Українці Сьогодні

Павле, ми про що домовлялися? Кожен миє за собою. Правила одні для всіх, чи ти вважаєш, що я тут у тебе в наймичках? — голос Насті забринів від роздратування. Коли вони тільки побралися, то відразу вирішили: побут — справа спільна. Тоді обоє працювали на рівних. Але два місяці тому фірму, де Настя була адміністратором, скоротили. Тепер вона цілими днями була вдома. Павло, щоб перекрити діру в сімейному бюджеті, почав брати додаткові години. Він повертався пізно, коли місто вже занурювалося в сутінки, а єдиним його бажанням було просто дійти до ліжка. — Настюш, ну ти ж все одно зараз вдома… А я ледь дихаю від тих підробіток. Хочеш — не чіпай нічого. Я встану раніше і все зроблю. Просто зараз сил немає навіть воду ввімкнути. — О, почалося! — вигукнула дружина. — Тепер ти мені все життя цим скороченням дорікатимеш? Думаєш, мені так весело в чотирьох стінах сидіти? Я, між іншим, теж особистість, а не додаток до мийки

— Настя, я сьогодні просто з ніг валюся… Давай я помию цей посуд завтра

Життєві історії 0

Хамка! Я до неї з добром, а вона мені в очі сміється. Юра так багато працює, щоб ти могла по квартирах свої ремонти робити, а ти навіть котлет йому не посмажиш! — Ремонт я робила за власні кошти, — відрізала я. — І прошу вас більше не піднімати цю тему. Це моя квартира і мої правила. Вона пішла, гупнувши дверима, і пообіцяла, що «син про все дізнається». Юрій того вечора був похмурий. Він намагався мене заспокоїти, але я відчувала, що між нами з’явилася якась невидима стіна. Минуло півтора місяця. Якось у вихідний, коли Юрія не було вдома, я вирішила перевірити, як там наше оголошення про оренду. Зайшла на популярний сайт, ввела параметри нашої квартири… і в мене потемніло в очах. Оголошення було. Але в графі «Тип угоди» замість «Оренда» стояло «Продаж». І ціна була вказана така, щоб квартира «пішла» якнайшвидше. Опис був складений дуже професійно, а контактною особою значився мій чоловік. — Це помилка. Це просто якась дурна помилка, — шепотіла я, намагаючись опанувати себе

— Ну що, дитинко, коли вже ми поїдемо дивитися мій майбутній садочок? Я вже

Життєві історії 0

Знову біжиш, Марічко? — голос сусідки Клавдії Петрівни розірвав ранкову тишу. — Стій-но, куди поспішаєш? Листи не втечуть, а життя — воно, бач, як той туман, розсіється і не помітиш. Марія зупинилася біля старої дерев’яної лавки. Сусідка дивилася на неї. — Доброго ранку, Клавдіє Петрівно. Робота чекає, — тихо відповіла Марія, намагаючись не дивитися в бік сусідньої лавки. Там, за кілька метрів від них, сидів чоловік. На вигляд йому було трохи за 50 — міцна постава, сиві скроні, зосереджений погляд. Це був Валентин. — Тридцять два роки, Маріє, — стара вчителька зітхнула. — Він приходить сюди щоранку, щоб бачити, як ти проходиш повз. А ти йдеш, наче очі заплющила. Невже серце зовсім не давить? Марія відчула, як щоки обдало жаром. — Я заміжня жінка, ви ж знаєте. У мене Микола, діти вже дорослі, онуки скоро будуть. Про що ви говорите? — Заміжня? Хіба то заміжжя? Микола твій як той залізобетонний стовп на заводі. Прийшов, поїв, ліг, замовк. Весь Чернігів знає, що ви вдома як чужі. Ти йому слово — він тобі тишу. Ти йому душу — він тобі спину. Хіба ж то життя? А Валентин, він же досі на тебе дивиться так, ніби ти — єдине світло в цьому тумані

Чернігів того ранку нагадував стару поштову листівку, злегка припалу пилом часу. Густий туман, принесений

