Українці Сьогодні

Знаєш, тату… — тихо сказала Яся. — Мама завжди казала, що ти дуже добрий. Мабуть, вона теж помилялася. Вона пішла у свою кімнату, а Артем лишився стояти посеред порожньої вітальні. Він розумів, що кожним таким спалахом гніву він власноруч будує ще одну цеглину в їхній стіні. Він ховався в роботі від реального життя, від горя, від самотності. А Катя… вона просто хотіла, щоб її помітили. Наступного ранку він заглянув до неї. — Ясю, давай сьогодні просто прогуляємося. Без магазинів. Підемо в парк, посидимо десь. Робота почекає. Вона здивовано поглянула на нього. Маска байдужості на мить здригнулася. — Серйозно? Твій банк не розвалиться без тебе? — Не розвалиться. Обіцяю. Вони гуляли алеями парку. Розмова не клеїлася, але принаймні вони були поруч. Яся дістала з рюкзака паперовий пакет. Наша помічниця по дому, пані Стефанія, завжди пекла неймовірні пиріжки з маком, знаючи, що Яся їх обожнює. — Хочеш? — дівчина протягнула батькові булочку. — Дякую, малувата

— Ти взагалі чуєш мене? Зніми ці навушники, нарешті, — батько стояв посеред кімнати,

Життєві історії 0

Надю! Я все прорахував, — підозріло став натякати чоловік. — Нам треба оформити дарчу на цю квартиру на мене. Це позбавить нас купи проблем з податками у майбутньому. Я ж про тебе дбаю, сонечко, щоб ти не бігала потім по кабінетах, — Сергій потягнувся до вазочки з печивом, але його рука ледь помітно тремтіла. Надія Михайлівна застигла з чайником у руках. — Сергію, я не зовсім розумію, навіщо нам ця метушня з документами? — вона намагалася говорити спокійно. — Квартира і так наша. Ми тут тридцять років господарюємо, дітей на ноги поставили. Що змінить цей папірець? Сергій звів брови — його звичний жест невдоволення. — Надю, не ускладнюй життя. Зараз усе майно на тобі. А якщо, не дай Боже, з тобою щось станеться? Я залишуся без даху над головою, буду випрошувати дозвіл у власних дітей, щоб переночувати у вітальні? Чи ти мені просто не довіряєш

Чернівці в неділю особливі. Коли дзвони соборів затихають, місто занурюється у спокійну млість, а

Життєві історії 0

Та твоя матуся вилила на мене відро води тільки за те, что я у свій вихідний хотіла виспатися, а не встала, як вона, о п’ятій ранку! Вадим застиг, намагаючись осмислити почуте. Він дивився на мокру постіль, на розкидані речі, на дружину, яка тремтіла від холоду та люті. — Мамо, це правда? — голос Вадима був тихим, але в ньому чулися сталеві нотки. — Вона все перебрехала! — відмахнулася Ельвіра Едуардівна. — Я просто хотіла її розбудити, щоб вона допомогла мені по господарству! А вона спала як убита, беруші вставила, мене ігнорувала! Ну, я трохи побризкала на неї водою, щоб розбудити! А вона як підскочить — і ногою мені прямо в живіт! А потім ще на стіну штовхнула! — Трохи побризкала?! — Іра гірко розсміялася. — Ви вилили на мене ціле відро крижаної води! А потім ще намагалися мене вдарити! Вадим уважно оглянув кімнату. Все вказувало на те, що Іра казала правду — кількість води на ліжку та підлозі явно перевищувала «трохи бризок». — Навіщо, мамо? — він повернувся до Ельвіри Едуардівни. — Ми ж домовилися, що Іра може виспатися у свій вихідний! — У моєму домі ніхто не буде валятися в ліжку до обіду! — уперто заявила та. — Я все життя вставала о п’ятій ранку і всіх піднімала! І твій батько ніколи не заперечував

