Українці Сьогодні

Тарас зайшов на кухню, коли Яна саме закінчувала розкладати холодець і прикрашала його петрушкою. Він був у бездоганно вигладженій сорочці, з якої ще не вивітрився запах дорогих парфумів. Його вигляд, свіжий і відпочилий, був різким контрастом до Яниного спітнілого чола. — Ну що, як справи? — Він обійняв її, чмокнув у скроні і попрямував до столу, щоб взяти шматочок маринованого огірка. — Мама каже, ти в неї – золоті руки. Усе блищить. — Дякую, Тарасе. Можеш іти, прийшли твої партнери, треба їх розважити, — сказала Яна, відсторонюючись, щоб витерти руки. Вона намагалася, щоб її голос звучав рівно. — Ага. А… ти не проти? — Він затримався, його погляд був винувато-напруженим. Це означало, що він зараз скаже щось, що виведе її з рівноваги. — Мама просила… каже, раптом приїдуть її тітки, а без оселедця під шубою — це ж не свято, ти розумієш. Каже, ти її робиш просто неперевершено. Я вже все купив! Риба, буряк, яйця. Усе свіже, тільки-но з ринку! Він вказав на великий поліетиленовий пакет біля дверей. Яна завмерла. У руці вона стискала кондитерський шпатель, яким щойно розгладжувала майонез на холодці

Усе, що насправді любила Яна в цій квартирі, це її розмір. Велика, простора, з

Життєві історії 0

Марія взяла одразу, знову зі своїм напускним радісним тоном. — Ой, свахо, добрий день, як ви? Як справи у вашій чудовій хаті? — Маріє… — мій голос був спокійний, без єдиної нотки звинувачення, але твердий. — Я хотіла уточнити. За ресторан. Я ж заплатила вчора 19 850 гривень. Коли ви зможете повернути гроші? На тому кінці виникла тиша. Вона була такою гучною, такою викривальною. — Свахо… ну… ми думали… ну ви ж… господиня, ми ж у вас у гостях… якось… так вийшло… — Я господиня у своїй хаті, — сказала я. Я відчула, як моє серце заспокоюється. Уся злість пішла, залишилася лише впевненість. — Але свято було ваше, і замовляли ви. Це ваші витрати. Тому, будь ласка, поверніть. Я не поспішаю, але хочу, щоб ми все вирішили чесно. Інакше я не зможу вважати наш подальший зв’язок щирим

Курортне містечко взимку — це завжди контраст. Не гамірний, сонячний сезон, а зовсім інша,

Життєві історії 0

Син насупився: — Ну добре… Але хоч на Різдво прийдеш? Я глянула на Андреа — він стискав мою руку, його очі були повні співчуття і підтримки. А потім на дітей. Їхні обличчя були замкнені, холодні, чужі. І сказала: — Якщо вам потрібна мама — я прийду. Якщо вам потрібні гроші — ні. Дочка стукнула дверима, її кроки гучно відлунювали в тиші зимового двору. Син тільки кинув: — Тоді не чекай нас на Різдво. І вони поїхали. Я сіла на лаву, і серце стискалося так, що не могла дихати. Біль пронизував мене наскрізь, як гостра крижина. Андреа обійняв мене, посадив поруч, його тепла рука гладила моє волосся. — Маріє, вони звикнуть. Ти дала їм занадто. Тепер вони мусять навчитися цінувати тебе

Коли я вийшла з автобуса, на нашу з Андреа долоню дихнув морозний прикарпатський вітер.

Життєві історії 0

Тієї ночі мені приснився дивний сон. Дід Омелян стояв біля хвіртки похиленого будиночка і посміхався мені, як колись давно. Сон був настільки відчутним, що я ніби знову відчув шорстку дідусеву долоню на своїй посивілій скроні. — Тобі треба приїхати, Олежику, в село, до моєї хати, — тихо шепотів дід. Я хотів розповісти йому про свою недугу, але не вистачило сил. Я просто обійняв дідуся, відчув його тепло і зрозумів, що по щоках течуть солоні сльози. — Приїжджай, Олежику. Обіцяй, що приїдеш! — наполегливо повторював дід. — Обіцяю, дідусю, — видохнув я і відкрив очі. Вранці я дуже не хотів їхати, але розумів, що якщо не виконаю обіцянку, то буде щось недобре і таки не помилився я

Я відклав свої рибальські снасті і рушив на берег, щоб розгледіти зблизька ту дивну

