Українці Сьогодні

Ну що, Галю, добилася свого? — запитала Наталя, дивлячись на подругу. — В хаті порядок, діти при ділі. Можна й відпочити? Галина помовчала, перебираючи пальцями італійські чотки, які тепер завжди носила в кишені. — Добилася, Наталю. Тільки Андрія я втратила ще в той день, коли ступила на сходинку автобуса. Ти була права. Він гуляв. І, мабуть, гуляє далі, тільки тепер робить це обережніше. — І що ти будеш робити? Виженеш його? — Ні, — Галина підняла очі, і Наталя здригнулася від того, наскільки холодними вони стали. — Не вижену. Тепер він боїться мене втратити, бо я — його стабільність. Я тепер «сеньйора» у власному домі. Тільки серце в мене тепер таке ж сухе, як у тієї бабці Б’янки. Знаєш, що найстрашніше? Там, у Римі, я мріяла про хвилину, коли повернуся і обійму чоловіка. А тепер я стою поруч із ним і відчуваю… нічого. Ми помінялися місцями. Раніше я була від нього залежна, а тепер він — мій утриманець. Я купила собі дім, але втратила родину

У маленькій квартирі на околиці Львова повітря здавалося наелектризованим від невисловлених слів. Галина сиділа

Життєві історії 0

Ганна, мамина сестра, не стукала — вона вривалася. Залетіла в хату, як штормовий вітер, пахнучи господарським милом, залізницею і безкомпромісністю. — Порозсідалися! Сморід тут у вас! — гримнула вона, кидаючи на стіл зім’яту газету. — Миколо, ти на кого схожий? Борода до колін, очі вицвіли! А ти, Олено? Молода дівка, а вдяглася в чорне, наче черниця! — Тітко Ганно, нам просто важко… — почала була Олена. — Досить киснути! — перебила Ганна, грюкнувши долонею по столу. — Я домовилася в сусідньому районі, у школі потрібна вчителька молодших класів. Директор — мій однокласник. Житло дають — кімнатку при школі, зарплата стабільна. — Але як я покину тата? — прошепотіла Олена, озираючись на веранду. — Він же пропаде без мене. Корову хто подоїть? Хто йому сорочку випере? Ганна підійшла впритул і взяла племінницю за підборіддя, змушуючи дивитися в очі — ти за тата не переживай

Весна того року в маленькому містечку видалася несамовитою. Повітря було настільки густим від пахощів

Життєві історії 0

Ой, прокинулася наша господиня, невістка моя, — проспівала Ганна Степанівна з самого ранку. — А ми тут вирішили сюрприз зробити. Олексій сказав, що ви самі залишилися, то ми й подумали: треба діток підгодувати, а то ж ви в будні тільки бутербродами перебиваєтеся. Сідай, Оленко, зараз я тобі гаряченького покладу. — Ми спали, — глухо відгукнулася Олена. Олексій винувато кліпнув очима і швидко запхнув у рот решту млинця. — Ганно Степанівно, поясніть, будь ласка, як ви сюди потрапили? — Як-як? Ключами, дитино, — хмикнула свекруха. — Ми ж не чужі люди. Маємо право перевірити, як діти живуть. — Ганно Степанівно, — голос Олени був холодним, як лід. — Я вдячна за сніданок. Але я б хотіла попросити вас повернути ключі від нашої квартири. — Що ти сказала? — перепитала вона. — Ключі. Від нашої оселі. Ми з Олексієм вирішили, що тепер будемо приймати гостей тільки за запрошенням. — Льошо?! — мати перевела погляд на сина. — Ти це чуєш? Ти дозволяєш цій жінці виганяти твоїх батьків на вулицю? – крикнула свекруха, з очами повними сліз

Суботній ранок у родині Мельників почався не з лагідного сонячного променя, що лоскоче щоку,

Життєві історії 0

Андрію! Це що таке, я тебе питаю? — голос Олени, дружини, тремтів від люті. — Я лізла дістати ароматизатор, який впав за бачок, а витягла оце! Тут гроші, Андрію! Величезна купа грошей! Вона розірвала пакет прямо перед його обличчям. На килим полетіли вогкі купюри. П’ятсот, тисяча, двісті. Справжній дощ із паперових сподівань. — Я відкладав, — ледь чутно промовив він, відчуваючи себе школярем, якого спіймали з чимось недобрим за школою. — Відкладав?! — Олена мало не задихнулася. — Тут майже триста тисяч! У туалеті! Ти що, щось від мене приховуєш? Чи, може, у тебе десь на лівому березі друга сім’я підростає, якій аліменти треба готувати? — Та яка сім’я, Олено, схаменися! Ти ж знаєш, де я працюю! — Все, Андрію, я набираю свою матір, ти геть палицю перегнув! — крикнула дружина і стала набирати номер тещі. Андрій зблід

Вечір у квартирі Ковальчуків починався як зазвичай: шипіння олії на пательні, монотонний гул телевізора

Життєві історії 0

Віко! Ти хоч трохи клепки в голові маєш?! Що ти накоїла, Господи милосердний?! — Голос матері прорізав вечірню тишу садового товариства «Пролісок». — Мамо, ну що знову не так? Я просто пофарбувала паркан. Хотіла як краще, — Віка витерла лоб тильною стороною долоні. — Просто! — Людмила Степанівна сплеснула руками так розпачливо, ніби на її очах щойно знесли пам’ятку архітектури. — Ти пофарбувала його в синій! У яскраво-синій, Віко! Ти хоч бачиш, чим ти терла ті дошки?! Це ж була олімпійка твого покійного батька! Я її двадцять років берегла, як зіницю ока! Віка розгублено подивилася на брудну ганчірку, якою вона зчищала павутиння та пил перед фарбуванням. — Вона лежала в іржавому відрі з дрантям під сараєм, мамо. Я думала, це стара шмата. — Вона лежала у відрі, бо я її туди поклала на особливе зберігання! Щоб міль не з’їла в хаті! — Людмила Степанівна задихалася від обурення і плакати почала

