Українці Сьогодні

Улю, сонечко, ну ти ж розумієш… – Сашко винувато розвів руками, стоячи посеред вітальні з телефоном, який не замовкав ні на хвилину. – Об’єкт здаємо. Я не можу все кинути на виконробів. Вони ж там такого набудують, що ми потім до пенсії не розплатимося. Я зітхнула, складаючи у валізу легку сукню. Спершу накотилася хвиля образи, але я швидко її приборкала. Зрозуміла давно: ображатися на обставини — це як сердитися на дощ. Безглуздо. Зрозуміла, що так легше жити! – Добре, коханий. Я поїду сама. Але знай — я буду дуже сумувати. – Не сумуй, – він поцілував мене в ніс. – Візьми когось із дівчат. Ага, візьми… Мої подруги надійно «забарикадовані» побутом. У Каті — зуби в малого, у Світлани — ремонт і свекруха, у Марини — троє карапузів, які не відпускають її навіть у ванну. Самотність на морі? Ні, це не для мене. Я ненавиджу їсти наодинці в ресторанах і дивитися на захід сонця, не маючи кому сказати: «Дивись, як гарно». І тут мене осяяло. Мама

Мабуть, я таки щаслива. Коли я дивлюся у дзеркало вранці, бачу жінку, в якої

Життєві історії 0

Марино, ти впевнена, що яловичина не буде занадто жорсткою? — хвилювався чоловік. — Степан Петрович має дуже чутливі зуби. — І ці свічки, вони не надто дешеві на вигляд? Марина зупинилася посеред вітальні, витираючи руки об фартух. У неї в очах було стільки спокою, скільки він не міг збагнути. — Олексію, заспокойся. Це не вистава в опері, це дім. Якщо ми будемо поводитися як актори, вони це відчують. Давай просто будемо собою. — «Бути собою» — це розкіш, яку ми не можемо собі дозволити в присутності голови банку, ти ще не знаєш мого начальника. Боюся нам сьогодні перепаде. Дзвінок у двері пролунав о 19:00, як грім. Марина відчинила двері. Перед нею постала пара, яка наче щойно зійшла зі сторінок глянцевого журналу про успішне життя

Трускавець — це місто, яке знає ціну здоров’ю, але геть забуває про ціну людської

Життєві історії 0

Перші роки Степан ще приїжджав. Привозив дорогі подарунки, гроші. Ганна пишалася ним перед сусідками: «Мій Степан у місті велика людина! Дивіться, яку хустку привіз, шовкову!» Але Іван з кожним роком ставав усе мовчазнішим. Він бачив те, чого не хотіла бачити Ганна. — Не за тим ти гналася, жінко, — сказав він якось увечері, сидячи на ганку. — Гроші — то папір. А онучки наші десь там ростуть, навіть імені твого не знають. Степан під каблуком у тої Ліди, як мак під п’ятою. — Мовчи, Іване! — сердилася вона. — Зате він живе в достатку! А потім Івана раптово не стало, уві сні. Степан приїхав на похорон на один день. Ліда не приїхала взагалі — сказала, що в неї алергія на квіти й сільську сирість. Після похорону син поспіхом поїхав, навіть не залишившись на дев’ятини. Хата стала порожньою. Ганна вперше відчула, що стіни починають тиснути. Вона чекала на дзвінки, рахувала дні до свят. Але телефон мовчав тижнями. Хвороба прийшла непомітно. Спочатку просто крутилася голова, потім почали набрякати ноги. Одного дня вона впала прямо посеред городу. Добре, що сусідка побачила

