Українці Сьогодні

Я голова сім’ї. Я заробляю. Твоя справа — щоб у хаті було чисто, а я не бачив безладу. Він не кричав. Просто казав спокійно, наче диктував закон. І Марина мовчки виконувала. Вона звикла вставати раніше за нього, щоб подати сніданок гарячим, прибрати, запустити пральну машину. Після роботи — вечеря, прасування, миття підлоги. Вона рідко мала час навіть посидіти з книжкою. І все одно чула: — Маринко, подивись під диваном, там пил. — Ти бачила, скільки волосся на килимі? — А навіщо ти купила цю сукню, вона тобі не личить. Поступово вона почала вірити, що справді не варта кращого. Що він — її опора, а вона просто тінь у його домі. Донька Оленка росла, вступила до університету й поїхала в інше місто, у квартирі стало глухо, мов у колодязі. Степан ще більше зосередився на чистоті. Він міг прийти додому й замість «добрий вечір» сказати: — Знову волосся в коридорі

Марина ніколи не вважала себе особливою жінкою. Вона була звичайною — такою, як більшість:

Життєві історії 0

Але ж це сімейне свято, мамо. Чому ти проти, щоб ми, як завжди, святкували його у тебе? — почала обурюватися моя донька, коли я не пристала на її пропозицію святкувати 10-річчя її сина, мого онука, у мене вдома. — Доню, я Юрчика дуже люблю, і тебе люблю, і вас усіх люблю, але вдома більше ніяких свят не влаштовуватиму, здоров’я не маю, — кажу. Дочка через це на мене дуже образилася. Бо не так просто відходити від добрих, зручних традицій, які я ж і встановила в своїй родині. Все життя я була страшенно гостинною. Мені здавалося, що без великого святкового столу нема справжнього родинного тепла. Я любила, щоб у хаті пахло свіжою випічкою, щоб на плиті кипіли каструлі, щоб у холодильнику не залишалося місця від різних страв, але тепер я цього не хочу

— Але ж це сімейне свято, мамо. Чому ти проти, щоб ми, як завжди,

Життєві історії 0

На цвинтарі стояла тиша. Лише вітер шелестів листям старої берези, що росла край могили. Галина поправила вінок, свіжі хризантеми, і сіла на лавку поруч із сестрою. Світлана мовчала. Дивилася на напис на камені: «Микола. Улюблений чоловік і батько». — Ти знаєш, Галь, — нарешті промовила вона тихо, — мені досі здається, що він от-от прийде. З тими своїми теплими очима й посмішкою. Каже: “Світланко, я купив кави, зараз заваримо”. І все… тиша. Галина важко зітхнула. — Знаю, сестричко. Але ти мусиш жити далі. Світлана гірко посміхнулася: — Жити? Я ж усе життя ним жила

На цвинтарі стояла тиша. Лише вітер шелестів листям старої берези, що росла край могили.

Життєві історії 0

В той день дружина повернулася з роботи дуже пізно, багато говорила, скаржилася, щось там розповідала, але Олександр її не чув. У нього в думках була Катерина, співробітниця на роботі, яка останнім часом часто писала повідомлення йому. Вікторія нарікала на те, що 15 років їхнього шлюбу втомили її і потрібно щось міняти, але чоловік думав про іншу лише. – Я подаю на розлучення, Олександре, так буде краще для всіх, – сказала дружина. Олександр, від здивування, аж з дивану встав

Буває такий період в сімейному житті, коли хтось з подружжя подає на розлучення. У

Життєві історії 0

У шкільному альбомі, серед усміхнених облич, Софію можна було знайти не з першого погляду. На спільних фото вона завжди стояла десь збоку — у сірому светрі, з косою, спущеною на одне плече, ніби боялася лиш тінню закрити когось більш яскравого. У школі її майже не помічали. Не тому, що вона була неприємною чи дивною — ні. Просто тихою. Такою, що не вміла голосно сміятися, не вміла сперечатися за місце біля вікна чи за роль у шкільній виставі. А ще — вона ніколи не мала нових речей. Після того, як не стало мами батько швидко одружився вдруге. Мачуха, пані Галина, була жінкою меткою й говіркою, але до Софії мала холодне серце. Для своєї рідної доньки — нова куртка, нові черевички, а для Софії — «що залишилося від минулого року». — І не скигли, Софіє, — казала мачуха. — Одяг є, хліб є — дякуй Богу

У шкільному альбомі, серед усміхнених облич, Софію можна було знайти не з першого погляду.