Бувають дні, коли повітря на старій дачі стає таким густим від спогадів, що його

Життєві історії 0

А потім був той самий дзвінок від матері. — Аню, Мар’яна переїжджає до вас. У нашому місті немає перспектив для такої красуні. — Мамо, — Аня відчула, як у неї починає сіпатися око. — У нас немає місця. Даринці вже шість років, їй потрібен простір. Ми з Віктором працюємо з дому часто. Куди ми її поселимо? — Вона може спати у вітальні на дивані! — голос матері став сталевим. — Ти що, не розумієш? Їй треба знайти багатого чоловіка, а в Києві це простіше. Ти мусиш її утримувати, поки вона не влаштує життя. Ти ж старша! Ти завжди мала все, а вона бідненька… — Що я мала, мамо?! — Аня вперше за тридцять років закричала так, що стіни затремтіли. — Я мала твої докори? Твої обноски? Твою ненависть за те, що я схожа на батька? Поки твоя Мар’янка спала до обіду, я в університеті голодувала, щоб зайву копійку відкласти! — Як ти смієш… — прошипіла мати. — Ти така ж зрадниця, як він. Ти кидаєш рідну людину

За вікном повільно сіріло. В орендованій квартирі на околиці міста було так холодно, що

Життєві історії 0

А потім з’явилася вона. Мати Марка, Єлизавета Петрівна. Вона зайшла без стуку, відчинивши двері власним ключем. Висока, з ідеальною зачіскою, у дорогому костюмі. — І це вона? — зневажливо кинула вона синові. — Звідки ти її взяв? З вокзалу? Вона хоч знає, як тримати дитину? — Мамо, Аня нам дуже допомагає, — намагався втихомирити її Марко, але в його голосі я почула дивну невпевненість. — Допомагає? Вона просто користується твоїм станом. Дімо, ти втрачаєш глузд. Я не дозволю, щоб моїх онуків виховувала людина без освіти й роду. Ці візити стали регулярними. Вона перевіряла термін придатності молока в холодильнику, проводила білою рукавичкою по полицях і постійно нагадувала мені, де моє місце. Матвій під її впливом став ще більш некерованим

І ти справді думала, що він прийшов врятувати тебе, чи ти просто геть розум

Життєві історії 0

Телефонний дзвінок пролунав о другій годині ночі. Марія злякано підскочила, перекинувши склянку з водою. — Алло? — голос тремтів. — Тьотю Маріє? Це Павло. Ви пам’ятаєте мене? — Павлик? Звісно… Що сталося? — Мама в лікарні. Серце. Лікарі кажуть, потрібен догляд, а я… я на роботі цілодобово, щоб оплатити рахунки. Вона нікого не хоче бачити, крім вас. Вона марила вашим ім’ям учора. Будь ласка… Марія не роздумувала. Вона зібрала невелику валізу, залишила ключі від квартири сусідці й уже вранці стояла на пероні вокзалу

У маленькому містечку Вишневе ранок завжди пахнув однаково: свіжим хлібом із пекарні на розі

Життєві історії 0

Через двадцять хвилин вони сиділи на капоті його машини на узбіччі дороги. В руках у кожного був величезний, гарячий хот-дог і паперовий стаканчик з кавою. — Знаєш, — сказав Сергій, витираючи серветкою соус. — Я теж починав з того, що розвантажував машини на базарі. Потім відкрив свій перший склад. Я пам’ятаю ціну кожній копійці. І коли я почув твою розповідь про «маршрутний пілатес», я вперше за вечір щиро посміхнувся. — А як же твої гості? Вони ж там чекають на іменинника. — Нехай чекають. Вони там не заради мене, а заради моїх контрактів. А мені… мені давно не вистачало простої розмови з людиною, яка не боїться бути собою. Вони розмовляли кілька годин. Про мрії, про перші зароблені гроші, про те, як важливо мати свій дім, де можна бути справжнім. Виявилося, що Сергій теж мріє не про віллу на Лазуровому березі, а про затишну дачу з великим садом, де можна влаштовувати пікніки для друзів

Ранок Вероніки починався не з кави в ліжко, а з різкого звуку будильника о

Життєві історії 0

Коли Люда виходила, Ваня стояв у коридорі з бутербродом у руці. — Ти куди? На роботу? Обідати прийдеш? Мама борщ обіцяла. Люда зупинилася біля дверей. Вона подивилася на нього — на цього чоловіка, з яким ділила хліб і ліжко двадцять років. Він здавався їй тепер абсолютно чужим, ніби вона бачила його вперше. — Обідай сам, Ваня. І борщ мамин їж. Тобі ж тепер ніхто не заважатиме дихати. Вона просто зачинила за собою двері, не озираючись. Перші дні були схожі на сюрреалістичний сон. Люда зупинилася у подруги Світлани. Та, почувши історію, три години не могла заспокоїтися, бігаючи по кухні з тонометром. — Він що, з глузду з’їхав?! — кричала Світлана. — У підвал?! Людо, ти розумієш, що це несправедливо. Ти маєш право на половину квартири

Жовтень того року видався незвично золотим. Сонце, вже не гаряче, але лагідне, заливало кухню