Українці Сьогодні

Микола стримав слово. Записав Наталку на себе. Але чим більше вона підростала, тим більше він бачив у ній риси того іншого чоловіка. Полюбити її так і не зміг. А коли народився спільний син Сергійко, Наталя стала в домі зайвою. Микола часто зривався на дівчинці, а Стефанія, розриваючись між чоловіком і донькою, врешті-решт здалася. Після першого класу Наталку відвезли до бабусі Полі в село. — Хай поки поживе, а там видно буде, — сказала мати. Наталя проводжала машину батьків без сліз. Вона просто дивилася їм услід, міцно тримаючи бабусю за руку. Так і залишилася. Звикла, знайшла подруг. Одного разу, коли їй було років дванадцять, вони з дівчатами відчепили човна і не змогли причалити до берега — течія почала зносити їх на глибину, а хлопці-бешкетники на березі ще й глузували. Тоді до річки спустився хлопець років вісімнадцяти. Він розігнав дітлахів, увійшов у воду і притягнув човен до берега. Наталя сиділа мокра, як жабеня, злякана. Він взяв її на руки і виніс на пісок. — Не бійся, малеча. Хто ображатиме — кажи мені, Сашку Потапенку

Це історія про повернення до коріння, про давні таємниці, що пахнуть чебрецем і полином,

Життєві історії 0

Мамо, тату, я сьогодні не сам, — Артем увійшов до вітальні, ледь проштовхнувши двері плечем. Його голос, зазвичай впевнений і гучний, тепер звучав приглушено і трохи винувато. Він вагався ступити далі від порога, ніби оберігаючи щось важливе у затінку передпокою. — Синку, ти з Олегом? Заходьте, хлопці, швидше! Вечеря вже чекає, — долинав бадьорий голос Олени Сергіївни, матері Артема. На кухні, очевидно, кипіла робота. — Ну ж бо, не стійте там, як вкопані, проходьте! — батько. — Ні, мамо, це не Олег, — майже прошепотів Артем, але тиша на кухні була вже такою разючою, що його слова пролунали, мов грім. Миттю потому шум води припинився, телевізор стих. Напруга в повітрі могла б дзвеніти. За якусь мить Олена Сергіївна вийшла з кухні до коридору. Побачене не викликало у неї ні найменшого натяку на радість

— Мамо, тату, я сьогодні не сам, — Артем увійшов до вітальні, ледь проштовхнувши

Життєві історії 0

Лєнчик, у суботу йдемо до мами. Там буде цікавий вечір, вона кличе своїх друзів. Одягни щось… ну, солідне, — кинув чоловік, не відриваючись від ноутбука. «Цікавим вечором» виявилася чергова пастка. У вітальні, крім Ганни Степанівни, сиділа дівчина — втілення «київського глянцю». Марина, донька якогось чиновника з міністерства. — Знайомтеся! — розцвіла Ганна Степанівна. — Марина щойно повернулася зі Сорбонни. Вона експерт з міжнародних інвестицій. Мариночко, Максим саме зараз масштабує свій проект. Весь вечір я була декорацією. Вони обговорювали логістичні хаби, експортні квоти та нерухомість у Дубаї. Максим дивився на Марину з неприхованим захопленням. Не тому, що вона була красивішою за мене, а тому, що вона була «правильним ресурсом»

— Оленко, ну що ти все те листя перекладаєш? Спробуй голубці, це ж за

Життєві історії 0

Цьогоріч у Богдани Петрівни на столі ввечері, напередодні Різдва, було досить скромне частування. У самому центрі столу стояла кутя, невелика миска вареників, заправлених тушкованою капустою, солоні грибочки, мариновані огірочки та відварена картопля. З нещодавно отриманої пенсії за місяць, залишилися буквально копійки. Вона нікого не чекала, бо ж ні син, ні донька до метрі не навідувалися вже давно. Жінка лише встигла тихо помолитися Господу, взяла першу ложку куті, як раптом у двері постукали

