Українці Сьогодні

Ти спиш? — пошепки запитала Оксана чоловіка. — Намагаюся, — зітхнув Андрій, не розплющуючи очей. — Думаю, як поговорити з мамою про спадок. Це ж не жарти. — От і я про те ж! Вона заміж, бачте, зібралася в свої 65 років, — Оксана підвелася на лікті. — У нас росте донька, наша Марічка. Вона має право на бабусине майно. А якщо, не дай Боже, цей новий кавалер виявиться нечесним? Все піде чужим людям! Андрій хвилююче зітхнув і повернувся на бік. — Мама вже нам квартиру в Хмельницькому купила, дачу на себе оформити дозволила. Може, нам і цього вистачить? — Це було до того, як вона вирішила піти під вінець! — заперечила Оксана. — Тепер законний чоловік стане першочерговим спадкоємцем. Ти уявляєш, що буде, якщо вона піде раніше за нього? — Досить, — різко обірвав її Андрій. — Моя мати повна сил і енергії, а ти вже ділиш її стіни. Мені соромно про це навіть слухати. Оксана ображено замовкла, але зерно тривоги вже проросло в її душі, пускаючи глибоке коріння

Місто Городок на Хмельниччині завжди славилося своїми краєвидами та спокійним, розміреним життям. Саме тут,

Життєві історії 0

Діти мої! Ось, тримайте, тут мільйон, — почала Ольга Петрівна, і її голос ледь помітно здригнувся. — Ви знаєте, як важко мені давалася кожна копійка. Я не хочу, щоб ви знали таку працю, як я. Ці гроші, які я вам дам — ваш фундамент. Я хочу, щоб ви купили квартиру. Свою. Власний куточок у Бережанах або в Тернополі. Але щоб це був ваш дім. Надійний, світлий. Тільки на житло, обіцяєте? Дмитро взяв картку. Його рука на мить затрималася в руці матері. — Мамо, це неймовірно. Ти ж себе зовсім обділила. Ми обов’язково купимо найкращу квартиру. Ти будеш приходити до нас, нянчити онуків у просторій вітальні. Обіцяю, ми тебе не підведемо. Катерина, невістка, лише стримано кивнула. — Ольго Петрівно, ви просто свята людина. Ми як раз дивилися новобудову «Сонячна Долина». Там такі панорамні вікна, іпотека зараз вигідна. Тепер ми нарешті заживемо як люди, а не як квартиранти. Ви навіть не уявляєте, як це важливо для нас саме зараз Мати була щаслива, думала діти послухають її

Місто Бережани на Тернопільщині має свій особливий ритм. Тут ранкові тумани над річкою довго

Життєві історії 0

Ой, Катрусю, і ти, зятю, — скаржилася свекруха. — Подивилася я вчора на квитанції за опалення і мало не впала. Половина моєї виплати — як корові язиком. А в аптеку зайшла — за дві пластинки від тиску віддала майже п’ятсот гривень. — Мамо, ну скільки там зараз та пенсія? — Дмитро відставив чашку, його голос звучав напружено. Мати глянула на нього з таким невимовним болем, що Катерині стало соромно. — Ох, Дмитрію. Чотири тисячі триста сорок гривень. Я вчора стояла біля прилавка, дивилася на телячу печінку і думала: «Купити чи ні?». Так і не купила. Вирішила, що краще крупи візьму більше, на довше вистачить. — Світлано Петрівно. Більше так не робіть. Ми з Дмитром не дозволимо вам сидіти голодною. — Ой, ні, Катрусю, що ти! У вас же свої плани, дітки. Якось протримаюся на картоплі та макаронах, — жінка витирала куточок ока кінчиком хустки. — Мамо, досить. Ми з Катею домовилися. Щосуботи Катя буде привозити вам повний кошик продуктів. Щоб у вас було і м’ясо, і сир, і фрукти. Мати почала відмовлятися, але якось невпевнено

Місто Чортків того ранку виглядало особливо вмитим. Весняне сонце обережно торкалося шпилів старого домініканського

