Українці Сьогодні

Весілля було у повному розпалі, гості веселилися, танцювали. Коли батьки Артема подарували їм пухкий конверт, Карина ледь не підстрибнула від радості. Артем з самого початку говорив, що його батьки зроблять дуже хороший подарунок. Але коли настала черга подарунка від її батьків, Карина була готова крізь землю провалитися. Її мама, Світлана Олексіївна, при людях почала промову. – Дорогі Каринка і Артеме, ми з татом вітаємо вас з днем весілля і даруємо ось цей подарунок. Світлана Олексіївна дістала з-під столу велику коробку, перев’язану бантом. – Цей подарунок стане вам у пригоді в сімейному житті, – підморгнув дочці її батько, Олег Петрович. Карина скромно посміхнулася. Батьки цілий місяць говорили, що у них буде шикарний подарунок, а в підсумку подарували якусь коробку. Вона скосила погляд на новоспеченого чоловіка, і, здавалося, Артем також був не в захваті від перспективи отримати блендер або хлібопічку у такий день

Весілля Карини та Артема обіцяло бути найкращим святом року — пишним, як голлівудська прем’єра,

Життєві історії 0

Сіла я у поїзд, квиток узяла до Києва на ніч. У сумках — повно всього: сало домашнє, ковбаса, сир, сметана, огірочки, варення, дві банки лечо, яйця — двадцять штук у коробці. Навіть курку копчену взяла. І невеличкий пакунок — то для невістки, шарфик новий купила, гарний, із блакитними квітами. Їхала — серце аж калатало. Уявляла, як зустріне мене син, обійме, познайомить із дружиною. О шостій ранку потяг прибув у Київ. Я не сказала Ігорю, що їду — думала, зроблю сюрприз. Дзвоню: — Синку, я на вокзалі, зустрічай мене! Тиша. Потім чую його голос — роздратований: — Мамо, навіщо ти приїхала без попередження? Я ж на роботі, я не можу зараз! — Та я трошки зачекаю, — кажу. — Я з поїзда, там холодно було, а ти приїдеш. Через пів години приїхав. У джинсах, у куртці, з телефоном біля вуха — все діловий. Відкрив багажник, побачив мої сумки й аж скривився

Ой, люди добрі… ніколи б не подумала, що доживу до того дня, коли не

Життєві історії 0

Мама хвора. Лежить. Я не знаю, що робити. Хату нашу забирають, ми в боргах. Може, ти б допомогла? Брат через багато років набрав Зоряну. Вона трохи помовчала від несподіванки. Перед очима — дитинство: відро з холодною водою, коли її виганяли надвір, мамині лайки, Андрій, який сміявся з неї. — А чому я маю допомагати? — нарешті спитала тихо. — Бо ми ж рідні… — прошепотів він. — Та й більше нікому… А у тебе гроші є. Невже ти кинеш напризволяще рідну маму? Рідні… Слово прозвучало, як насмішка. Але серце все одно не камінь. Вона приїхала в село, хоч і не було ніякого бажання їх усіх бачити. Хата стояла така ж стара, як і колись, тільки облупленіша. Мама — бліда, лежала в ліжку, поруч на столі — пляшка, напівпорожня. Коли побачила доньку, спершу відвернулась. Потім прошепотіла: — Не думала, що прийдеш

Зоряна ще змалку знала, що в їхній хаті вона — зайва. Мама любила брата,

Життєві історії 0

Якось сусідка Ганя прибігла до мене у двір. Вона ж така, що завжди перша знає всі новини. — Галю! — кричить. — Ти знаєш, що твоя Іра вийшла заміж?! Я аж лопатку випустила з рук. — Що ти таке верзеш, Ганю? — Та кажу ж тобі! Моя Марічка бачила в Інстаграмі. Фотографії — в БУКОВЕЛІ! В білій сукні, він у костюмі, там написано щось по-англійськи, дочка переклала — щойно одружені. У мене земля пішла з-під ніг. Я не повірила. — Покажи. Ганя принесла телефон. Я дивлюся — і ніби мені повітря не вистачає. Моя Ірочка. У білій сукні, щаслива, усміхнена. На фоні гір. Біля неї Юра, тримає її за талію. А підпис — «Наш день. 4 жовтня». Ірина приїхала через тиждень. Вийшла з машини в моєму дворі, вся сяюча, з обручкою на пальці

Я не знала, що душа може боліти так. Не від хвороби, не від втрати

Життєві історії 0

Того дня я все приготувала, як належить: і м’ясо запекла в духовці, і оселедець під шубою зробила, і улюблений салат з куркою, ананасом і кукурудзою, який усі мої гості завжди хвалять. І ще мій фірмовий десерт — шоколадний пудинг з вершковим кремом. То вже традиція — на кожне свято. І от дзвінок у двері. Відчиняю. Стоїть моя дочка — красива, як картинка, і поруч він — Ігор. На вигляд років тридцять, такий весь з себе впевнений: волосся укладене, сорочка модна, черевики блищать. Усміхається, ніби ми сто років знайомі. — Доброго дня, мамо! — каже, навіть руки не простягнув, просто пройшов, як до себе додому. — Проходь, Ігорчику, — кажу, — сідай, зараз будемо вечеряти. Він оглянувся навколо, зітхнув: — Ну, у вас тут як у музеї. Все таке… старомодне, — і засміявся. Я спершу подумала, що це такий дивний гумор. Але далі — гірше