Життєві історії 0

Вітю, у тебе хтось є? — запитала я прямо. Він навіть не здригнувся. Повільно закрив валізу, заклацнув замки й подивився на мене так, ніби я була прикрою комахою, що заважає йому думати. — Світлано, ти себе чуєш? Вісімнадцять років разом, діти… Ти мені не віриш? Може, тобі варто попити заспокійливе? Ти занадто зациклилася на домашніх справах. Він не сказав “ні”. Він просто перевів стрілки на мою “недовіру”. І я, дурна, вибачилася. Списала все на свою втому, нерви та брак уваги. “Він просто втомлюється на роботі, — думала я. — Це криза середнього віку, він просто хоче реалізуватися”. А потім почалася підготовка до ювілею. Віктор скинув мені список гостей. Триста прізвищ. Я перевіряла кожного: хто що їсть, у кого на що алергія, кого з ким не можна садити поруч. На сто тридцяти другому імені я спіткнулася. Олена Ковальська. Примітка: “діловий партнер”. Я знала всіх його партнерів. Я вела його папери роками, навіть сидячи вдома, іноді допомагала з аудитом. Ніякої Олени там ніколи не було

— Вона прийшла у білому, уявляєш? На моє свято, яке я вилизувала чотири місяці,

Життєві історії 0

Ой, ледве доперли ці торби! — Ганна Петрівна, свекруха, замість вітання кинула сумки прямо на світлий килим. — Синку, зустрічай матір! Соломіє, що стоїш як нежива? Допоможи дитині, зовиці своїй, пакети важкі підхопити! Богданчику! Сину, де ти є? Соломія застигла з ополоником у руці, відчуваючи, як серце починає калатати швидше. — Ганно Петрівно. Мар’яно. Ви як тут? Богдан казав, що ви збиралися на оздоровлення в санаторій наступного місяця. Ми ж вас зовсім не чекали і не запрошували в гості. — Та яке там «наступного»! — Ганна Петрівна вже скидала туфлі, безцеремонно розкидаючи їх по кутках. — Вирішили, що в Миргороді зараз найкращий сезон. А навіщо нам той санаторій, ті казенні ліжка, коли в дитини ціла велика квартира? Ми на тиждень, а може й на два — як піде. Ми ж рідні люди, хіба нам треба запрошення з печаткою? Ми по-простому, по-сімейному

Миргород зустрів ранок лагідним шепотом берез біля річки Хорол та ледь відчутним ароматом мінеральної

Життєві історії 0

Мамо, ну навіщо так рано гриміти каструлями? — Артем, син, з’явився на порозі кухні, мружачись від яскравого світла. — Ще й шостої немає. Субота ж! — Сам собою пиріг не спечеться, і медовик не перешарується, — Галина Степанівна енергійно збивала домашню сметану. — Твій ювілей, синку. Тридцять років — це не жарти. Треба, щоб усе було по-людськи. — Мам, та тридцять — це звичайний день народження, — він зітхнув. — Можна було просто замовити щось у кондитерській. Зараз такі торти роблять — заглядіння! Жінка ледь не впустила ложку. Вона обернулася до сина, і в її очах промайнула образа. — Замовити? В магазині? Артеме, ти що, забув смак мого фірмового медовика з гречаним медом і чорносливом? Твоя бабуся ще цей рецепт привезла. Там кожна крихта любов’ю просякнута, а ти кажеш — «замовити». Аж тут в кімнату забігла невістка. — Ми ж обговорювали це вчора. Моя мама вже забронювала торт у преміум-кондитерській. Він буде триповерховий, з шикарним покриттям, золотими написами і всередині — мус із манго та маракуйї. Це стильно, це дорого, це те, що можна виставити в сторіз. А ваш медовик, ну, вибачте, це ж сільський гламур

Полтава того ранку ніжилася в останніх променях бабиного літа. Золотаве листя каштанів на вулиці

Життєві історії 0

Олено! Швидко зайди на хвилину, — почувся голос чоловіка з коридору. — Нам треба дещо обговорити. Марк стояв у вітальні, застеляючи сорочку. Він працював у приватній будівельній фірмі і завжди виглядав бездоганно — випрасуваний, впевнений, з холодним блиском в очах. — Я подумав, що нам варто перейти на роздільний бюджет, — кинув він так буденно, ніби говорив про погоду. — Розумієш, так буде простіше. Кожен сам відповідає за свої забаганки. Без цих вічних звітів. Олена застигла на порозі, стискаючи в руках кухонний рушник. — Роздільний? Але ж, Марку, ми сім’я. У нас спільні цілі, спільна дитина. Хіба шлюб не передбачає спільність у всьому, зокрема і в грошах? Марк невдоволено смикнув плечем, поправляючи годинник. — Саме тому, щоб не було зайвої плутанини. Я, між іншим, теж витрачаю на себе значно менше, ніж міг би дозволити за своєї зарплати. Це буде справедливо. Я покриваю комуналку, ти — продукти. Решту кожен тримає при собі

