Українці Сьогодні

До ночі надійшло повідомлення від спільної знайомої — тієї самої, що просила дати притулок Максиму. «Чула, ти вигнала Максима. Це правда? Олена набрала короткої відповіді: «Так. Не вжилися». Ну ти даєш. Він же без житла лишився». «Це його проблема. Не моя». Олена відклала телефон, не чекаючи відповіді. Почуття провини не виникало. Максим сам створив ситуацію, сам довів до крайності. Олена просто повернула собі право розпоряджатися власним будинком. Лягла спати пізно, але засинала швидко. Без тривоги, напруги. Просто заплющила очі і провалилася у темну, спокійну порожнечу. Вранці Олена прокинулася від сонця, що пробивається крізь щілину у шторах. Потяглася, посміхнулася. Встала, заварила каву, сіла біля вікна

Олена поклала слухавку і притулилася чолом до холодного скла вікна. За вікном мрячив дрібний

Життєві історії 0

Усе, Артеме! Можеш більше не наймати своїх акторів! Я знайшов справжнього покупця з столиці! Солідна людина, має свій ретро-клуб! Я йому фотки скинув, він сказав — щонайменше десять тисяч євро дає! Не дивлячись! А якщо там усе, як я кажу, — то й більше! Тож вистачить цирк улаштовувати! Готуй авто до продажу! Артем слухав цей тріумфальний голос у слухавці й розумів, що це кінець. Кінець усім його спробам апелювати до здорового глузду. Будь-які аргументи були марні. Він сперечався не з людиною, а з її відчайдушним бажанням повірити в легкі гроші. Сергій не просто подзвонив — він приїхав того ж вечора. Разом із Лілею. Вони зайшли до квартири Артема й Марти не як родичі, а як переможці. Сергій розмахував телефоном, на екрані якого світилася переписка з «багатим покупцем». — Ось! Читай! — він майже тицьнув екраном Артемові в обличчя. — «Стан на фото відмінний. Готовий забрати за півтора. Якщо нема прихованих дефектів — можемо обговорити два». Зрозумів?! Десять тисяч євро! А твій дід нам про п’ятнадцять тисяч гривень втирав

Сорок днів Назар відміряв не церковним календарем, а шарами сірої, оксамитової пилюки, що раз

Життєві історії 0

Суботній ранок почався як завжди: Оксана підвелася о дев’ятій і, поки чоловік ніжився в ліжку, приготувала сніданок — тоненькі мереживні млинці. Половину начиняла м’ясом, решту — сиром. Роман підвівся, коли смачний аромат розтікся квартирою і докотився до спальні. Він умився, сів за стіл і віддав належне млинцям, запиваючи їх міцною кавою. Закінчивши сніданок, він звернувся до дружини: — Оксан, розумієш, яка справа… Загалом, я йду від тебе. Оксана, яка саме мила посуд, повернулася до чоловіка — їй здалося, що недочула. — Я, звісно, розумію, що свиня, що своїм учинком перекреслюю ті двадцять п’ять років, які ми прожили разом, але не можу впоратися із собою. Вона дивовижна! Поруч з нею я знов відчув себе молодим. Я знову кохаю — і це шалене щастя! — І скільки років твоєму божевільному коханню? — поцікавилася Оксана. — Їй двадцять сім

Суботній ранок почався як завжди: Оксана підвелася о дев’ятій і, поки чоловік ніжився в

Життєві історії 0

Тобі треба зібрати те, що ти можеш забрати, – сказав чоловік Вірі вранці, як тільки вона прокинулася. Вона до останнього хотіла вірити, що то був сон, але ні, то була реальність – вчора ввечері чоловік сказав, що вони розлучаються, він йде до іншої. Віра зрозуміла: шляху назад немає. – Ти до батьків своїх відразу їдь, поживеш у них поки, я тобі допомагатиму трохи, – сказав холодно чоловік, що зовсім засмутило Віру. Стільки років вони прожили разом, аж тут одна зустріч зіпсувала все їх сімейне життя

Віра крокувала вечірнім бульваром, відчуваючи, як осінній вітер пронизує тонке пальто. Сьома вечора –

Життєві історії 0

А знаєш, кого я вчора зустріла? — спитала мати. — Сергія Гордієнка, твого однокласника. Приїхав батьків навідати. Так його машина пів двору перекрила. Живе в Києві, у чотирикімнатній. Одружений, двоє дітей. Учився середньо. До речі, колись за тобою доглядав, а ти обрала Артема. І сидиш тепер у цій коробці, копійки рахуєш. Що ти в житті бачила? До пенсії носи чужим дітям витиратимеш у садочку. А могла б жити інакше. І доньки доброго життя не побачать, не знатимуть, до чого прагнути. — Мамо, досить! І так настрою немає, а ти ще додаєш! Усе одно вже нічого не змінити! — зупинила її Ліля. — Чому не змінити? Ще й як можна! Розлучайся з Артемом — він, як гиря, тягне тебе на дно. Ти ж молода жінка, приведи себе до ладу — взагалі красуня будеш! Знайдеш гідного чоловіка, ми з батьком навіть дівчат до себе заберемо — вони вже дорослі, клопоту небагато. Жаль дивитися на тебе

