Українці Сьогодні

Якось Ірина вирішила познайомити Андрія зі своєю подругою Мариною. Та прийшла в короткій сукні, з яскравими очима, сміхом, що лунав, мов дзвіночки. Вона була протилежністю Ірини — гучна, весела, безтурботна. Ірина не звернула уваги на те, як Марина поглядала на Андрія. А от Марина — звернула. І той погляд, що спочатку був цікавістю, став бажанням. Вона не зупинилася, коли відчула, що її тягне до чужого нареченого. — Він тобі не пара, — якось сказала вона Ірині, ніби між іншим. — Ти така… надто тиха для нього. Андрію треба вогню! Ірина лише посміхнулася: — Не хвилюйся, Маринко. У нас все добре. Але «добре» тривало недовго

Андрій і Ірина були парою, про яку в селі говорили з теплом. Високий, роботящий

Життєві історії 0

Миколка жив із бабусею Ганною. То була проста сільська жінка — руки в мозолях, голос лагідний, очі добрі. Вона для Миколки стала всім: і мамою, і татом, і другом. Вона брала його з собою в город, у хлів, учила садити, доїти, шити ґудзики. — Хто працює — той живе, — казала вона. — А хто жаліє себе — той пропаде. Бабуся жила не сама. Біля неї стояв будинок її старшої дочки — тітки Марії. У Марії було двоє своїх дітей — двоюрідних братів Миколки. Але Марія не дуже любила племінника. Вона часом казала: — Мамо, не треба його так балувати, у нас свої діти. Бабуся тоді тільки махала рукою: — Замовкни, Маріє. Він — сирота. У нього нікого нема. Іноді бабуся справді “крала” для нього. Пам’ятаю, як вона тихцем діставала з комори печене яблуко чи варену картоплину й шепотіла: — Тихо, тільки Марії не кажи, що я тобі дала

Миколка народився у звичайному селі, у звичайній хаті під стріхою, де пахло дровами, молоком

Життєві історії 0

Кать, — почав Артем, човгаючи тапочками до кавоварки і потираючи очі, — ти ж пам’ятаєш, мама мріє про власний будиночок? Катерина, не відриваючись від планшета, лише стиснула губи: — Артеме, твоя мама, Світлана Петрівна, мріє ще багато про що. Про яхту в Хорватії, наприклад. Але це не означає, що ми повинні кидатися виконувати кожну її фантазію, чи не так? Артем, шумно наливаючи собі каву, насупився. Він сів навпроти, намагаючись встановити зоровий контакт. — Ну, ти ж знаєш, їй важко у цій нашій міській двокімнатній квартирі. Їй потрібне повітря, свій палісадник… Хоча б невелика ділянка. Малина, там, помідори… — він знизив голос, ніби соромився своїх слів, але знав, що це єдиний аргумент, який може пробити броню Катерини. Катерина різко підняла голову, її погляд, зазвичай зосереджений, став гострим і холодним

Світанкове сонце ледь торкалося вікон її елітної квартири на Печерську. Катерина, сиділа за стійкою

Життєві історії 0

Мамо, нам потрібно серйозно поговорити, — Ірина нервово перебирала пальцями китиці на оксамитовій скатертині, її погляд уперто уникав очей матері. У скронях стукотіло від напруги, а повітря на кухні здавалося надто густим, щоб ним дихати. Людмила, її мати, відірвалася від миття фарфорової чашки, обережно витираючи руки старим кухонним рушником. Вона одразу відчула, що в цій тиші затаїлося щось недобре – материнське серце, обпалене життєвими випробуваннями, ніколи не помилялося. — Що сталося, Сонечко? — спитала Людмила, сідаючи на стілець навпроти. Її голос був спокійним, але в глибині очей спалахнула тривога, яку вона навчилася майстерно приховувати. Ірина глибоко, аж до судоми в грудях, вдихнула повітря, збираючись з духом. «Давай, Іро, це лише кілька слів, ти маєш це сказати»

— Мамо, нам потрібно серйозно поговорити, — Ірина нервово перебирала пальцями китиці на оксамитовій

Життєві історії 0

Олеже, сходи, будь ласка, за Сергієм у садок, – Софія підійшла до свого чоловіка, що безтурботно лежав спокійно собі на дивані. – Сходи сама. У мене сьогодні вихідний! – Ти, напевно, вважаєш, що я сиджу і нічого не роблю цілий день, так? – запитала дружина. Все було, як завжди, всі домашні справи, дитина, ще й робота на ній. Але цього дня Софія вирішила, що так більше не буде і почала з Олегом серйозну розмову