Чернівці того ранку нагадували декорацію до старовинного фільму. Туман, густий і вологий, наче збиті

Життєві історії 0

Вона не відчепиться, — пробурмотів Олег. Він натиснув «прийняти виклик». — Так, мамо… Так, я ж сказав — приїжджайте. Віра не проти. Тільки, будь ласка, я тебе дуже прошу, не о шостій ранку. Ми працювали допізна, хочемо хоча б до дев’ятої поспати. Субота все ж таки. — О дев’ятій? — почувся писклявий, але владний голос із динаміка. — Олежику, які дев’ять годин? Вікторії треба свіже повітря, вона всю ніч не спала через тих чудовиськ на стінах! Ми виїжджаємо першою маршруткою. Чекайте. І приготуй щось поживне, дитина зовсім бліда. Олег відклав телефон і нервово крутнув обручку на пальці — звичка, яка з’являлася у нього лише під час розмов з родиною. Віра лише хитала головою. Вона знала: завтра їхній острів спокою піде під воду. Субота почалася не з аромату кави, а з гучного, вимогливого дзвінка у двері о 6:15 ранку. Олег підірвався з ліжка, на ходу заплутавшись у штанах. Віра накрила голову подушкою, але марно — у коридорі вже лунав голос свекрухи

Вечір п’ятниці у квартирі Віри та Олега зазвичай минав під тиху музику або шелест

Життєві історії 0

Мар’яно, я знаю, що ти вдома! — гупав у двері колишній чоловік. — Відчиняй, не змушуй мене кричати на весь під’їзд! — голос Андрія був хрипким, але в ньому відчувалася та сама самовпевнена солодкість, яка колись її зачарувала, а тепер викликала лише нудоту. Вона повільно повернула ключ, але залишила двері на міцному сталевому ланцюжку. — Чого тобі треба, Андрію? — її голос звучав холодно, як бруківка на Центральній площі в січні. — Оце так прийом. Навіть не впустиш законного чоловіка води напитися? Я з миром прийшов, Мар’яно. Повернувся в рідні Чернівці, хочу все виправити, з чистого аркуша почати. Через щілину вона побачила, як сильно він здав. Колись стильний та доглянутий, тепер він нагадував людину, яка звикла спати в залах очікування. Пом’ята шкіряна куртка, брудні кросівки, втомлені очі. Але той самий хитрий вогник маніпулятора нікуди не зник. — Ти мені ніхто. Ми офіційно розлучені вже три роки. Суд розірвав наш шлюб заочно, оскільки ти не давав знати про себе. Іди геть, я тебе не кликала

Ранок у Чернівцях завжди має особливий присмак — це суміш аромату свіжої випічки з

Життєві історії 0

Свекрухо! Вибачте, що без запрошення, — підозріло солодко почала невістка. — Ми з Дмитром щойно завершили сімейну раду, — говорила вона тоном, від якого в кімнаті стало холодно. — Ми проаналізували площу нашої квартири. Ваша спальня — це майже тридцять п’ять квадратних метрів. Використовувати такий величезний простір лише для того, щоб тут спала одна людина — це в наш час абсолютне безглуздя. Це просто економічно невигідно. Пані Стефанія відчула, як її пальці похололи. Ця квартира була літописом її життя. Вона пам’ятала, як вони з покійним чоловіком Андрієм сорок років тому відмовляли собі в усьому, аби викупити її. — Віко, дитино, що ти таке кажеш? — пошепки промовила Стефанія. — Я тут живу все своє життя. Тут мої книжки, мій письмовий стіл, мої спогади. Куди ж я маю йти? — Та ніхто вас на вулицю не виганяє, не робіть трагедії на рівному місці! — Вікторія роздратовано хмикнула. — У вітальні стоїть чудовий новий диван. Там величезне вікно, багато світла, балкон поруч — зможете свої фіалки там розставити. Ми вже домовилися з вантажниками, завтра о восьмій ранку вони будуть тут. Треба вивезти весь цей застарілий мотлох. Ці дубові шафи тільки збирають пил і крадуть корисну площу. Коротше, перебирайтеся швидко і не шукайте виправдань

Коломия, що на Івано-Франківщині, завжди мало свій особливий гонор. Це місто писанок, старовинних віл