Українці Сьогодні

Коли Дарину запросили на весілля старі знайомі, вона дуже вагалася, але відмовити Оксані Андріївні не могла, адже заміж виходила її рідна донька. – А наречений у нас – це просто диво! Ти, до речі, його, можливо, знаєш. Звати його – Михайло Очеретний. Чашка з чаєм, яку Дарина тримала в руках, ледь не впала. – Хто? – запитала вона так тихо, що ледве почула власний голос. – Ну, Михайло! Він же також у нас бував, десь із двадцять років тому. Молодий, дуже високий і такий красивий хлопець. Потім виїхав, а кілька років тому повернувся, щоб займатися бізнесом. І ось, знайшов собі молоду, розумну наречену – нашу Олю. Дарина опустила погляд у чашку, у якій відображалося її бліде обличчя. Це ім’я пролунало у тиші затишної кухні, як грім серед ясного неба. Їй знадобилося кілька довгих, нескінченних секунд, щоб зібратися і взяти себе в руки. – Не пам’ятаю. Мабуть, забула, – сказала неправду вона. Але Михайла вона не могла забути і досі

Дарина завжди вважала, що існують такі міста, куди краще ніколи не повертатися. Річ не

Життєві історії 0

Одного холодного листопадового ранку до їхньої хати під’їхала знайома сіра машина. Михайлик одразу вибіг надвір. — Дядьку Андрію! — закричав він. — Привіт, козаче! — усміхнувся Андрій, вийшовши з машини. — З Днем Ангела тебе, Михайлику! Ну, чого тобі подарувати? Хлопчик почервонів і знітився. — Та я не знаю… У мене все є. Андрій засміявся: — Ну все є — це добре. Але може, щось мрієш? Машинку, телефон, ковзани? Михайлик зупинився, задумався, потім несміливо мовив: — А можна я сам куплю те, що мені треба? Ви мені дайте гроші, але не ображайтеся. — Та не ображуся, — щиро сказав дядько. — Скільки ж тобі треба? — Три тисячі гривень. Андрій навіть підняв брови. Для хлопця — чимала сума. Він уже хотів запитати, для чого, але Михайлик так серйозно дивився, що спитати не насмілився. Витягнув із гаманця гроші й подав

У маленькому селі біля лісу, де взимку завжди пахло дровами й свіжим снігом, жив

Життєві історії 0

За день до весілля я вперше побачила батьків Артема. Вони прийшли до нас у гості. Я, як годиться, приготувала вечерю, накрила стіл. Привітно кажу: — Дуже рада знайомству, я мама Ніни. А сваха Валентина — така, знаєте, пихата жінка, вся у золоті, з поглядом зверху вниз. Вона мені зразу: — Ми про вас знаєм, Олено, син розказував, що ви заробітчанка. — Так, — кажу, — уже п’ятнадцять років у Італії. А вона прямо мені і заявляє: — Ну, то ви ж весілля оплачуєте. Бо у вас є гроші. Я аж сторопіла. — Вибачте, але ж ми домовилися: п’ятдесят гостей з вашого боку, п’ятдесят з мого. Кожен платить за своїх. — Наші люди прості, — каже вона. — Ми не можемо собі дозволити. А ви — “італійка”, ви багата

Я заробітчанка. П’ятнадцять років мого життя минуло в Італії. За ці роки я не

Життєві історії 0

Ти хоч спитав мене? — тихо сказала вона, не обертаючись. — Хоч раз подумав, що я можу бути проти того, щоб запросити трьох людей на тиждень у свій недобудований дім? Андрій замовк. Вона чула, як він переступив з ноги на ногу, як рипнула під його кросівками захисна плівка. — Я не думав, що це так важливо, — нарешті сказав він. — Це ж моя сім’я, Свєто. Вони мені не чужі. А допомагати – це в них у крові. — А я? — Вона різко повернулася, її очі блищали, а голос прорізав тишу. — Я тобі чужа? Це наш дім, Андрію. Наш. А ти перетворюєш його на прохідний двір, де мої рішення нічого не варті! Він відкрив рот, щоб відповісти, але тут пролунав звук машини, що під’їжджала ґрунтовою дорогою. Світлана завмерла. — Це ще хто? — Вона подивилася на чоловіка, відчуваючи, як усередині все кам’яніє. Андрій винно відвів погляд. — Ну… я ж сказав. Тітка Оля з сім’єю. Вони, мабуть, уже тут

Світлана, власниця успішної консалтингової фірми, важко відірвалася від бетонної стіни. Її обличчя, зазвичай бездоганно

Життєві історії 0

Яно, твоя мама у нас уже живе, – невдоволено казав чоловік. – Я не справляюся! Якщо я буду одна, я не впораюся! – Я хочу, щоб ми були окремою родиною, без твоєї мами. – Мені важко одній. Мама обіцяла, що завжди допомагатиме. Вона бабуся, зрештою, чи ні? Спочатку зять з донькою кликали Людмилу до себе, а потім вона швидко набридла вже їм