― Олеже, сходи, будь ласка, за Сергієм у садок, ― Софія підійшла до свого

Життєві історії 0

І ти хочеш, щоб я тобі ще й гроші дала, Владиславе?! — випалила Олена, навіть не знявши пальто. — Почалося, — пробурчав брат, відводячи погляд від її розпачливого обличчя. — Я не прошу милостині, я просто прошу допомоги. Кімната затихла. Тиша стала глухою і важкою, мов кисіль. Вечірнє жовте світло, що пробивалося через вікно, лягло на кухню, і кожна деталь — і чашки, і стілець, на якому сидів Владислав — здавалися чужими, немов все навколо нагадувало їй про те, чого не було в її житті. — По-родинному? — перепитала Олена, напружуючи кожен м’яз, стримуючи тремтіння в голосі. — По-родинному, це коли перед тим, як у чужі кредити влазити, хоч запитують

— І ти хочеш, щоб я тобі ще й гроші дала, Владиславе?! — випалила

Життєві історії 0

Ліда повернулася з роботи і відчула, що в домі щось змінилося. У вітальні стояли чужі валізи, на кухні кипів чайник, і якийсь чоловічий голос говорив по телефону. — Петре?.. — обережно покликала вона. — А, Лідо, ти вже прийшла! — почувся знайомий голос чоловіка. — То ось, знайомся — Іра з чоловіком. Вони трохи поживуть у нас, поки знайдуть вихід. У них там проблеми… Іра — висока, доглянута, з животиком, що вже трохи округлився. Вона кинула на Ліду погляд, холодний і зверхній. — Доброго вечора, — промовила сухо. — Ми тимчасово, не хвилюйтесь. “Не хвилюйтесь…” — це “тимчасово” тягнулося, як холодна вода по шкірі. Минуло кілька тижнів — і “тимчасово” розрослося в справжню окупацію. Іра поводилася в домі, як у себе вдома: переставила меблі, зайняла кімнату, де Ліда шила, сказала, що їй потрібна для дитячої. Її чоловік цілими днями лежав на дивані й “шукав роботу” по телефону

Ліда завжди вважала себе жінкою, якій пощастило вдруге. Після невдалого першого шлюбу, коли залишилася

Життєві історії 0

Настав день весілля. Світлана довго не могла зібратися. Хотілося сховатися, вимкнути телефон. Але Марічка бігала довкола, сяюча: — Мамо, ми підемо, так? Тато сказав, що мене всі чекатимуть! Світлана вдягнула скромну сукню, зробила легкий макіяж і вже виходила з під’їзду, коли перед будинком зупинився великий чорний автомобіль. Вона завмерла. Водій вийшов і відчинив дверцята. Звідти вийшов… Валерій. Але не той, якого вона пам’ятала. Стильний костюм, туфлі, дорогий годинник, стрижка — навіть постава інша. — Ну що, пані Світлано, готові? — усміхнувся він. Вона стояла розгублена. — Ви… ви що, справді приїхали? — А як же, — відповів він спокійно. — Я ж обіцяв. Марічка захоплено ахнула: — Мам, а це принц, так? Світлана розсміялася: — Майже

Світлана сиділа на лавці біля парку, куди часто приходила подумати. Осіннє листя тихо шелестіло

Життєві історії 0

Як чоловік залишав Марину, вона сама йому допомагала збирати речі і сама викликала таксі. Олександр вийшов з будинку і до машини попрямував. Вона весь час дивилася йому у слід і чекала, що він хоч повернеться, погляне на неї, але чоловік навіть голову в її бік не повернув. А якось Марина з подругою зустріла свого колишнього, він з якоюсь пані йшов. – Тільки не повертайся! Прошу тебе, не повертайся! – весь час Марині шепотіла Ольга

Марина завжди щиро вважала, що рутинне життя, навіть якщо воно не зовсім ідеальне, —

Життєві історії 0

Олена гортала телефон. На екрані — повідомлення від мами: «Леночко, завтра манікюр, треба 800 гривень. Перешли, бо в мене вже нічого не лишилось.» Олена заплющила очі. У неї перед очима промайнули черевички, які вона не купила доньці, бо треба було «знову мамі». Піца, яку просив син, і вона відповіла: «потім». І кожного разу — «мамі». — Знову? — підняв голову чоловік. — Вона тобі навіть не дає перевести подих. — Та я не можу відмовити… Вона одразу починає: «Я тобі життя дала». — А може, досить? — спокійно, але твердо сказав він. — Ти їй не банкомат. — Ти не розумієш, — Олена зітхнула. — Це ж мама

Життя в Олени ззовні було ніби гарне — своя квартира, стабільна робота в офісі,