Я прожила 55 років, але ще такого не бачила. І, знаєте, я не з

Життєві історії 0

Після народження дитини життя, звісно, змінилося. Мама моя допомагає, але скільки може? Людина вже не молода, а й своя господарка чекає — город, кури, хата. Тож я, коли малий трошки підріс, я почала брати потрохи клієнток додому. Навіть не так через гроші — а щоб не забути навики і не втратити клієнтську базу. Бо, чесно, у декреті дуже легко розчинитися у побуті. І мені так подобалося — поговорити з жінками, посміятись, зробити гарні нігті, відчути себе знову потрібною не тільки дитині. Жили, як усі. І от нещодавно у мого чоловіка не стало найкращого друга. Вони виросли разом, разом ходили до школи, на рибалку, на всі свої чоловічі справи. У того друга залишилася дружина і маленька дитина. Але через два тижні чоловік мені заявляє: — Я вирішив допомагати вдові Олега. Вона сама, дитина маленька, треба підтримати

Ніколи б не подумала, що в мої 30 років я опинюся в такій ситуації,

Життєві історії 0

То була субота, коли я нарешті хотіла побути сама. Чоловік сказав, що їде з друзями на рибалку, а я планувала прибрати, зварити щось смачне, бо весь час робота, робота, і руки не доходять. І от стою я, обдумую, з чого почати — з миття підлоги чи з борщу — як дзвінок у двері. Я аж здригнулась: кого ще принесло у суботу зранку? Відчиняю — і мало не впустила від подиву відро з водою. На порозі стоїть свекруха. Лідія Сергіївна — жінка не з легких. Колись ми начебто ладнали, але потім щось пішло не так. Для неї я завжди «не така»: не так варю, не так говорю, не так чоловіка доглядаю. І врешті ми просто перестали спілкуватися — я вирішила, що це найкраще, аби зберегти хоч якісь нерви. А тут вона стоїть, така вся при параді — посміхається, тримає в руках пакунок

Ой, то була субота, коли я нарешті хотіла побути сама. Без дзвінків, без гостей,

Життєві історії 0

Галина завжди була жінкою з тієї категорії, про яку кажуть: «їй пощастило». Хоч і вийшла заміж у 25 — для села то вже вважалося «пізно», — але зате за кого! Василь — господар, роботяга, чоловік, який не боявся роботи ні в полі, ні на будові, ні за кордоном. Його поважали всі — і чоловіки, бо вмів гроші заробити, і жінки, бо був спокійний, тверезий і, як казали, «не гуляв». Вони побралися тихо. Без гучних весіль, без гулянок на три дні. Галина тоді вже не мріяла про фату й лілеї — хотіла просто спокою, стабільності. Вона дивилася на Василя й думала: «Оце моє спокійне майбутнє». Жили вони, як кажуть, у маслі, аж тут по селу поповзла чутка, що Галина пішла від чоловіка

Галина завжди була жінкою з тієї категорії, про яку кажуть: «їй пощастило». Хоч і

Життєві історії 0

Я виросла в сім’ї, де мама була… м’яко кажучи, не сімейна. Тато пішов, коли мені було років сім. Пам’ятаю, як він ще намагався дзвонити, приїжджати, приносити шоколадки, але мама завжди зустрічала його дуже непривітно: — Не приходь сюди більше! Нам тебе не треба! Після кількох таких сцен тато просто зник із мого життя. Мама була красива, доглянута, але холодна. Її цікавило тільки одне — щоб було, що вдягти, і куди піти “у світ”. Я ж росла сама — школа, книжки, телевізор, іноді сусіди підгодовували борщем чи пиріжками, бо мама часто “зникала на день-два”. Я дуже рано зрозуміла, що любов — це не завжди про родину. І ще тоді, в дитинстві, я пообіцяла собі: коли виросту — ніколи не буду схожа на неї

Я виросла в сім’ї, де мама була… м’яко кажучи, не сімейна. Тато пішов, коли мені

Життєві історії 0

Через три дні ми з Михайлом уже їхали в Буковель. Осінь була казкова — ліси червоно-жовті, повітря прозоре, як скло. Михайло сміявся, розповідав байки про молодість, ми ходили на екскурсії, пили глінтвейн. Я почувалася щасливою. І от у неділю, після сніданку, ми вирішили зайти в кафе біля підйомника. Я саме знімала рукавички, коли чую — знайомий голос: — Мамо?! Підводжу очі — стоїть Марина. У спортивному костюмі, з бейджем “учасник конференції”. Обличчя її — наче камінь. Поруч Артем. Я остовпіла. — А… а ви що тут робите? — питаю. — Конференція, — відповідає вона холодно. — А ви ж казали, що на дачі

У свій шістдесят один рік я ніколи не думала, що отаке може трапитися зі