Цьогоріч у Богдани Петрівни на столі ввечері, напередодні Різдва, було досить скромне частування. У

Життєві історії 0

Марта не хотіла купувати штучне дерево — вони нагадували їй про синтетичне, несправжнє життя, яке вона вела раніше. Зрізаних ялинок їй теж було шкода: не хотілося починати новий етап із чогось приреченого на в’янення. Вона шукала дерево в горщику, щоб навесні вивезти його до батьків у село і висадити в землю. На стихійному ринку біля метро панував гармидер. Продавці вигукували ціни, покупці торгувалися, під ногами хрустів брудний сніг. Марта вже збиралася йти, коли на самому краєчку майданчика, де було менше людей, побачила невеликий фургон. Біля нього в дерев’яних діжках стояли ідеальні, густі та насичено-зелені красуні. Вона підійшла ближче, вдихаючи густий смолистий аромат. — Оце так диво… — мимоволі усміхнулася Марта, торкаючись кінчиками пальців м’якої хвої. — Справжня ялиця. Не осипається і пахне на весь дім, — пролунав за спиною спокійний чоловічий голос. Марта обернулася. Перед нею стояв високий чоловік у теплій робочій куртці та в’язаній шапці. Він мружився від холодного вітру, але в його погляді було щось знайоме. — Марто? Це ти? — чоловік зняв рукавицю і здивовано підняв брови. — Сергію?.. — вона на мить завагалася, але пам’ять миттєво підкинула образ хлопця з останньої парти

Грудень у місті завжди був сумішшю хаосу та очікування. Люди бігли, обвішані пакунками, машини

Життєві історії 0

Одного разу, коли теща зателефонувала невчасно, слухавку взяв Ігор. На фоні було чути шум телевізора і звук комп’ютерної гри. — Ігорю, це Марія. Як там малий? — Спить. Оля в магазині. — Ігорю, я хотіла запитати… Ти вже три місяці «шукаєш роботу». Тобі не здається, що дитина росте, і витрати тільки більшають? Моїх переказів ледь вистачає на памперси та ліки. — Це не ваша справа, Маріє Степанівно, — голос зятя вмить став льодяним. — Ми самі розберемося у своїй сім’ї. А ви там свої євро рахуйте далі. Марія відчула, як її прямо вказали на місце. Вона сиділа на ліжку в своїй комірчині, і перед очима пливли роки її гарування. Руки в тріщинах від миючих засобів, спина, яка не розгинається після догляду за паралізованою старенькою… Заради чого? Щоб зять сидів у кріслі й хамив їй через кордон? — Мам, ну навіщо ти так з ним? — плакала Оля наступного дня. — Він тепер зі мною не розмовляє. Каже, що твоя мама нас за людей не тримає

Марія стояла біля вікна квартири в Неаполі, спостерігаючи, як сонце повільно сідає за обрій.

Життєві історії 0

Дорогою з роботи Наталя зайшла у торговий центр, знайшла ту саму модель, яку пригледіла ще місяць тому, і впевнено підійшла до каси. Протягнула картку, притулила до термінала… «Недостатньо коштів». Наталя здивувалася. Можливо, стався якийсь збій у банку? Вона відкрила додаток у телефоні. На екрані світилася сума — 145 гривень. А зранку було майже вісім тисяч. Гортаючи історію транзакцій, вона побачила списання: «Ювелірний дім». Сума — 7800 гривень. Наталя відчула, як у скронях почало пульсувати. Вона ніколи не купувала дорогих прикрас. Вона вийшла з магазину в своїх старих, вогких черевиках і набрала чоловіка. Олег відповів не одразу. Голос у нього був бадьорий, навіть занадто піднесений. — Привіт, Сонечко! Ти вже вдома? — Олеже, ти знімав гроші з моєї картки? — А, так, точно! Забув попередити. Слухай, у мами ж завтра шістдесят років. Ювілей! Я зайшов у магазин, побачив такий браслет… ну просто неймовірний. Мама завжди про такий мріяла. Ти ж знаєш, вона заслуговує на найкраще

