Українці Сьогодні

Важко мені Сергію, мама твоя мене ніколи не прийме, – якось наважилася на розмову молода дружина. – Потерпи трохи, у мами такий характер, їй треба просто звикнути, – заспокоював чоловік, хоча і сам бачив, що нічого доброго з цього не вийде, бо мама з перших днів не сприйняла невістку, яку син привів в хату. Марія Степанівна звикла, що в її домі все має бути так, як вона каже. А Оксана хотіла мати хоч трохи свого простору. – Навіщо ти так багато солиш борщ? – бурчала свекруха. – А в нас у сім’ї так звикли, – намагалася пояснити Оксана. – То забудь! У нашій сім’ї інші порядки

– Важко мені Сергію, мама твоя мене ніколи не прийме, – якось наважилася на

Життєві історії 0

І тоді в голові Олени зародилася важка, але єдина думка: їхати за кордон. У селі вже чимало жінок вирушали в Італію чи Польщу – хтось на кілька років, хтось на все життя. Вона вагалася, бо не хотіла залишати маму й дитину. Та серце підказувало: іншого виходу немає. – Мамо, я поїду в Італію, – якось тихо сказала вона ввечері. – Хочу, щоб у Катрусі було майбутнє. Мати тільки зітхнула: – Розумію, доню. Я поможу з дитиною, а ти бережи себе. Так Олена опинилася в чужій країні, в італійському містечку, де доглядала стареньку сеньйору. Жінці було за вісімдесят, вона жила самотньо, але мала добру душу. Олена швидко навчилася італійських слів, опанувала роботу, увійшла в ритм

У селі завжди знали Олену як тиху, роботящу й дуже прив’язану до своєї мами,

Життєві історії 0

Коли залишався місяць до весілля, ситуація дійшла до абсурду. На спільній зустрічі родичів мати Андрія кинула: – Якщо весілля буде в селі, я й ногою туди не ступлю. Одарка не витримала: – А якщо тільки в місті й за твоїми правилами, то я не поїду. Сварка закінчилася тим, що батьки розійшлися ворогами. А за кілька днів Андрій приїхав до Катерини й промовив гіркі слова: – Катю, ми не можемо так. Вони нас не відпустять. Весілля не буде. У дівчини похололо серце. Вона мовчки зняла з пальця каблучку і поклала йому в долоню. – Як скажеш

Катерина й Андрій познайомилися ще в університеті. Вона – скромна дівчина з села, він

Життєві історії 0

Все це тривало місяцями. Лідія відчувала, як кожна зустріч із мамою перетворюється на докори: – Чужі люди допомагають своїм, а ти рідній сестрі пошкодуєш? – Хіба ж не для того старша народжується, щоб молодшій дорогу прокладати? – У тебе ж немає дітей, отож допоможи тій, хто має. Одного дня мама сказала ще більше: – Лідо, квартиру ти ще думаєш купити, але треба ж і машину для молодої мами. Хіба ти не розумієш? Дитину возити, лікарня, садочок… У тебе ж є можливість. Лідія відчула, що її терпінню приходить кінець

Сонце вже схилялося до вечора, коли у квартирі задзвонив телефон. Старша сестра, Лідія, саме

Життєві історії 0

Cусідка тітка Галя, що дружила з родичами Інни, тихо прошепотіла Лідії Борисівні на вухо: – Чула, ти невістці гроші дала? Так от, не ображайся, але вона їх не на школу потратила. Казала родичам, що то для неї мама Сергія дала, щоб гарно виглядала. Уже й сумку нову купила, і костюм модний приміряла. У Лідії Борисівни аж руки затремтіли. – Не може бути, – відповіла вона, але в душі вже знала: може. Ввечері вона пішла до них у гості. Двері відчинила Інна – вся сяюча, з новою зачіскою, новими накладними віями, свіжим манікюром. На плечі висіла блискуча нова сумка. – О, мамо! – весело промовила невістка, вдаючи радість. Лідія Борисівна ступила в кімнату й одразу глянула на Андрійка. – Інно, – почала вона спокійно, хоча серце билося, – ти купила хоч щось для школи

Лідія Борисівна завжди жила скромно. П’ятдесят років пропрацювала вчителькою у школі, заробила повагу колег

