Українці Сьогодні

О, нарешті згадав, що маєш жінку? Біля старої хати стояла її мама – Марія Степанівна, невисока, в хустці. Побачила його, підперла руки в боки. – Доброго дня, – винувато відповів він. – Вона тут? – А де ж їй бути? Тиждень уже, як приїхала. Все мовчить, тільки плаче ночами. Сергій опустив голову. – Можна побачити? – Сам вирішуй, – зітхнула теща. – Але, Сергію, знай: не всі жінки кричать, коли болить. Деякі просто мовчки йдуть. Він підійшов до дверей, постукав. – Хто там? – долинув тихий голос. – Це я… Сергій

Сергій відчинив двері квартири – ключ провернувся тихо, як завжди. Та щось було не

Життєві історії 0

Спокій тривав рівно до того моменту, коли задзвонив дзвінок у двері. — Хто там зранку, — пробурмотіла, витираючи руки об рушник. Відчинила — і ледь не сіла на місці. На порозі стояла свекруха — Марія Петрівна. З усмішкою від вуха до вуха, у пальті, з хусткою і з… п’ятьма величезними сумками. — Добрий ранок, дітки! — промовила вона весело. — А от і я! — Мам?.. — здивувався Андрій, виглянувши з кімнати. — Ви що, у відпустку до нас? — Яка відпустка, синку! — образилась вона. — Я тепер з вами жити буду! Ольга завмерла з ложкою в руці. — Як це — жити з нами?.. Свекруха гордо поставила сумки посеред коридору

Зранку Ольга вирішила, що сьогодні вона нічого не буде робити. Просто нічого. — От

Життєві історії 0

Не минуло й кількох годин, як на порозі з’явилася рідна сестра Валерія – Оксана. Інна не зраділа появі зовиці в її домі, бо ще жоден її візит нічим добрим не закінчився. – У мене для вас чудова новина! Я знову чекаю дитину! – вигукнула вона. – Але, слухай, Валеро, ми вже не вміщаємось у двійці. Є класний варіант трикімнатної квартири, залишилося трохи грошей додати. Може, ви допоможете? Інна остовпіла. – А з чого це ми маємо допомагати? – Та ти ж продала хату, тепер маєш гроші! – просто сказала Оксана. – Ми ж сім’я, правда? Як ви не допоможете рідним племінникам? У вас своїх дітей нема, то хоч про моїх подбайте. Валерій мовчав. Інна глянула на нього, шукаючи підтримки. – Скажи хоч щось! Він опустив очі

Інна завжди мріяла про щось своє. Не про багатство, не про славу – просто

Життєві історії 0

У новій родині перший час я намагалася бути непомітною. Допомагала по кухні, прибирала, старалася не заважати. Але діти відчувають, коли ти чужа. У школі Зоряна робила вигляд, що не знає мене. Коли хтось питав: “Це твоя сестра?”, вона відповідала: “Ні, просто живе у нас”. А я все одно любила її. Вона була така гарна – чорнява, струнка, мала густе волосся, гарно співала. Сергій теж був у центрі уваги – займався спортом, виступав на змаганнях. А я стояла збоку і аплодувала. Пам’ятаю, як у школі влаштовували концерт. Зоряна мала танцювати соло. Я теж записалася – хотіла станцювати, щоб вона побачила, що я не гірша. Коли вийшла на сцену, ноги тремтіли, серце билося до болю. Я старалася, як могла. Але коли спіткнулася і впала, зал засміявся. А Зоряна опустила голову, щоб не показати, що їй соромно. Того дня я плакала всю ніч

Мене звати Любов, але всі з дитинства кликали просто Люба. Мені зараз тридцять п’ять,

Життєві історії 0

А потім у Варвари з’явився хлопець – Андрій. Гарний, вихований, із серйозними намірами. Вона привела його до нас на вечерю. Пам’ятаю, як сяяли її очі, коли він тримав її за руку. – Мамо, здається, це мій майбутній чоловік, – прошепотіла мені тоді Варя на кухні. А через кілька місяців Катерина приїхала у відпустку. Побачила Андрія – і почалося те, чого я найбільше боялася. Катя вміла зачаровувати. Вона сміялася його жартами, кликала “порадитися”, а потім – просто забрала. Варвара плакала ночами, я намагалася розібратися, але що можна зробити, коли серце вже вирішило? Андрій пішов до Катерини. – Ти ж їй сестра! – картала я Катю. – Як ти могла? – А що, любові наказати не можна, – холодно відповіла вона. – Варя сама винна, треба було швидше діяти

