Українці Сьогодні

Мамо, у мене стопи горять! Я більше не витримаю! Дарія скинула потворні, схожі на «човники», туфлі зі штучної шкіри — обов’язковий атрибут уніформи продавця-консультанта — і з відразою розтерла розпухлу, гудячу ногу. — Терпи, Дарусю. Просто терпи. Все наше життя — це випробування терпінням. Марія Іванівна, не обертаючись, мішала на плиті щось тьмяно-сіре, з запахом, типовим для дешевої їдальні. Тепер вони тулилися в крихітній квартирі-«одиничці» на околиці, яку їм із милості залишив той самий чоловік, Віктор. Він просто перестав сплачувати іпотеку, і житло могло в будь-який момент перейти у власність банку

— Мамо, у мене стопи горять! Я більше не витримаю! Дарія скинула потворні, схожі

Життєві історії 0

Оленочко, у мене новина! Чудова новина! Слухай, ми з Вірою все вирішили: я до тебе переїжджаю! Олена відклала ручку, не відриваючи погляду від мерехтливого екрана. — Як це… «переїжджаю»? — Ну, ось так! Роман же одружується, і їм потрібні гроші на першу виплату за власне житло. Молодим треба свій куток. Батьки нареченої дають чималу суму, і нам треба підсобити. Моя однокімнатна ідеально підходить для продажу. А я, звісно, до тебе! У тебе ж простора двокімнатна, діти роз’їхалися. От і поживемо разом. Нарешті налагодимо наші стосунки, бо щось у нас із тобою все життя не клеїлося. “Не клеїлося”, — ось як вона це назвала. Олена скам’яніла, намагаючись перетравити почуте. — Ти чого мовчиш? — занепокоїлася Галина Степанівна. — Алло! Ти ж рада, правда? Ти мені допомагатимеш, доглядатимеш

Олена стояла біля вікна, спостерігаючи, як у багатоповерхівці навпроти повільно згасають вогні. Дев’ятий поверх.

Життєві історії 0

Рік тому, першого жовтня, Лана та Дмитро, як і належить зразковим сину та невістці, зателефонували Олені Іванівні, матері Дмитра. Привітали її зі святом, побажали міцного здоров’я та довгих років. Але цього виявилося недостатньо. Того ж вечора пролунав дзвінок, який у їхній родині згодом став майже легендарним. — Здрастуйте, мої любі, — голос Олени Іванівни у слухавці був холодним, як лід. Лана одразу відчула, що щось пішло не так. Вона увімкнула гучний зв’язок, щоб Дмитро також міг усе чути. — Мамо, ще раз зі святом! Усе гаразд? — запитав Дмитро, одразу відчуваючи підступ. — Гаразд? — іронічно перепитала Олена Іванівна. — Якщо ви вважаєте це добрим, то я щиро за вас радію. А я ось сиджу і думаю: невже я така нікчемна мати і свекруха, що заслужила лише формальний п’ятихвилинний дзвінок

Останній день вересня цього року обдарував несподіваним теплом. Сонячне світло, ледь пробиваючись крізь вже

Життєві історії 0

Уявляєш, моя невістка, Марта, тиждень тому оголосила, що наважилася забрати свого сина з села від попереднього шлюбу жити з ними. Андрій, по суті, має ще майже десять років нести відповідальність за матеріальне забезпечення та виховання абсолютно чужої дитини. І він, треба визнати, абсолютно не має бажання цього робити. Він постійно ходить сумний. Адже невістка перед одруженням обіцяла, що її мама виховуватиме сина в селі сама, а тепер чомусь несподівано передумала, – скаржилася Галина подрузі. Свекрусі і чоловікові це не сподобалося

— Мій Андрій останнім часом просто змарнів, немов тінь ходить по квартирі, — з

Життєві історії 0

Отже, дорогі мої, — голос Олени, старшої сестри Данила, прорізав затишну тишу вечора. — Я все обдумала й вирішила. Настав час ділити квартиру. Катерина повільно, з навмисною обережністю, поставила чайник на стіл, щоб жоден звук не виказав глибини її внутрішнього здивування. Вона зосередилася на Данилові. Це була його родичка, і він мав почати цю розмову. — Олено, ти чого? — розгублено промимрив Данило, уникаючи поглядів обох жінок. — Несподівано. Щось трапилося? Олена, у своєму дорогому, але вже трохи пошарпаному кашеміровому пальто, обвела кімнату важким, холодним поглядом. Вона затрималася на білосніжних шторах, які Катерина сама шила три тижні тому, на бездоганному паркеті з натурального дерева, який вони клали, замінюючи ним трухляві радянські дошки, на бібліотечному стелажі, який вони з Данилом збирали дві безсонні ночі. В її очах не було жодної краплі тепла чи вдячності, лише сухий, металевий блиск

Кришталевий дзвін чашки об блюдце розколов повітря, коли пролунали ці слова. Катерина застигла, тримаючи

Життєві історії 0

Мої батьки планують робити ремонт в своїй квартирі. І тепер я повинна їздити з ними по усіх магазинах та базарах, вибирати матеріали, шпалери, фарбу, попередньо вивчивши в інтернеті ціни, звірити їх, чого і скільки потрібно, потім шукати майстрів, та не простих, а золотих, які будуть догоджати старим людям, не будуть високу ціну просити, потім стежити за ходом робіт цих майстрів. А я не знаю, як їм відмовити в цьому, от просто зовсім не хочу зараз щось робити для них

— Мої батьки хочуть, щоб я їм зараз допомагала, — скаржиться мені Олена, 47-річна

Життєві історії 0

Артемчику, мій дорогенький! — голос Марії Степанівни бринів від надмірного захвату. — У мене така неймовірна новина! Ти ж пам’ятаєш мою колежанку, Людмилу Василівну? Ту, з якою ми разом їздили на відпочинок? Так от, її онука, Оленка, вступила до університету у вашому місті! Справжня розумниця, кругла відмінниця! І уявляєш, сталася прикрість — із гуртожитком не вийшло, місць нема. Я подумала: у вас же кімната вільна стоїть! Нехай дівчинка поживе місяць-два, поки не знайде собі пристойну квартиру. Ви ж не відмовите їй, правда? Артем відчув, як холодна хвиля пробігла по спині. «Вільна кімната». Та сама кімната, яку Софія три місяці тому перетворила на повноцінну художню студію. Простір, у який вона вклала значні кошти, душу та незліченні години праці. Кімната, про призначення якої свекруха була чудово обізнана

Мобільний телефон різко завібрував на скляному журнальному столику, підсвічуючи екран з написом «Мама». Артем

Життєві історії 0

Цей день народження нічого доброго Клавдії не віщував, хоч і мала вона ювілей. Чоловіка не стало давно, важке вона мала життя. Клавдія просто не дивилася на інших чоловіків. Їй було не до того, її життя оберталося навколо робочого столу та домашніх обов’язків. Поки були бабуся та дідусь, вони допомагали наглядати за онуками. Але їх не стало майже одночасно. Спершу пішов батько, а за ним, не витримавши розлуки, і мати. Тоді якраз недобрі часи її чекали

Клавдія сиділа на старій дерев’яній лавці, схованій у затишному куточку невеликого скверу, що прилягав

Життєві історії 0

Дурниці! — відрізала свекруха. — День народження сина треба святкувати у родинному колі. Що це за новомодні ресторани? Я вже почала підготовку. І Оля з Ігорем квитки купили. Максим, почувши про плани матері, лише винувато розвів руками: «Софійко, ну що тепер вдієш? Оля приїжджає…» У день народження вони приїхали до Ніни Петрівни. Квартира була святково прикрашена, на столі стояли улюблені страви іменинника, а в передпокої юрмилися гості: сестра Ольга з чоловіком Ігорем, сусід Анатолій Васильович та ще кілька родичів та друзів, яких Софія майже не знала. — А ось і наші молодята! — вигукнула Ніна Петрівна, ніби вони не відсвяткували четверту річницю весілля півроку тому. — Проходьте, проходьте

— Що ви тут робите? — Софія застигла на порозі, не в силах повірити

Життєві історії 0

Ну що ти, Максиме, вигадуєш якісь небилиці? — недобре примружилася на зятя теща. — Раніше ж якось люди жили й ремонти робили. І нічого, не розвалилися. Зате рідній сестрі допоможете. Адже Іра — не чужа людина. Леся стояла мовчки, відчуваючи, як усередині все стискається в тугу, крижану грудку. Вона дивилася на голі бетонні стіни, на будівельне сміття на підлозі. Це було її святилище, її фортеця, завойована у важких боях, ціною її здоров’я і молодості. І ось, не встигла вона навіть зробити перший вдих у цьому просторі, як на її територію вже почався неприхований наступ. Наступ під ганебним прапором “ми ж сім’я” та “егоїзм”. Того ж вечора телефон розривався від дзвінків. Першою зателефонувала мати. Вона говорила довго, вкрадливо, тиснучи на всі відомі їй больові точки

— Ну що, доню, ось і здійснилося! Це твоя незалежність! — Світлана Іванівна театрально