— Вадиме, я так більше не можу! — Іра сиділа на краю ліжка, розтираючи

Життєві історії 0

Мамо, нам треба серйозно поговорити, — почав підозріло син. — Це стосується нашого з Яною, твоєю майбутньою невісткою, майбутнього. Вона вважає, що ми повинні все владнати по-дорослому, без зайвих емоцій, — почав Іван, навіть не привітавшись. Галина Степанівна повільно витерла руки об рушник. — Проходьте до вітальні, діти. Голубці почекають. Що ж це за “доросла” розмова така, що ви навіть сумки не розпакували? Яна сіла в крісло. — Галино Степанівно, ви ж знаєте, що наше весілля вже за півтора місяця. Ми з Іваном хочемо будувати родину на фундаменті чесності. А чесність у сучасному світі — це передусім юридична визначеність. — Юридична визначеність? — перепитала Галина. — Хіба в нас були якісь суперечки щодо законів. — Мова про квартиру, — прямо сказала Яна. — Ми молода сім’я. Нам потрібні гарантії. Іван — ваш єдиний син, і логічно, що ця нерухомість колись належатиме йому. Але ми хочемо, щоб третина квартири була переписана на нього вже зараз, до шлюбу. Як дарча. Це захистить його і мої інтереси і мої, ну, ви розумієте, життя буває різним

Осінь у Трускавці завжди приходить нечутно. Вона не йде в обличчя холодними зливами, а

Життєві історії 0

Ой, Світланко, — бідкалася Софія Михайлівна, сидячи на кухні. — Ціни на ліки знову підняли… А в мене кран на кухні тече, майстра викликати — це ж пів пенсії. Світлана мовчки відкривала гаманець і давала гроші. Спочатку по п’ятсот гривень, потім по тисячі. Згодом це стало традицією: кожного першого числа місяця певна сума перекочовувала з рук Світлани в кишеню свекрухи. Павло пишався дружиною. — Ти в мене найкраща, — казав він, обіймаючи її ввечері на дивані. — Інша б уже пиляла, а ти все розумієш. Ти справжня жінка, яка вміє тримати дім. Світлана посміхалася, не помічаючи, як поступово перетворюється на «локомотив», який тягне за собою два вагони, що зовсім не поспішають рухатися самостійно. Минуло три роки шлюбу. Світлана отримала чергове підвищення. Вони з Павлом почали обговорювати дитину. Навіть купили шпалери з дрібними хмаринками для другої кімнати. Світлана відчувала, що її життя нарешті стало ідеальним. Все зруйнувалося за одну хвилину

Вечірнє небо над містом затягувалося важкими сизими хмарами. Світлана стояла біля вікна своєї кухні,

Життєві історії 0

Ти що, справді збираєшся виставити рідного брата на вулицю через те, що я не помила чашку? Катя стояла навпроти, склавши руки на грудях. На ній був шовковий халат Світлани, який вона взяла без дозволу, бо «свій десь завалився у валізі». Світлана повільно перевела погляд з дивана на невістку. Вона не злилася через чашку. Навіть пляма на дивані була лише останньою краплею. Вона раптом чітко побачила, що її дім, її фортеця, перетворився на готель, де вона — і покоївка, і спонсор, і небажаний гість одночасно. — Справа не в чашці, Катю. І навіть не в дивані, — тихо, але твердо відповіла Світлана. — Справа в тому, що ви обіцяли заїхати на місяць, а живете вже пів року. І, здається, зовсім не збираєтесь нічого змінювати. — Ой, почнеться зараз! — Катя закотила очі. — Ми ж не чужі люди! Василь — твій єдиний брат. У нас зараз важкий період, невже ти не можеш просто по-людськи підтримати? Світлана відчула, як усередині все стискається. Ця розмова висіла в повітрі давно. Вона була неминучою, як осінні дощі, що вже тиждень лупили у високі вікна старої «сталінки». Але щоб зрозуміти, чому Світлані було так важко вимовити ці слова, треба було повернутися на багато років назад

Світлана стояла посеред своєї вітальні, і її погляд був прикутий до невеликої, але виразної

Життєві історії 0

Олесю, ну як там мама? Я передам гроші автобусом. Ти купи все, що треба. Сама розумієш, у Павла робота, діти хворіють, я ніяк не можу вирватися…Ярослава в цей час жила своїм «повним» життям. У неї народилося четверо дітей: троє синів і донька. Вона дзвонила рідко, завжди поспішаючи. Олеся не ображалася. Вона брала ті гроші, купувала ліки, але найбільше їй хотілося, щоб сестра просто посиділа поруч, щоб вони разом згадали, як колись крали незрілі вишні в сусіда. Коли померла мати, Ярослава приїхала на похорон. Вона була в дорогому чорному пальті, з вишуканою хусткою. Плакала голосно, красиво. А Олеся не могла видавити ні сльози — у неї просто не залишилося сил. Вся її любов витекла через руки, якими вона до останнього дня тримала матір. Після похорону Ярослава затрималася лише на день. — Ти як тут сама, Олесю? Може, до нас у місто? Будинок великий, місце знайдеться. Будеш дітям помагати. Олеся подивилася на свої натруджені руки, потім на сад, де кожна гілка була їй знайома. — Ні, Ясю. Куди я поїду? Тут мій корінь. Хто ж буде за могилками доглядати