Ранок Наталі почався зі звичного ритуалу: кава у великій чашці, швидкий перегляд новин і

Життєві історії 0

Увечері Оля надіслала коротке повідомлення: «Доїхали». Ні «дякую», ні «вибач». Віра відповіла лаконічно: «На все добре. Буду завтра о десятій». Вона приїхала до них зранку не з лекціями, а як справжній «майстер з логістики». Змусила Дениса нарешті відсунути ту величезну шафу, яка захаращувала кімнату. Вони пересунули диван так, щоб утворився затишний куточок для ігор. Разом натягнули москітну сітку на вікно. Оля спочатку стояла з похмурим виглядом, але потім втягнулася, почала пропонувати: «А давай стіл поставимо ось так, до світла». Вони разом пообідали. Павлик з гордістю прочитав бабусі цілу сторінку з букваря. Стьопка заснув на своєму ліжку без жодного капризу. — Бачиш, — сказала Віра, взуваючись у коридорі, — у вас чудовий дім. І це — ваше життя. Ви самі господарі тут. Оля раптом подивилася на матір іншими очима. Вона ніби вперше зрозуміла, що велосипед їде лише тоді, коли ти сам крутиш педалі. — Мам… вибач, що я так поводилася, — тихо промовила вона. — Ти прийдеш завтра просто на чай

Віра Степанівна понад усе любила ті ранні години, коли квартира ще належала тільки їй.

Життєві історії 0

Наступного дня Олена, повернувшись із короткої прогулянки, випадково стала свідком телефонної розмови свекрухи. Марія Степанівна стояла на балконі, не помічаючи невістки. — Та що ти кажеш, Ганю… Господиня з неї — так собі. Супу нормального не побачиш, все якісь салати та авокадо. Андрійко приїде — голодний буде. Сидить цілими днями в моніторі, в ігри грається, а каже, що працює. Яка там робота? Картинки розмальовувати… А про дітей і чути не хоче. Каже, «не на часі». Олена завмерла в передпокої, сказати, що їй було неприємно, це нічого не. казати. У понеділок вранці Олена вирішила поговорити. Вона дочекалася, поки Марія Степанівна доп’є свій ранковий чай. — Маріє Степанівно, нам треба поговорити про правила в цьому домі. — Правила? — здивувалася та. — Оленко, в сім’ї які можуть бути правила? Все ж по-людськи має бути. — Розумієте, я працюю вдома. Це моя професія, за яку мені платять серйозні гроші. Свекруха відставила чашку і злегка ображено піджала губи. — Сонечко, та я ж як краще хотіла. Щоб ти не здичала тут сама. Я ж і поприбираю, і наготую… А гості — то ж рідня, у нас споконвіку гостя в хату — Бог в хату. Хіба можна родичам двері зачиняти?

Олена вимкнула монітор і з насолодою потягнулася в ергономічному кріслі. За вікном поволі згасав

Життєві історії 0

Мамо, тобі ж скоро п’ятдесят років, як відзначати плануєш? У ресторані, мабуть? Зараз більшість великих ювілеїв святкують поза домом, це ж така дата! — Ні, не в ресторані. Я хочу здійснити свою давню мрію. Ми з Ларисою, моєю подругою, полетимо у Єгипет і там удвох відсвяткуємо! Не хочу я жодних великих урочистостей та закладів! Я завжди мріяла побачити піраміди на власні очі, поплавати в Червоному морі. — Який ще Єгипет? Мам, ти що? Із Ларисою? Та хто вона така? Ти що, нас не могла покликати? Ну ти й здивувала… Я вражена! У такому віці вона до Єгипту зібралася, та ще й на свій день народження

— Мамо, тобі ж скоро п’ятдесят років, як відзначати плануєш? У ресторані, мабуть? Зараз