Життєві історії 0

Доброго дня, Андрію Васильовичу, — сухо сказав нотаріус. — Мені шкода за вашу втрату, але робота є робота. Я приїхав, щоб офіційно оголосити волю вашої матері. Андрій витер руки об робочі штани й запросив гостя до хати. Нотаріус розклав папери на столі — тому самому столі, за яким вони десять років годували хвору матір. — Згідно з заповітом Марії Іванівни Петренко, все її майно: житловий будинок площею 120 квадратних метрів, присадибна ділянка у 40 соток та всі капітальні споруди переходять у повну та одноосібну власність її доньки — Олени Марш, що нині проживає в Канаді. Вам, Андрію, згідно з документом, не залишено нічого. В хаті запала тиша. Андрій дивився на нотаріуса, не кліпаючи. — Ви, ви щось плутаєте. Мама ж казала. Ми ж цей дах ставили, ці вікна. Це ж я все зробив! Я за свої гроші хату з руїн підняв! — Документи оформлені бездоганно, — відповів юрист. — Ваша мати чітко вказала: «Хочу забезпечити майбутнє доньки, бо вона далеко і потребує підтримки». У вас є тридцять днів, щоб звільнити будинок. Пані Олена вже доручила мені виставити об’єкт на продаж. Вона не планує тут жити. Совість і закон — це різні речі. Мені прикро, але ви тут тепер — ніхто

Селище Ковалівка навесні подібне до нареченої, що забарилася біля дзеркала. Білосніжні вишні розпускаються так

Життєві історії 0

Ось, Артемчику, це тобі від бабусі з Італії. Рости великий, слухай батьків! — вона поцілувала його в маківку. Артем сяяв. Він обережно взяв конверт і побіг у свою кімнату — покласти до «велосипедної» скарбнички. Я бачила, як він тремтячими пальцями відкрив його. Я стояла в дверях і дивилася. Артем дістав з конверта купюру. Одну. Це було 500 гривень. Дитина завмерла. Він кілька разів перевернув конверт, сподіваючись, що там є щось ще. Може, долари? Може, євро, про які так багато розповідала бабуся? Але ні. Тільки одна синя купюра з Григорієм Сковородою. Син підняв на мене очі, в яких бриніли сльози. — Мамо… а це багато? — тихо запитав він. — На колесо хоча б вистачить? У мене всередині все перевернулося. Я згадала розповідь Оксани про 700 євро (майже 30 000 гривень), витрачених на дівчат минулого тижня. Згадала «хороми» в селі. Згадала кредит, який ми тягнемо самі. — Вистачить, синку. Докладемо і купимо, — я обійняла його, намагаючись не розплакатися самій

Минулих вихідних ми святкували день народження сина. Артемчику виповнилося сім — поважний вік, перший

Життєві історії 0

Мамо, подивися! Він нас обкрадає. Він фінансує якусь жінку нашими грошима. Навіть моїми! Світлана Петрівна навіть не глянула на екран. Вона почала тремтіти й просто затулила вуха руками. — Не смій! Не смій руйнувати мій шлюб! — майже закричала вона. — Василь — чоловік, він краще знає, як розпоряджатися фінансами. Можливо, це якісь його старі борги, допомога друзям чи благодійність. І взагалі, як ти посміла ритися в його речах? Ти невдячна дівчисько! Він дав тобі дім! Маргарита зрозуміла: мати її не підтримає. Вона не хоче бачити правду, бо правда зруйнує її крихкий ілюзорний світ. Тоді дівчина згадала про бабусю Тамару. Мати Миколи жила в передмісті. Василь свого часу зробив усе, щоб розірвати ці зв’язки. «Вони — невдахи та заздрісники, — казав він. — Тільки й чекають, щоб відібрати у нас останнє». Маргарита не бачила бабусю вже сім років. Дорога до селища здавалася нескінченною. Невеликий будиночок з білою огорожею зустрів її тишею. Бабуся Тамара сиділа на веранді й перебирала квасолю. Коли вона побачила онуку, миска випала з її рук

— Ти знаєш, що твій «ідеальний» шлюб насправді побудований на кістках мого батька? —

Життєві історії 0

Оксано! Ну скільки можна чекати, поки чоловік повернеться до тебе? — Світлана, давня подруга і сусідка, без стуку зайшла до вітальні. — Вже місяць минув, а ти все розгладжуєш його сорочки. Навіщо ти це робиш? — Світланко! А якщо Сергій завтра подзвонить? Якщо він просто потрапив у якусь халепу і йому не було як подати звістку? Він приїде, а вдома все не так, як він звик. — Завтра, — Світлана важко зітхнула. — Оксано, люба моя, подивися правді в очі. Він пішов не в магазин за хлібом. Він вивіз свою рибальську снасть, забрав усі документи на машину і навіть ту стару папку з грамотами. Чоловіки не зникають через «халепу», забираючи з собою улюблені вудки. — Може, з ним справді щось сталося? — голос дружини був ледь чутним. — Може, він у лікарні десь? Зараз такий час, стільки всього трапляється. — Оксано, досить казок! — Світлана підвелася і підійшла до подруги. — Ти ж бачила, як він поводився останні пів року. Твого Сергія вчора на вокзалі бачили з іншою, не чекай більше його