Мене звати Поліна Сергіївна. Все життя я намагалася бути справедливою. Але, мабуть, саме справедливість

Життєві історії 0

Але це твоя мама. Чому маю їхати я? Зрештою, у тебе ще й брат є. Ви – два сина, от і думайте, хто доглядатиме матір, – Людмила явно не хотіла їхати в далеке село, щоб доглядати свекруху, з якою в неї склалися далеко не найкращі стосунки. Людмила і Станіслав прожили разом понад двадцять років. Двійко дітей, квартира від свекрухи, спільні неділі, телевізор, робота – життя плило тихо, ніби рівна річка. Та під цією гладдю роками ховалися хвилі образ. Людмила ніколи не почувалася справжньою частиною родини чоловіка. Свекруха – жінка владна, гостра на язик. З першого дня дивилася на Людмилу зверхньо

– Але це твоя мама. Чому маю їхати я? Зрештою, у тебе ще й

Життєві історії 0

Згодом Тетяна Іванівна перебралася в будинок для літніх людей. Все просто. Це було її власне рішення. Доглядати за нею було нікому. Самопочуття ставало підводити і Тетяна Іванівна боялася залишатися в квартирі сама. Вона хвилювалася, що якщо щось трапиться, вона не зможе навіть комусь зателефонувати. Тому вона попросилася в будинок для літніх, де завжди були люди поруч. Але всього одна несподівана зустріч там, змінила все її життя

Життя дуже часто пише такі сюжети, які не вигадає жоден талановитий письменник. У старих

Життєві історії 0

Коли донька сказала, що приїде до матері всім сімейством, Лідія Павлівна дуже засмутилася. Ні, вона любила своїх рідних, але в маленькій квартирі було дуже тісно усім, а вони у неї гостювали хоча й рідко, але довго. Літня мати втомлювалася біля дітей і онуків, адже вони нічого їй не допомагали і ніколи з собою навіть продуктів не привозили. – Мамо, а що це в тебе, каструлька нова? Гарненька яка, я заберу собі, нам вона якраз згодиться. Донька, немов вправний детектив, оглядала пильно мамину квартиру, розмірковуючи, чим би поживитися і що у неї такого новенького та красивого з’явилося. – Бери, доню, – понуро погоджувалася Лідія Павлівна. – Це мені тітка Зіна подарувала на день народження. Після приїзду дочки вона завжди недораховувалася то срібної ложечки, то келихів, то якусь мисочку гарненьку і тепер ось – каструля

Так вийшло, що Лідія Павлівна все своє життя прожила в однокімнатній квартирі, обставленій речами,

Життєві історії 0

Через кілька днів я поїхала в село, до мами. Там осінь пахла яблуками й димом. Мама зустріла мене біля воріт, у хустці, як завжди. – О, доню, нарешті приїхала! – зраділа вона. – А то все робота, робота… Ми сіли на кухні, мама поставила на стіл борщ, пиріжки. І я, не знаючи, як почати, сказала: – Мамо… у мене є чоловік. Ну, не зовсім чоловік, але ми живемо разом. – Та я бачу, що очі у тебе світяться, – усміхнулася вона. – І що ж він? – Гарний, добрий. Але хоче сина. Мама поставила ложку, уважно глянула на мене: – Олено, тобі ж не двадцять. Дитина – це не іграшка. Не можна так ризикувати

Мені було сорок п’ять. І я думала, що вже ніколи цього не станеться, але

Життєві історії 0

Того літа в село приїхала бригада робітників – треба було зробити певну роботу. Троє з них мали десь жити. Голова колгоспу сказав: – У Анни хата велика, хай поселить. Анна спершу зніяковіла: чужі чоловіки в хаті… Але відмовитися не могла. Виділила кімнату, застелила чисте ліжко, поставила глечик з водою, та й прийняла гостей. Серед тих трьох був Іван – років двадцяти п’яти, худорлявий, із сумними очима. Сирота, казали, з дитбудинку. Не мав ні батька, ні матері, тільки дві старші сестри, які його трохи доглядали. Він одразу запримітив Анну. – Ви гарна жінка, – якось сказав, коли вона подала йому вечерю. Анна аж знітилася. – Та що ви, я вдова, в мене діти. – А що? – усміхнувся він просто. – Я теж сам по світу. Людина не винна, що доля її така

Анна була гарною жінкою – отією справжньою, селянською красою: темні коси, лагідна усмішка й