Життєві історії 0

Олена зайшла назад у хату. На столі – недоїдки вчорашньої вечері, крихти від пирогів. «Треба швидко прибрати, поки всі сплять», — подумала й почала нишком наводити лад. Потім узялася до сніданку. Дістала з комори свіжу картоплю, що діти викопали, нарізала цибулю, розігріла пательню. На плиті загуділо, запах смаженої картоплі розлився по хаті, змішуючись із ранковою кавою, яку вона поставила для доньки. А для внуків взялася готувати їхні улюблені млинці з сливовим варенням, яке вже встигла зробити. Олена усміхнулася сама до себе: «Ось так, по-нашому, по-сільському. Щоб діти ситі поїхали додому». У голові звучали слова, які ніхто їй не казав уголос, але які вона нарешті усвідомила сама: «Я щаслива»

Неділя почалася тихо-тихо. У селі ще навіть собаки не загавкали, лише десь у саду

Життєві історії 0

Марія вийшла з кабінету бліда. Половина хати й землі офіційно належала Галині. Та, задоволена, ще й кинула: – Я, може, продам свою частку. Все одно не поїду в село жити. І справді – невдовзі привезла якогось перекупника, щоб дивився хату. Марія від сорому не знала, куди очі подіти. – Господи, як так? – плакала в подушку ночами. – Я ж усе життя біля мами, біля цієї хати. А тепер чужі люди ходять по моєму двору… Та доля вирішила інакше. Купити хату перекупник не зміг – документи заплуталися, земля виявилася пайовою, і потрібна була згода самої Марії. Галина почала злитися, але нічого не могла вдіяти

Марія і Галина були рідними сестрами, але різними, мов день і ніч. Марія –

Життєві історії 0

Одного разу Ганна пішла в магазин і почула розмову двох сусідок, син однієї з них жив у місті і підтримував дружні стосунки з Іваном: – Кажуть, у Івана з Оленкою не все добре. Сваряться, мало не розходяться. Жінка не повірила. Їй навіть страшно було уявити: невже син, заради якого вона жила, може залишитися сам? Мама ночами не спала, переживала за сина, бо все б віддала, аби лише він був щасливий. Та через кілька тижнів Іван сам приїхав. Увійшов у двір, сів на лавку й закрив обличчя руками. – Мамо, не можу більше… Оленка хоче розлучення. Ганна мовчки сіла поруч. Вона бачила: син виснажений, змучений. – Синку, а ти її любиш

У селі всі знали Ганну. Жінка змалку була працьовитою, спокійною, але доля випробувала її

Життєві історії 0

Тоді, багато років тому, Оксана йшла на весілля до знайомих з тривогою в душі. Вона не мала нової сукні, не мала грошей на гідний подарунок, бо коштів тоді ледве вистачало на хліб і молоко. Чоловік переконував: – Треба йти, що люди скажуть, якщо нас не буде? Ми ж із ними дружили. – А в чому я піду? – зітхала Оксана, тримаючи в руках свою скромну бежеву сукню, яку носила на всі свята вже кілька років. – В чому є. Люди не на сукню дивляться, головне ж – не в чому людина, а яка людина, – намагався він її підбадьорити. Але на весіллі все було інакше. Веселощі, музика, гарні столи – а серед гостей сиділа група жінок, що перешіптувалися

Тоді, багато років тому, Оксана йшла на весілля до знайомих з тривогою в душі.

Життєві історії 0

Михайле, – одного вечора несміливо почала Ірина, – я думаю… може, поїхати в Італію на заробітки? Кажуть, там можна доглядати літніх людей, а платять добре. Марійці ж треба квартира, навчання… Він підняв на неї погляд. У його очах не було розуміння, тільки роздратування. – І ти туди ж? Надивилася на наших сільських фіф, що приїжджають в золоті і норкових шубах, і теж захотілося такого життя? Михайло не підбирав слів. – Михайле, яке золото, які шуби? Я ж не заради себе, я дитині нашій хочу дати краще майбутнє… – Я тобі так скажу: їдеш – і все, забудь про мене. Я жінку собі шукав не для того, щоб вона десь по чужих кутках чужим людям зад підтирала. Мені вдома треба господиня, а не «італійська сеньйора»

Ірині було вже 42, коли вона вперше подумала про Італію. Не як про країну