Вже давно проминув той період, коли Артем з охотою мчав з роботи додому, де

Життєві історії 0

Кохання? — Вона всміхнулася. — Що ти знаєш про кохання? Ти зрадив, а тепер хочеш, щоб я просто пробачила. Ні. Мені такий чоловік не потрібен. Дякую, що показав своє справжнє обличчя. Хоч і не чекала цього після пів життя. Олег лише розтулив рота, щоб ще щось сказати. Виправдатися. Спробувати вмовити. Але до столика підійшов чоловік. Приємної зовнішності. — Ну що, поговорили? — звернувся він до Марини, лише побіжно глянувши на Олега. Марина всміхнулася чоловікові. Такої ясної та щирої усмішки Олег не бачив уже багато років. — Так, ходімо. Мені тут більше нічого робити. Вона зиркнула на Олега, і в погляді читалася жалість. Взяла нового супутника під руку — і вони разом вийшли з кафе. Олег проводжав їх очима, не маючи сили відірватися. Вона виглядала щасливою. Серце стислося від болю. Вона вже має іншого. І тепер він усвідомив, що втратив усе остаточно

Олег любив зустрічати світанок. То був його невеликий ритуал. Дивився, як проміння забарвлює місто,

Життєві історії 0

Маріє, куди поділа сіль? — долинуло з кімнати вимогливе, трохи скигливе сопрано. Голос Ганни Семенівни, її свекрухи, був особливим: одночасно слабкий і наказовий, жалісливий і директивний. За три роки спільного побуту Марія навчилась чути всі його напівтони. Зараз звучав відтінок номер чотири: «Я людина в літах, але ти мусиш мені служити». — На столі, як завжди, — рівно відповіла Марія, помішуючи цукор у чашці. — Не бачу! Зовсім очі не служать, а ти навіть не допоможеш! Марія взяла сільничку і понесла до кімнати. Ганна Семенівна сиділа на своєму троні — широкому кріслі біля вікна, загорнута в картату ковдру, хоча батареї гріли справно. Вона навіть не підвела очей, коли Марія поставила сіль прямо на підлокітник. — Будь ласка. — Можна було принести раніше, а не чекати, доки попрошу

Ключі від іншого життя тихо терлися об метал у кишені халата і дзенькали щоразу,

Життєві історії 0

Наближався випускний вечір. Ми з донькою вирушили до міста шукати сукню. Вона приміряла десятки варіантів, а я милувалася нею, думаючи: «Господи, як швидко пролетіло дитинство…» І раптом… В одному з магазинів я побачила знайомий силует. Стояв мій чоловік — Святослав — біля вітрини ювелірного магазину. Біля нього — молода дівчина, років двадцяти п’яти, може, трохи більше. Я застигла, як укопана. — Мам, — прошепотіла донька, — це ж тато? — Так… — ледве вимовила я. Ми підійшли ближче, щоб упевнитися. Вони стояли біля прилавка, обговорювали щось. Продавчиня винесла коробочку, там блиснула каблучка. Дівчина приміряла її, а Святослав усміхнувся й щось ніжно сказав. Я зробила крок уперед, але донька взяла мене за руку. — Не треба зараз. Подивимось, — тихо сказала вона, хоча очі в неї блищали від образи. Ми спостерігали, як він розраховується, обіймає ту дівчину за плечі, і вони виходять із магазину, не помітивши нас

Ми готувалися до випускного нашої донечки. Вона була в одинадцятому класі — гарна, розумна,

Життєві історії 0

Вечір приніс новий дзвінок — від свекрухи, Лариси Степанівни. Голос оксамитовий, манери бездоганні, фрази — обережні. — Мартусю, привіт. Де Максим? Телефон не відповідає. — Добрий вечір. На дачі. Там зв’язок поганий. — О, дача — це чудово. Він такий натхненний, справжній господар. Чоловікові потрібне місце, де душа відпочиває. Підтримуй його. Фортеця — важлива річ для чоловіка. Робота виснажує… Марта слухала і відчувала, як піднімається хвиля роздратування. Вона не сумнівалася: Максим уже поговорив з матір’ю, і тепер Лариса Степанівна м’яко цементує його позицію. — Ми якраз це обговорювали, — сухо сказала Марта. — І до чого дійшли? — безтіньова цікавість у голосі свекрухи. — Максим вважає, що фортеця має бути неприступною, — гірко посміхнулася Марта. — Для ворогів — так. А ви ж — найрідніші. Будьте заодно, решта — суєта, — тихо підсумувала Лариса Степанівна. Після розмови залишився осад. Ніхто нікого прямо не звинуватив, але Марта чітко відчула лінію розмежування: «ми» — Максим із матір’ю, «вони» — Мартина рідня, якій відмовлено у вході

— Слухай, а якщо Настя з Романом і дітьми тимчасово переберуться на дачу? —

Життєві історії 0

В той вечір я, як завжди, приготувала вечерю — курячі відбивні, салат, картопельку. Діти бігають, сміються, телевізор працює, а чоловіка все нема. Уже сьома, потім восьма. Дзвоню — не бере слухавку. Ще раз, іще — тиша. Я вже почала переживати, на душі неспокійно, бо зазвичай він завжди писав, якщо затримувався. — Та не хвилюйся, — каже спокійно моя мама. — У нього, мабуть, просто день важкий. Все буде добре. Прийде зараз твій коханий. Мені нічого не залишалося, як погодитися з нею і чекати. Мама останнім часом у мене живе. Раніше вона просто часто приходила — то з дітьми посидить, то борщ зварить, то білизну попрасує. А тепер — повноцінно переселилася до нас

В той вечір я, як завжди, приготувала вечерю — курячі відбивні, салат, картопельку. Діти