Людмила Віталіївна мала непростий характер, що не прикрашало саме її життя: слово «ні» у

Життєві історії 0

Якось Ірина вирішила познайомити Андрія зі своєю подругою Мариною. Та прийшла в короткій сукні, з яскравими очима, сміхом, що лунав, мов дзвіночки. Вона була протилежністю Ірини — гучна, весела, безтурботна. Ірина не звернула уваги на те, як Марина поглядала на Андрія. А от Марина — звернула. І той погляд, що спочатку був цікавістю, став бажанням. Вона не зупинилася, коли відчула, що її тягне до чужого нареченого. — Він тобі не пара, — якось сказала вона Ірині, ніби між іншим. — Ти така… надто тиха для нього. Андрію треба вогню! Ірина лише посміхнулася: — Не хвилюйся, Маринко. У нас все добре. Але «добре» тривало недовго

Андрій і Ірина були парою, про яку в селі говорили з теплом. Високий, роботящий

Життєві історії 0

Миколка жив із бабусею Ганною. То була проста сільська жінка — руки в мозолях, голос лагідний, очі добрі. Вона для Миколки стала всім: і мамою, і татом, і другом. Вона брала його з собою в город, у хлів, учила садити, доїти, шити ґудзики. — Хто працює — той живе, — казала вона. — А хто жаліє себе — той пропаде. Бабуся жила не сама. Біля неї стояв будинок її старшої дочки — тітки Марії. У Марії було двоє своїх дітей — двоюрідних братів Миколки. Але Марія не дуже любила племінника. Вона часом казала: — Мамо, не треба його так балувати, у нас свої діти. Бабуся тоді тільки махала рукою: — Замовкни, Маріє. Він — сирота. У нього нікого нема. Іноді бабуся справді “крала” для нього. Пам’ятаю, як вона тихцем діставала з комори печене яблуко чи варену картоплину й шепотіла: — Тихо, тільки Марії не кажи, що я тобі дала

Миколка народився у звичайному селі, у звичайній хаті під стріхою, де пахло дровами, молоком

Життєві історії 0

Кать, — почав Артем, човгаючи тапочками до кавоварки і потираючи очі, — ти ж пам’ятаєш, мама мріє про власний будиночок? Катерина, не відриваючись від планшета, лише стиснула губи: — Артеме, твоя мама, Світлана Петрівна, мріє ще багато про що. Про яхту в Хорватії, наприклад. Але це не означає, що ми повинні кидатися виконувати кожну її фантазію, чи не так? Артем, шумно наливаючи собі каву, насупився. Він сів навпроти, намагаючись встановити зоровий контакт. — Ну, ти ж знаєш, їй важко у цій нашій міській двокімнатній квартирі. Їй потрібне повітря, свій палісадник… Хоча б невелика ділянка. Малина, там, помідори… — він знизив голос, ніби соромився своїх слів, але знав, що це єдиний аргумент, який може пробити броню Катерини. Катерина різко підняла голову, її погляд, зазвичай зосереджений, став гострим і холодним

Світанкове сонце ледь торкалося вікон її елітної квартири на Печерську. Катерина, сиділа за стійкою

Життєві історії 0

Мамо, нам потрібно серйозно поговорити, — Ірина нервово перебирала пальцями китиці на оксамитовій скатертині, її погляд уперто уникав очей матері. У скронях стукотіло від напруги, а повітря на кухні здавалося надто густим, щоб ним дихати. Людмила, її мати, відірвалася від миття фарфорової чашки, обережно витираючи руки старим кухонним рушником. Вона одразу відчула, що в цій тиші затаїлося щось недобре – материнське серце, обпалене життєвими випробуваннями, ніколи не помилялося. — Що сталося, Сонечко? — спитала Людмила, сідаючи на стілець навпроти. Її голос був спокійним, але в глибині очей спалахнула тривога, яку вона навчилася майстерно приховувати. Ірина глибоко, аж до судоми в грудях, вдихнула повітря, збираючись з духом. «Давай, Іро, це лише кілька слів, ти маєш це сказати»

— Мамо, нам потрібно серйозно поговорити, — Ірина нервово перебирала пальцями китиці на оксамитовій

Життєві історії 0

Олеже, сходи, будь ласка, за Сергієм у садок, – Софія підійшла до свого чоловіка, що безтурботно лежав спокійно собі на дивані. – Сходи сама. У мене сьогодні вихідний! – Ти, напевно, вважаєш, що я сиджу і нічого не роблю цілий день, так? – запитала дружина. Все було, як завжди, всі домашні справи, дитина, ще й робота на ній. Але цього дня Софія вирішила, що так більше не буде і почала з Олегом серйозну розмову

― Олеже, сходи, будь ласка, за Сергієм у садок, ― Софія підійшла до свого