— Мамо, ну ви знову за своє? Я ж казав, Ліда не терпить запаху

Життєві історії 0

Ти працювала на себе, Олю. На свої сукні, на свої ресторани, на свою гординю. Ти не на нас працювала. Ти ростила свою ілюзію, а ми тут ростили твого сина. Мама до останнього подиху шепотіла твоє ім’я, а ти не знайшла години, щоб приїхати. Ти знаєш, як це — ховати матір і відповідати сусідам, що сестра «дуже зайнята на віллі»? — Галю… — Мовчи. Ти переночуєш сьогодні. Я ж не звір, на вулицю в ніч не вижену. Але завтра зранку збирайся. У селі є баба Марія, вона стара, їй хата велика, а доглядати нікому. Може, вона тебе пустить за поміч. А тут тобі місця немає. Ця хата — це не просто стіни. Це пам’ять. А твоєї пам’яті тут давно немає

— Ти що думаєш, Ольго, ти просто приїхала, і ми маємо в долоні плескати

Життєві історії 0

Нінусю, поглянь, що я приніс! — вигукнув чоловік. — Це тобі! Справжні діаманти, чисті, як сльоза. Примір негайно! Я їх спеціально для тебе купив. Ніна навіть не підняла погляду. — Знову? — голос її був сухим і безвиразним. — І скільки ти викинув грошей цього разу? — Ну що ти починаєш? — Валерій підійшов ближче. — Хіба гроші мають значення, коли я хочу зробити приємне своїй коханій дружині? Поглянь, як вони грають на сонці! — Валерко, досить. Зупинись. Ти справді віриш, що кожну свою підлість можна заклеїти блискучим камінцем? Валерій знітився, але швидко взяв себе в руки. Він начепив свою звичну маску ображеної невинності. — Я не розумію твого тону, Ніно. Я намагаюся, заробляю, хочу, щоб у тебе було все найкраще. А ти зустрічаєш мене зі скандалом. — Не розумієш? — Ніна гірко засміялася. — А вчорашня розмова з твоєю новою секретаркою, Ілоною? Теж не розумієш? Чи ти забув, що Коломия — місто маленьке, і люди мають очі та з нею тебе бачили не раз

У Коломиї весна завжди пахне особливим чином: сумішшю квітучих садів, свіжої випічки та вологого

Життєві історії 0

Розписатися? У п’ятдесят років? Людмило, схменися! Ти що, дівчинка-підліток? Який Михайло? Чоловік «нізвідки», без кола, без двора, знімає якусь комірчину і шукає роботу в такому віці? Та він же звичайний аферист! Йому потрібна твоя квартира, твої спокійні вечори і твоя зарплата бухгалтера. Ти для нього — зручний аеродром. — Він не аферист, Аню. Він добра людина. Він… він називає мене красивою. Анна пирхнула, і цей звук був болючішим за ляпас. — Красивою? Ну звісно! А що йому ще казати, щоб ти розвісила вуха? Людо, подивися в дзеркало. Ми з тобою вже не троянди в саду. Ми — дорослі жінки з купою обов’язків. Ти частина нашої родини. Ти сестра, ти тітка. Оленка вже весільну сукню приглядає, ми ж домовлялися! Ми розраховували на твою квартиру. Оленці з чоловіком треба десь починати, а у нас втрьох у «двушці» дихнути ніде. А ти хочеш туди привести якогось зайду

— Ти хоч розумієш, що ти зараз кажеш, Людо? Ти взагалі себе чуєш? —

Життєві історії 0

Дружино! Ти скоро там?! — голос Ігоря був незадоволений. — Де мої чисті шкарпетки? Я вже обнишпорив усю шафу, ні чорта не знайшов! Ти що, взагалі нічого не прала?! Оксана заплющила очі на мить. — Ігорю, твої шкарпетки на другій полиці, справа, під светрами! — крикнула Оксана у відповідь. — Я їх туди поклала ще в неділю! — Немає їх там! Ти як завжди. Понапихаєш кудись, а я потім маю шукати. Вечеряти скоро будемо? Я зголоднів як собака. Він сів за стіл, навіть не глянувши на дружину, і одразу втупився в телефон, гортаючи стрічку новин. — Я прийшла з роботи годину тому, Ігорю. Я ще нічого не встигла, крім того, щоб поставити воду на макарони. Ігор відірвав погляд від екрана. — Макарони? Знову? Слухай, ну ти ж господарка чи хто? Я цілий день на будівництві гарував, мені нормальна їжа потрібна, м’ясо якесь, борщ. Хіба це так важко — приготувати вечерю чоловікові

