинулася наша господиня, невістка моя, — проспівала Ганна Степанівна з самого ранку. — А ми тут вирішили сюрприз зробити. Олексій сказав, що ви самі залишилися, то ми й подумали: треба діток підгодувати, а то ж ви в будні тільки бутербродами перебиваєтеся. Сідай, Оленко, зараз я тобі гаряченького покладу. — Ми спали, — глухо відгукнулася Олена. Олексій винувато кліпнув очима і швидко запхнув у рот решту млинця. — Ганно Степанівно, поясніть, будь ласка, як ви сюди потрапили? — Як-як? Ключами, дитино, — хмикнула свекруха. — Ми ж не чужі люди. Маємо право перевірити, як діти живуть. — Ганно Степанівно, — голос Олени був холодним, як лід. — Я вдячна за сніданок. Але я б хотіла попросити вас повернути ключі від нашої квартири. — Що ти сказала? — перепитала вона. — Ключі. Від нашої оселі. Ми з Олексієм вирішили, що тепер будемо приймати гостей тільки за запрошенням. — Льошо?! — мати перевела погляд на сина. — Ти це чуєш? Ти дозволяєш цій жінці виганяти твоїх батьків на вулицю? – крикнула свекруха, з очами повними сліз
Суботній ранок у родині Мельників почався не з лагідного сонячного променя, що лоскоче щоку,
Андрію! Це що таке, я тебе питаю? — голос Олени, дружини, тремтів від люті. — Я лізла дістати ароматизатор, який впав за бачок, а витягла оце! Тут гроші, Андрію! Величезна купа грошей! Вона розірвала пакет прямо перед його обличчям. На килим полетіли вогкі купюри. П’ятсот, тисяча, двісті. Справжній дощ із паперових сподівань. — Я відкладав, — ледь чутно промовив він, відчуваючи себе школярем, якого спіймали з чимось недобрим за школою. — Відкладав?! — Олена мало не задихнулася. — Тут майже триста тисяч! У туалеті! Ти що, щось від мене приховуєш? Чи, може, у тебе десь на лівому березі друга сім’я підростає, якій аліменти треба готувати? — Та яка сім’я, Олено, схаменися! Ти ж знаєш, де я працюю! — Все, Андрію, я набираю свою матір, ти геть палицю перегнув! — крикнула дружина і стала набирати номер тещі. Андрій зблід
Вечір у квартирі Ковальчуків починався як зазвичай: шипіння олії на пательні, монотонний гул телевізора
Віко! Ти хоч трохи клепки в голові маєш?! Що ти накоїла, Господи милосердний?! — Голос матері прорізав вечірню тишу садового товариства «Пролісок». — Мамо, ну що знову не так? Я просто пофарбувала паркан. Хотіла як краще, — Віка витерла лоб тильною стороною долоні. — Просто! — Людмила Степанівна сплеснула руками так розпачливо, ніби на її очах щойно знесли пам’ятку архітектури. — Ти пофарбувала його в синій! У яскраво-синій, Віко! Ти хоч бачиш, чим ти терла ті дошки?! Це ж була олімпійка твого покійного батька! Я її двадцять років берегла, як зіницю ока! Віка розгублено подивилася на брудну ганчірку, якою вона зчищала павутиння та пил перед фарбуванням. — Вона лежала в іржавому відрі з дрантям під сараєм, мамо. Я думала, це стара шмата. — Вона лежала у відрі, бо я її туди поклала на особливе зберігання! Щоб міль не з’їла в хаті! — Людмила Степанівна задихалася від обурення і плакати почала
Бувають дні, коли повітря на старій дачі стає таким густим від спогадів, що його
А потім був той самий дзвінок від матері. — Аню, Мар’яна переїжджає до вас. У нашому місті немає перспектив для такої красуні. — Мамо, — Аня відчула, як у неї починає сіпатися око. — У нас немає місця. Даринці вже шість років, їй потрібен простір. Ми з Віктором працюємо з дому часто. Куди ми її поселимо? — Вона може спати у вітальні на дивані! — голос матері став сталевим. — Ти що, не розумієш? Їй треба знайти багатого чоловіка, а в Києві це простіше. Ти мусиш її утримувати, поки вона не влаштує життя. Ти ж старша! Ти завжди мала все, а вона бідненька… — Що я мала, мамо?! — Аня вперше за тридцять років закричала так, що стіни затремтіли. — Я мала твої докори? Твої обноски? Твою ненависть за те, що я схожа на батька? Поки твоя Мар’янка спала до обіду, я в університеті голодувала, щоб зайву копійку відкласти! — Як ти смієш… — прошипіла мати. — Ти така ж зрадниця, як він. Ти кидаєш рідну людину
За вікном повільно сіріло. В орендованій квартирі на околиці міста було так холодно, що
А потім з’явилася вона. Мати Марка, Єлизавета Петрівна. Вона зайшла без стуку, відчинивши двері власним ключем. Висока, з ідеальною зачіскою, у дорогому костюмі. — І це вона? — зневажливо кинула вона синові. — Звідки ти її взяв? З вокзалу? Вона хоч знає, як тримати дитину? — Мамо, Аня нам дуже допомагає, — намагався втихомирити її Марко, але в його голосі я почула дивну невпевненість. — Допомагає? Вона просто користується твоїм станом. Дімо, ти втрачаєш глузд. Я не дозволю, щоб моїх онуків виховувала людина без освіти й роду. Ці візити стали регулярними. Вона перевіряла термін придатності молока в холодильнику, проводила білою рукавичкою по полицях і постійно нагадувала мені, де моє місце. Матвій під її впливом став ще більш некерованим
І ти справді думала, що він прийшов врятувати тебе, чи ти просто геть розум

You cannot copy content of this page