Життєві історії 0

Я стояла на касі магазину. Черга довга, дитина крутиться біля мене, тягне за рукав: — Мамо, а можна цукерку? — Потім, — кажу я, намагаючись порахувати в голові, скільки вийде в сумі. У кошику — найнеобхідніше: хліб, молоко, крупи, трохи овочів і пачка печива — для малого. Касир пробиває товари, а я відкриваю гаманець — там триста гривень. Я швидко дивлюся на екран каси: 347 гривень. Не вистачає п’ятдесят гривень. Обличчя наче обливає хвиля сорому. Кажу, ховаючи очі: — Вибачте, тоді, будь ласка, молоко відкладіть. І тут ззаду лунає тихий, але впевнений голос: — Донечко, не треба, я тобі заплачу

Я стояла на касі магазину. Черга довга, дитина крутиться біля мене, тягне за рукав:

Життєві історії 0

В чужій квартирі не житиму. Я — чоловік, і я маю дати своїй родині своє житло, — заявив Олександр відразу після весілля. — Але ж ми могли б трохи пожити, поки зберемо на щось більше… — Я сказав — ні. Я не квартирант. І це було перше «ні», яке її зачепило. Але Зоряна тоді закохано посміхнулася, мовляв, чоловіча гордість, що ж… Через пів року вони взяли двокімнатну квартиру в новобудові. Іпотека на багато років, перший внесок — його заощадження, далі — спільні виплати. Зоряна здавала свою квартиру, аби хоч трохи допомогти покрити борг. — Ну що, ти тепер при чоловікові, — казала їй колега на роботі. — Дбай про нього, і все буде. Зоряна дбала. Готувала, прибирала, терпіла, коли він мовчки сидів вечорами, ні слова не кажучи. З часом Олександр став холоднішим. На будь-які розмови про спільні рішення відповідав коротко: — Я знаю, як краще

Коли Зоряна виходила заміж, усі подруги їй заздрили. Гарна, спокійна, вихована — і нарешті

Життєві історії 0

Після розлучення Ніна отримала лише свою стареньку машину. Усе інше, як і передбачала, було записано на батьків Андрія. — Ти ж розумна, Ніно, — сказав він на суді, — не я винен, що ти вірила всім підписам. Вона нічого не відповіла. Лише зібрала документи, чемно попрощалася й поїхала. Нове місто стало для неї новим життям. Вона знімала невелику квартиру, ходила на роботу, щовечора дзвонила синові. Робота її захопила, вона вперше за багато років відчула, що її цінують. Колеги поважали, начальство довіряло. І тільки коли залишалася сама, приходили думки: “Як же я могла прожити двадцять років поруч із людиною, яка не мала до мене ні крихти душі?” Минуло близько року. Якось у неділю син зателефонував: — Мам, ти чула? Бабусі не стало

Що не кажіть, а справедливість таки є, і бумеранг існує. Прикладом цього я ця

Життєві історії 0

Я зустрічалася з Сергієм уже вісім місяців. Він мені дуже подобався: розумний, спокійний, вихований, із гарними манерами. Але одне мене бентежило — він майже нічого не розповідав про свою сім’ю. Я знала, що йому двадцять сім, що він працює на фірмі, має вищу освіту, ніколи не був одружений. І все. Жодного слова про батьків, дитинство чи друзів дитинства. Всі свята — Новий рік, Різдво, Великдень — він проводив удома. І коли я обережно питала: — А чому ми ніколи не їздимо до твоїх батьків разом? Він усміхався: — Скоро поїдемо. Просто хочу, щоб ти була готова. Ці слова мене завжди тривожили. “Готова до чого?” — думала я

Я зустрічалася з Сергієм уже вісім місяців. Він мені дуже подобався: розумний, спокійний, вихований,

Життєві історії 0

Мамо, нам треба поговорити, — сказав син. Я сіла навпроти, трохи насторожено. — Щось сталося? Він глибоко вдихнув: — Я зустрічаюся з дівчиною. Звати Марта. Вона з іншої області, навчається на нашому факультеті. І… ми вирішили жити разом. — Як це — разом? — я аж ковтнула повітря. — У гуртожитку вона не хоче залишатися, там умови погані. На квартиру поки не тягне, але ми все одно вирішили: будемо разом і, можливо, навіть розпишемося. Я мало не впустила чашку. — Сину, ти жартуєш? Тобі двадцять років. Який розпис? Яке «жити разом»? Він насупився: — Мамо, ти що, не хочеш мого щастя? — Хочу, — відповіла я тихо. — Але ж ти не знаєш її достатньо

Кого вибрати — кохання чи сина? Саме з цим питанням я вже кілька днів