Вечір у Бучі видався сирим та досить таки похмурим. Сонце вже давно сховалося за

Життєві історії 0

Ну і розвалюха ця стара хата! — Мар’яна скривилася, коли переступила поріг бабусиного дому. — Соломіє, ти тільки поглянь на цей мотлох. Що ми з цим усім робитимемо? Це ж просто купа сміття, загорнута в плісняву. Соломія, молодша сестра зупинилася біля вікна, за яким старезна, покручена часом яблуня простягала свої гілки до скла, наче хотіла привітатися. — Це не мотлох, Мар’яно. Це пам’ять. Бабуся Ганна дуже любила це місце. Сестри приїхали до Богуслава вперше після поховання бабусі. Вони не були тут разом років десять. Мар’яна, старша, вийшла заміж за успішного юриста Артема. Соломія ж залишилася в їхньому рідному містечку неподалік, працювала вчителькою, часто навідувала бабусю, допомагала їй на городі й була поруч до останнього подиху. — Пам’ять, пам’ять, — перекривила Мар’яна. — Пам’яттю ситий не будеш, сестричко. Сподіваюся, у заповіті все чітко прописано. Ця ділянка зараз коштує шалених грошей, забудовники готові відвалити мільйони за такий краєвид на річку. Мій Артем уже все прорахував, навів довідки. Тут можна звести такий готельний комплекс — гроші рікою

Над Богуславом завис густий весняний туман, огортаючи сріблястою димкою круті береги річки Рось. У

Життєві історії 0

Доброго ранку, молодята! Я вже все придумала. Дивіться, ось тут майстри, мені сусідка порадила, кажуть — золоті руки. Плитку я пригледіла таку світленьку, під мармур. Це зараз модно. І душову кабіну треба нову, бо ванна вже іржава. Дарина пробіглася очима по списку. Сума, яку свекруха вважала «невеликою допомогою», складала майже все, що вони збирали останні три роки. — Маріє Іванівно, це дуже дорого, — Дарина намагалася дихати рівно. — Ми не можемо собі такого дозволити. Плитка під мармур? Душова кабіна з підсвіткою? — Як це не можете? — свекруха ображено підібгала губи. — Олег сказав, що у вас лежить нормальна сума. Чого вона там лежить? Гроші мають працювати! А я буду жити як людина, нарешті на старості літ. Чи вам шкода для мами? — Мені не шкода. Мені просто цікаво, чому мої мрії про власну спальню мають померти заради вашої нової ванної. — Олежа! — пані Марія крикнула так, ніби її різали. — Іди-но сюди! Послухай, що твоя дружина каже! Вона мене на старості літ куском хліба попрікає

— А чому це вони мають лежати мертвою вагою, якщо в сім’ї дирка, яку

Життєві історії 0

Де гроші, Сергію? — голос Катерини, дружини, був тихим, але в ньому відчувалася важкість. Сергій застиг. Він почав повільно знімати куртку, намагаючись виграти час. — Які гроші? Ти про ті, що в конверті були? — Не грай зі мною в дурня! — Катерина кинула порожній конверт на стіл. — Там було сто п’ятдесят тисяч гривень. Гроші, які я відкладала два роки, працюючи на двох роботах. Гроші на операцію моїй мамі та на ремонт даху на дачі, який тече щоразу, як іде дощ! Куди ти їх подів? Сергій зітхнув. — Катю, послухай. У Тараса біда. Ти ж знаєш мого брата. Його бізнес із перевезеннями ледь не згорнувся. З банку щодня телефонували. Йому терміново потрібні були гроші, щоб перекрити борг і викупити фуру. Без неї він — ніхто у своїй роботі. Катерина відчула, як у неї темніє в очах

У Кропивницькому весна того року видалася напрочуд дощовою. Вода нещадно била по підвіконнях старої