У невеликому містечку на Київщині, де каштани щовесни вкривають вулиці білим цвітом, життя Оксани

Життєві історії 0

Мамо! Де гроші! Що сталося вночі у твоїй хаті? — Оксана підійшла ближче. — Де гроші? Ганно Іванівно, де твої заощадження? Мати повільно повернула голову. Її очі були червоні від безсонної ночі, а щоки мокрі від сліз. — Я віддала їх Тетяні, Оксанко. Сама віддала. Оксана відчула, як світ навколо неї почав хитатися. — Як віддала? Усе?! Усі 120 тисяч?! Мамо, ти що таке кажеш?! Ганна Іванівна важко зітхнула і закрила обличчя руками. — Вона так плакала, доню. Весь вечір на колінах простояла. Казала, що в них біда. В чоловіка борги, бізнес відібрали, за квартиру борг величезний. Ну як я могла не дати? Вона ж моя дитина! У неї серце розривається, і в мене разом з нею. Оксану наче холодною водою обдало. Так багато років вони зі Степаном віддавали останнє, щоб у матері був цей спокій. — Мамо! Та що ж ти накоїла! — закричала Оксана. — Як ти могла бути такою сліпою?! Яка біда? Який бізнес?! Ти бачила її машину? Ти бачила її каблучку на пальці? Та її сумка коштує більше, ніж увесь твій комод разом із хатою! — Не кажи так, Оксано! Вона твоя сестра! — тихо мовила мати

Життєві історії 0

Ах, ось воно як, — Степан миттєво змінився. Маска жалюгідності впала, з’явилася злість. — Знайшов собі королеву? Про брата забув? Пам’ятаєш, як ми в дитинстві один за одного стояли проти батька? А тепер ти під спідницю сховався? Тобі дружина дорожча за честь сім’ї? — Вийди, Степане, — попросила я, відчуваючи, що ще хвилина — і я просто виштовхаю його силою. — Ми самі розберемося. Нам треба поговорити без свідків. — А ти не вказуй! — вигукнув він, бризкаючи слиною. — Вітя, ти ж сам казав, що ви ще не готові до дітей, що треба спочатку мені допомогти на ноги стати, а потім уже про своїх думати! То чого вона тут виступає? Ти ж сам казав, що вона почекає! Я відчула, як світ навколо мене хитнувся, ніби стався землетрус. — Що ти сказав? — перепитала я, і мій голос був схожий на шелест паперу. — “Ще не готові”? “Почекає”? Степан, зрозумівши, що в запалі бовкнув зайве, лише нахабно хмикнув: — Та всі знають, що Вітя не хоче зараз дітей. Він мені сам казав: “Стьопі треба допомогти, квартиру йому хоч якусь зняти нормальну, а дитина — це витрати, Оля не зрозуміє, тому я їй кажу, що поки не час”. Він мені це минулого місяця казав, коли ми пиво пили

— Знаєш, Вікторе, я нарешті зрозуміла: у нашому шлюбі завжди було троє людей —

Життєві історії 0

Алло, Андрійку? Щось сталося, сину? — у голосі матері забриніла тривога. — Мам, привіт! Та все супер, розслабся! — голос Андрія звучав бадьоро, що зазвичай означало — йому щось потрібно. — Погода — супер, ми тут з пацанами порадилися і вирішили: їдемо до тебе на дачу! Вже м’ясо замаринували, дрова взяли, напої в багажнику. Будемо години за дві, готуй територію! Галина Степанівна повільно сіла на плетене крісло, відчуваючи, як усередині все стискається. — «Ми»? — перепитала вона, намагаючись зберегти спокій. — Андрійку, а хто це — «ми»? — Ну, наша стара компанія! Колян, Вадик із Оленою, Ігор, ще пара дівчат. Коротше, чоловік десять-дванадцять. Ти не парся, ми тебе не потурбуємо. Відкриєш ворота, ми на задньому дворі розкладемося, музичку включимо, шашлички посмажимо. Відпочинемо від міської суєти. — Сину, запитай чи я маю здоров’я. Чи тебе я не цікавлю зовсім, лише хата

Травень у Вінниці — це не просто пора року, це стан душі. Місто та