Село, в якому народилися сестри Ярослава та Олеся, ніби сховалося від усього світу в

Життєві історії 0

Та швидше ти, Юрію! Винось той бабин дубовий комод, він займає пів кімнати! — Марина, дружина племінника покійної, стояла посеред подвір’я в модних сонцезахисних окулярах, вказуючи пальцем на вхідні двері. Не минуло й сорока днів з дня поховання Степанівни, як у дворі з’явився синій фургон. — Тут ми зробимо гостьовий дім для туристів. Місце ж золоте, фортеця під боком! Юрій, кремезний чоловік з постійно нахмуреним обличчям, витирав піт з чола. — Марин, може, не так швидко? Сусіди дивляться. Соромно якось. Ганна ще, мабуть, і пороги не забула, а ми вже меблі на смітник. — Які сусіди? Який сором? Нащо нам ті люди чужі? Що нам до людей? — Марина сплеснула руками. — Юро, прокинься! У нас кредити за магазин, у нас донька в Одесі вчиться, гроші потрібні як повітря! Хата наша? Наша! Документ є? Є! То чого ти розплакався

Червень у Білгороді-Дністровському — це час, коли лиман починає віддавати своє особливе тепле дихання,

Життєві історії 0

Софіє, ти знову поклала багато цукру у мій чай! — Ганна поставила горнятко різко, щоб невістка почула. — Я ж просила: лише ложка. Мені не можна багато солодкого. Софія, яка саме витирала стіл, не обернулася. — Ти чуєш мене? — голос Ганни здригнувся від стриманого гніву. — Чую, мамо, — спокійно відповіла Софія, навіть не піднявши очей. — Тоді чому ти мовчиш? Вдаєш, що не чуєш? Чи в тебе знову навушники? У дверях з’явився Михайло. Він почухав неголене підборіддя, позіхнув і ліниво глянув на дружину, а потім на матір. — Ой, знову ви за своє? Може, хоч сьогодні без лекцій? — Без лекцій? — Ганна розвернулася до сина. — Вона ігнорує мої прохання! Я не можу випити чаю так, як хочу. Це мій дім, зрештою! Михайло тільки знизав плечима: — Мам, ну це лише цукор. Не роби трагедії. Софія спокійно зняла фартух, склала його з ясною точністю, кутик до кутика, і тихо вийшла з кухні. Вона ніколи не сперечалася зі свекрухою, жодного поганого слова їй не сказала

У невеликому містечку на Поділлі, де вулиці влітку потопають у запашному цвіті лип, а

Життєві історії 0

У мене все по-чесному, — часто казала Галина Петрівна дітям та онукам. — Я не з тих бабів, що одного онука в маківку цілують, а іншому дулі крутять. Діти — вони ж усе бачать. Образа в дитинстві — це камінь на все життя. Леся, невістка, слухала ці промови роками. Вона щиро поважала свекруху за таку позицію. Настав день народження Артема, онука від сина. Свято влаштували в альтанці, заставленій фірмовими полтавськими галушками та пирогами. Коли прийшов час подарунків, Галина Петрівна винесла величезну коробку. — Онуку моєму, надії нашого роду! — урочисто проголосила вона. — Щоб розвивав розум, пальці та фантазію. Бо майбутнє — за інженерами! Артем, сяючи від щастя, кинувся розривати упаковку. Всередині був велетенський пластиковий конструктор. — Ого! Бабусю, він такий великий! — вигукнув малий. Леся, яка стояла поруч, мигцем глянула на іграшку. Пластик був тьмяним, подекуди з нерівними краями, а запах від нього йшов різкий, «китайський». На коробці красувалася назва, що лише віддалено нагадувала відомий світовий бренд. Вона знала, що такий набір на місцевому ринку «Центральний» коштує копійки

Травень у Полтаві — це час, коли місто тоне в білому морі каштанового цвіту,