Українці Сьогодні

Коли восени Володимир захворів, усе змінилося. Сусіди зателефонували: – Андрію, приїжджайте. Ваш тато лежить, сам не встає. Андрій одразу ж поїхав. В хаті було прохолодно, на плиті пусто. Володимир лежав на ліжку, худий, згорблений. – Тату, – схилився син, – чого ж ти мовчав? – Та що… – махнув рукою старий. – Не хотів клопотів на вашу голову звалювати. Пройде, я встану. Але не встав. Після лікарні стало ясно: сам він у селі не впорається. Андрій знову почав вмовляти: – Поїхали до нас, там і лікарня ближче, і ми поруч. – Не хочу тягарем бути. У вас діти, робота… А я кому потрібен? І тоді слово взяла невістка Оксана

Коли не стало Марії, у хаті на краю села запанувала тиша. Володимир, її чоловік,

Життєві історії 0

В той вечір Сергій сидів мовчки, дивився у вікно. Потім повернувся до неї й тихо, наче між іншим, сказав: – Лєно, я нікуди від тебе не піду. Вона усміхнулася: – А куди б ти йшов? Сергій опустив очі. – Ти знаєш… Я ж так і не маю дитини. Ти не змогла мені народити. Але хай… Житимемо так. Слова впали на неї холодом. Вона знала, що в них із цим завжди була проблема, лікарі казали – майже неможливо. Але так прямо він ніколи не говорив. – То ти… терпиш мене? – ледь чутно спитала вона. – Ну, щось таке, – знизав плечима він

Олені виповнилося сорок. Вона була вчителькою української мови й літератури, мала свою маленьку, але

Життєві історії 0

Того літа ситуація склалася так, що Оксана була загнана роботою по самі вуха. Дитсадок закривали на ремонт, а няню брати не було змоги. Ігор саме їхав у відрядження. Вибору не залишалося – треба було везти Сашка до бабусі. – Я не хочу, щоб він там з тими курми та свинями бігав, – бурчала Оксана чоловікові. – Оксано, ти ж бачиш: іншого виходу немає. Та й чого ти так? Мамі приємно буде, а Сашкові корисно. Свіже повітря, фрукти, город. – Город… – скривилась вона. – Він же звик до іншого життя. Та зрештою вона погодилась, не уявляючи, що з цього вийде

Оксана працювала бухгалтеркою в приватній фірмі. Робота вимагала повної віддачі: постійні звіти, перевірки, дзвінки,

Життєві історії 0

Андрій одружився з Оленою. Вона була міською дівчиною: працювала в магазині, мала свій погляд на життя, не дуже любила поратися по господарству. Марія одразу зробила висновок: «Не така. Не для нашої сім’ї». І відтоді серце її стало ніби кам’яним до молодшого сина. – Андрію, – казав Петро, – треба було слухати нас, брати дівчину з хазяйської сім’ї. – Тату, я ж її люблю, – відповідав син. – Хіба це не головне? – Любов’ю ситий не будеш, – буркнула Марія. І з того часу підтримка між батьками та Андрієм ніби обірвалася

У Марії та Петра було двоє синів. Старший – Віктор, спокійний, працьовитий, слухняний. Молодший

Життєві історії 0

Різниця, яку Марія робила між внуками, накопичувалася роками, і в той день стала особливо різкою. Увечері, коли сіли пити чай, Максим несподівано піднявся й сказав: – Мамо, тату, поїхали додому. – Та ще рано ж! – здивувався Олег. – Посидимо трохи. – Я хочу додому, – твердо повторив Максим. Його очі блищали. Сашко теж встав. – Я теж. Невістка глянула на чоловіка й тихо додала: – Може, й справді… Діти втомилися. Олег відчув, як всередині защеміло. Він зрозумів, чому діти так рішуче хочуть додому, але не сказав уголос

У Марії Степанівни було двоє дітей – син Олег і дочка Наталя. У Наталі

Життєві історії 0

Моя тітка останнім часом ходить дуже сумна: не знає, як між доньками квартиру розділити. Віддати все біднішій, яка поруч з нею живе і її доглядає, чи багатшій, яка допомагає грішми

Якось на кухні в моєї тітки Віри за горнятком теплої кави ми заговорили про

Життєві історії 0

Коли тата не стало, я стала дзвонити його родичам. У нього було три сестри і молодший брат. Вони дуже швидко всі з’їхалися, чим дуже здивували мене, бо до тата давно не навідувалися, часу не мали ніколи. Лише згодом зрозуміла в чім справа

Те, що сталося в моєму житті, я й досі не можу усвідомити. Уявити не

Життєві історії 0

Доню, ти повинна зрозуміти: Петро не твоя пара, – строго сказала мати. – У нього ні освіти, ні перспектив. Тобі треба інтелігентного чоловіка. Батьки Петра теж були незадоволені. – Ти що, Петре? Вона ж панянка, з «правильних». Подумай, що з того буде. Вона не для тебе. Та молоді не слухали. Любов робила їх щасливими. Вони мріяли про майбутнє, гуляли вечірніми вулицями й будували плани. Проте тиск родини був сильніший. Сварки, заборони, докори… Зрештою, Марія заплакала й сказала Петрові: – Я більше не можу. Вибач. – То ти відмовляєшся від нас? – хлопець не міг повірити, що все це правда

У невеличкому містечку наприкінці 70-х років познайомилися Марія та Петро. Вона – донька вчителів,

Життєві історії 0

До вечора картоплю викопали. У коморі вже стояли мішки, а на плиті в хаті шкварчала картопля зі шкварками. Марія Іванівна накривала на стіл: борщ, пиріжки, квашені огірки. Діти зголодніли, та й сама вона давно такої радості не відчувала. – Мамочко, пам’ятаєш, як ми в дитинстві на полі спали на копицях, коли ти з татом копали? – згадав Андрій. – А ще ти завжди просила, щоб картоплю пекли в багатті, – підхопила Галина. Всі засміялися. І справді, колись це була традиція: викопали рядок – і вже картопля пеклася на вогнищі. – Ой, діти, яке то було життя! – зітхнула Марія Іванівна. – Тяжке, але веселе. А тепер ви дорослі, кожен у місті

Марія стояла біля хвіртки й вдивлялася в дорогу. Сьогодні обіцяли приїхати діти. У неї

Життєві історії 0

– Ти хочеш сказати, що я сама у себе ці гроші забрала? – Ганна дивилася на зятя і не могла повірити. Ганна Степанівна відкладала невелику суму на ремонт кухні. Вона заховала конверт у шафі між рушниками. Але коли дістала – порожньо. – Олю, грошей немає, – тихо сказала вона дочці. – Я їх поклала ось сюди, а тепер немає. – Мамо, може, ви забули? – несміливо відповіла дочка. Та в кімнату вже зайшов Вадим: – А може, це вона сама витягла і тепер каже, що хтось украв? У вас, тещо, вже вік, пам’ять підводить. Ганну наче кип’ятком облили. – Як ти смієш?! Це я, виходить, краду в себе з шафи? – її голос задрижав. – А хто знає? – знизав плечима зять. – Я чужі гроші не беру

– Ти хочеш сказати, що я сама у себе ці гроші забрала? – