Українці Сьогодні

Як на роботі? — спитала мати, хоча по її погляду було зрозуміло, що відповідь її не надто цікавить. — Нормально, мамо. Початок сезону, багато замовлень. Втомлююся трохи, але гріх скаржитися. — А Артем коли повернеться? — вступив батько. — Обіцяв за тиждень. У них там великий об’єкт, він зараз за двох працює. Повисла довга, незручна пауза. Було чути тільки, як цокає старий годинник на стіні та як закипає чайник. Батько відклав газету й обережно поглянув на Ірину. — Ми тебе покликали, бо справа є. Про Олю поговорити треба. Ірина напружилася. Молодша сестра Оля завжди була центром тяжіння у цій родині. — Щось сталося

Ірина стояла біля вітрини свого магазину, притиснувши телефон до вуха. За спиною гула торговельна

Життєві історії 0

Насте, це тобі, — тихо сказав батько і простягнув згорток. — Кур’єр щойно приніс. Я замовкла, взяла конверт і, кинувши останній гнівний погляд на брата, пішла до себе. Конверт був щільним, без жодних написів. Хто міг мені щось надіслати? Я розірвала папір. Всередині був лише квиток до театру на сьогоднішній вечір. Один. «Дивно… Від кого це?» Я ходила кімнатою, намагаючись згадати, хто з моїх знайомих міг зробити такий жест. Ніяких ідей. Врешті-решт, цікавість перемогла, і я почала збиратися. Під театром було вельми людно. Люди сміялися, обговорювали майбутню прем’єру. Я почувала себе ніяково, постійно озираючись у пошуках знайомого обличчя. Пролунав третій дзвінок, і я зайняла своє місце в залі. Коли почалася вистава, я спочатку не могла зосередитися, все чекала, що хтось підсяде поруч і зізнається в сюрпризі. Але сусідні крісла займали абсолютно незнайомі люди. Аж ось на сцені з’явилася актриса. Коли вона заговорила, я ледь не скрикнула. Це була Оксана! Тільки не та «сіра мишка», яку приводив Артем. Вона була неймовірно вродлива, яскрава, з владною осанкою та голосом, що тримав весь зал. Я просиділа два акти в заціпенінні. Після вистави, коли зал вибухнув оплесками, я не поспішала йти. До мене підійшла працівниця театру: — Ви Анастасія? Пройдіть, будь ласка, за лаштунки. Вас чекають

Чесно кажучи, я завжди підозрювала, що мій брат — це такий собі колекціонер жіночих

Життєві історії 0

Оксано, нам треба серйозно поговорити, — Андрій увійшов у кухню з таким виразом обличчя, ніби щойно дізнався, що заборгував за комуналку за останні десять років. Повільно, з показним драматизмом, він опустився на стілець, наче це був не старий кухонний табурет, а лава підсудних. Оксана кинула погляд на каструлю, де закипала вода на пельмені, потім на чоловіка. Блідий. Плечі опущені. Погляд десь у районі плінтуса. Ось тобі й омріяна «п’ятниця вечір»… Вона вже подумки бачила себе з серіалом під ковдрою, а тепер зрозуміла: вечір перетворюється на черговий епізод сімейної драми. Вона відклала ніж, витерла руки об рушник, намагаючись разом із вологою скинути з себе втому робочого тижня. — Що знову? — сіла навпроти, підперла щоку рукою. — З роботи погнали? Чи в машині знову щось «стукає» так, що треба пів бюджету віддати? — Це мама, — видихнув Андрій і провів долонею по обличчю, наче намагався стерти з нього події останньої доби. — У неї величезні неприємності

Кажуть, що справжня перевірка на міцність у шлюбі — це не ремонт і навіть

Життєві історії 0

Маріє! — Голос колишнього чоловіка пролунав як грім серед ясного неба. — Я от, на Святвечір до тебе прийшов. Можна? Марія здригнулася. — Ти адресою помилився, Григорію. Твоє свято в іншому місті, у молодої господині. Чого ж ти тут, під моїм порогом, сніг струшуєш? Григорій непевно пройшов до вітальні, потягнувши за собою запах дешевого диму та втоми. — Немає там більше нікого, Маріє. Виставила вона мене. Сказала, що старий став, бурчу багато, та й гроші скінчилися. Марія раптом коротко, сухо засміялася. — Отакої! Значить, як козакував, то Марія була «пройденим етапом», а як ноги почали підкошуватися і гаманець спорожнів, то згадав, де кутя найсмачніша? — Не будь такою жорсткою, — Григорій важко сів на стілець, навіть не знявши верхнього одягу. — Я ж не чужий. Ми ж двадцять років хліб ділили. — Ділили, — сумно жінка відповіла. — Поки ти не вирішив, що тобі мало однієї скибки

Надвечір’я перед Різдвом у маленькому містечку на Полтавщині видалося напрочуд тихим. Сніг не просто

Життєві історії 0

Минув рік. Настя і Богдан більше не вигадували казок про ремонт. Якщо телефонував хтось із тих, хто хотів просто пожити на дурняк, Настя спокійно відповідала: — Вибачте, ми цього року приймаємо гостей тільки за попередньою домовленістю і на платній основі, бо витрати дуже зросли. Більшість відсіювалася сама собою. На диво, Олена та Люда більше не дзвонили — мабуть, образа була сильнішою за бажання безкоштовного моря. Мама Насті спочатку трохи побурчала, але побачивши, що донька стала спокійнішою і щасливішою, теж заспокоїлася. А в серпні до них знову приїхав Сашко. Цього разу сам. Він підпрацював на канікулах, зібрав трохи грошей і привіз Насті величезний букет її улюблених лілій та купу делікатесів для Богдана. — Я просто хотів подякувати, — сказав він, ніяковіючи. — Те літо врятувало мої стосунки з батьками. Я зрозумів, як це — коли тебе поважають, і як важливо поважати інших

Кажуть, що справжній характер родичів пізнається не за святковим столом, а тоді, коли ти

Життєві історії 0

Зупинка громадського транспорту з’явилася перед ним раптово — стара, з облупленою фарбою та тріщиною на склі, яка нагадувала карту невідомої країни. Там, під дірявим навісом, стояла дівчина. Вона була промокла наскрізь. Максим не міг пояснити собі, чому він зупинився. — Вам є куди йти? — запитав він, важко дихаючи від бігу. Дівчина не відповіла. Вона лише сильніше притиснула до себе дитину. Він гарячково засунув руку в кишеню, витяг зв’язку ключів і швидко відчепив один — той, що з брелоком у вигляді маленького будиночка. Це були ключі від заміського будинку, куди він приїжджав лише влітку. Потім дістав візитівку, на звороті якої швидко написав адресу. — Послухайте, їдьте сюди. Це за містом, там тепло, у холодильнику є продукти. Візьміть таксі, ось… — він витяг із гаманця кілька великих купюр, не рахуючи, і силоміць вклав їй у холодну, тремтячу руку разом із ключем. — Їдьте негайно, ви ж застудите дитину

Буває, що один необачний вчинок вартує цілого статку, але іноді саме помилка стає початком

Життєві історії 0

Мамо, нам терміново потрібні гроші на ремонт. І не просто косметичний, а капітальний. Зоряна хоче зробити студію, знести цю стару стіну між вітальнею та кухнею, — почав син. Степанида Марківна подивилася на сина — свого “Богданчика”, якого піднімала сама після того, як чоловіка не стало. Вона відмовляла собі в усьому: носила одне пальто десять років, підробляла репетиторством до ночі, аби він закінчив престижний університет у столиці. — Синочку, але ж ви тільки два роки як переїхали в нове житло, — тихо запитала вона. — Ой, мамо, ти не розумієш! Зоряна каже, що зараз так не модно. Їй соромно подруг запросити. Треба відкритий простір, панорамні вікна. Мати сіла на табурет. — Богдане, у мене пенсія — мінімальна. Ти ж знаєш, я ледь зводжу кінці з кінцями. — Мамо, не починай! Я ж знаю, що в тебе є “недоторканний запас”. Твої заощадження за всі роки. — Це гроші на чорний день, Богдане. На моє лікування, якщо зляжу, на останній шлях, щоб нікого не обтяжувати. — Та ти ще нас переживеш! Я все поверну, чесно

Над Черкащиною стояв той особливий прозорий вересень, коли повітря пахне сухим листям, стиглими яблуками

Життєві історії 0

Ти що, рахуєш? Рідним людям допомогу в зошит вписуєш, як у крамниці? — Я записую борги, Галино Петрівно, — спокійно уточнила Олена. — Допомога — це коли ми привезли вам продукти чи допомогли з ремонтом на дачі. А сума на техніку була позикою. Ви самі наполягали на цьому, коли брали гроші. Обіцяли повернути. І не повернули. — Та як у тебе язик повертається! Ми ж сім’я! — майже вигукнула свекруха. — Не чужі люди! Через якісь папірці ти зараз будеш мені дорікати? Згадувати про ту пічку? Вона, між іншим, і для вашої донечки пече пиріжки, коли вона до нас приїздить! Олена дивилася на неї прямо. Її спокій, здавалося, виводив Галину Петрівну з рівноваги ще більше. — Я не дорікаю. Я просто констатую факт. Наша сім’я виділила кошти, які ми планували витратити на свій ремонт. І зараз ви приходите з тортом і просите ще більшу суму. Не в борг, зауважте, а просто так. На банкет

«Любов до родичів найкраще вимірюється кілометрами: чим їх більше, тим міцніші почуття», — саме

Життєві історії 0

Ми з батьком вирішили: чого нам там самим сидіти? Продамо свою хату і переїдемо до вас у столицю! Назавжди! — урочисто оголосила Марія Іванівна. — Житимемо разом у вашій новій квартирі. Сергійко сказав, що місця вистачить, там же дві кімнати. Одна — вам, інша — нам. Будемо разом господарювати, я навчу тебе, як правильно за бюджетом стежити. Ганна Степанівна мимоволі притулилася до одвірка. Василь Петрович збентежено кашлянув у кулак. А Сергій раптом почав дуже уважно вивчати шнурки на своїх черевиках. — Хіба Сергій тобі не сказав? — свекруха вдала щире здивування. — Ой, мабуть, хотів сюрприз зробити! Справжній чоловік. Але яка різниця? Сім’я ж має триматися купи, еге ж? Олена повільно перевела погляд на чоловіка. — Так, справді. Який сюрприз. Чому б нам не пройти до столу і не обговорити цю «чудову» новину? Марія Іванівна з виглядом королеви першою рушила до вітальні, кинувши на ходу: — Сподіваюся, ви не занадто багато спецій поклали. У моєму віці треба берегтися, домашня їжа має бути простою

«Іноді найкращий спосіб зберегти любов до родичів — це жити з ними в різних

Життєві історії 0

Мамо, ну навіщо тобі отой виноград? Тільки руки дарма мозолиш, — голос сина, Дем’яна, пролунав від хвіртки. Він стояв там — успішний, у дорогому костюмі, що явно не пасував до сільського пейзажу. — Як навіщо, синку? — Меланія Петрівна лагідно всміхнулася, витираючи руки об фартух. — Це ж твій улюблений. Пам’ятаєш, як малим вилазив на арку і вибирав найсолодші ягідки? Я ж для вас із Лесею стараюся. Дем’ян зітхнув, пройшов до веранди й сів на стареньку лаву. — Мамо, ми приїхали з Лесею не про виноград говорити. Слухай, є шанс викупити пакет акцій, який забезпечить нас на все життя. Але потрібні вільні кошти. Мати відчула щось тривожне. Таким голосом Дем’ян просив гроші на першу машину, на весілля, на квартиру в місті. — Синку, ти ж знаєш, моя пенсія мала. — Та до чого тут пенсія! Твоя хата в центрі села, ще й ділянка біля річки. Це зараз шалені гроші

Над Черкащиною стояв той особливий прозорий вересень, коли повітря пахне сухими травами, димом від