Життєві історії 0

Якісь рахунки прийшли… — зітхнула літня сусідка, і в цьому зітханні було стільки втоми, що мені стало боляче. — А я без окулярів нічого не бачу, а ці цифри такі дрібні… Я взяла папірці. Комуналка, світло, тепло, вода. Вже сама назва змушувала відчути важкість. Я почала читати, і цифри застигли в повітрі. Квитанції — на вісім тисяч гривень. Сума для пенсіонерки, яка живе сама, була просто нереальною, і це я бачила по її очах. Вона тим часом дивилася мені у вічі з такою надією, що я відчула, як стискається щось у грудях. Це була надія, змішана зі страхом і зніяковілістю. — То можете… допомогти? — вона показала рукою на дорогу. — Там банк через дорогу. Я сама довго буду йти, а мені вже важко. А ви, бачу, спішите. І тут стався момент, який розірвав мою поспішність на дрібні шматки. Вона витягує з кишені охайно складені, немов нові, дві тисячі гривень і простягає мені. — Більше нема… Але я потім вам віддам, чесно-чесно. Я з пенсії відкладу. Я ковтнула, відчуваючи сухий ком у горлі. Дві тисячі… А квитанцій на вісім

Той ранок я визирнула у вікно, і до сірого неба мені миттєво прилип недобрий

Життєві історії 0

Ввечері чоловік повернувся з роботи додому, сказав, що йде до іншої і став збирати речі. Я не могла сказати ні слова, дивилася на нього сумними очима і він мовчав. Коли Сергій пішов, я стала думати, чим же я завинила. А потім поглянула на себе в дзеркало і стало зрозумілим геть усе. А лише нещодавно я дізналася до кого пішов мій чоловік і це зовсім мене засмутило

Минуло кілька років відтоді, як ми з моєю родиною перебралися до цього великого міста.

Життєві історії 0

Коли не стало наших батьків, моя рідна сестра Людмила, яка жила з ними і доглядала їх, відразу прийшла до мене і стала просити, щоб я пішла до селищної ради і написала відмову від спадку. Мовляв, я всі роки зі свекрухою жила, а вона – з мамою й татом і їх доглядала. Я за характером завжди спокійна була, вирішила і тут буде справедливо поступитися. Пішла до секретарки і таки написала. Я сподівалася, що сестра мені залишить хоча б земельний пай, але вона й досі за нього бере щороку гроші

Я стала дружиною рано, вийшла заміж ще в молоді роки і одразу потрапила в

Життєві історії 0

Так, виходить, ви моя… рідна бабуся? — здивовано прошепотіла Соломія. — Але тато казав, що його батьків вже немає… — Навіть так? — гірко посміхнулася Людмила Сергіївна. — Соломіє, без образ, тобі зараз краще піти. Мені треба це переварити. — Але ж я… — Соломіє, ходімо, я тебе проведу, — сказав Дем’ян. Коли молоді люди вийшли до передпокою, він заспокоїв її: — Не ображайся. Ти розумієш, як непросто таке прийняти. Потрібно трохи почекати. Соломія йшла вулицею, ковтаючи сльози. Коли дівчина прийшла додому, батько, який щойно повернувся з роботи, сказав: — Знову вешталася! Про навчання треба думати, а то, не рівна година, принесеш у подолі

Подруги часто хитали головами, дивлячись на Людмилу. — Людо, ти ж молода, вродлива жінка.

Життєві історії 0

Ти справді подаси на розлучення? — запитав він нарешті, його голос був ледь чутним. Оксана зупинилася, тримаючи в руках той самий бабусин плед із котами. — Не знаю, Андрію. Це залежить від тебе. Якщо ти справді розумієш, що сталося, і готовий змінити свою модель поведінки — можливо, ні. Якщо ти вважаєш, що я була неправа, і збираєшся це мені постійно нагадувати, тоді так. Бо я більше ніколи не дозволю себе так принижувати. Він мовчав, дивлячись на свої руки. Потім повільно кивнув. — Я зрозумів. Вибач, Оксано. Я не думав, що мамі можна дозволяти так поводитися. Я просто… звик. Вона завжди була такою. Завжди командувала. А я не вмів їй відмовляти. — Вчись, — коротко сказала Оксана. — Бо інакше ми не матимемо майбутнього. Вчись захищати наш дім

Лампа в спільному коридорі старого київського будинку раптом мигнула і згасла. Це сталося саме

Життєві історії 0

Кабінет нотаріуса виявився сучасним та дорогим. Тамара Сергіївна та Марина вже були там. Свекруха сиділа в кріслі з виглядом королеви на троні, а Марина гарячково гортала каталог меблів на телефоні, мрійливо посміхаючись. — А, приїхали! — Тамара Сергіївна окинула Софію оцінюючим поглядом. — Виглядаєш блідою, мабуть, не спала? Даремно. Все на краще. Софія мовчки сіла на вільний стілець поруч із Андрієм. Вона поклала сумку навколішки, відчуваючи під тканиною твердий корпус диктофона. У кабінет увійшов сам юрист — підтягнутий чоловік у окулярах із суворим обличчям. — Все тут? Починаємо, — він розклав на столі папку з документами. — У мене на руках проект договору дарування. Квартира переходить від подружжя Софії та Андрія Петрових Марині Валеріївні, сестрі Андрія Петрова. Він почав зачитувати стандартні пункти. Софія сиділа не рухаючись, дивлячись перед собою

Сонячний зайчик, наче маленький навігатор щастя, тремтів на стіні. Вона, щойно пофарбована у відтінок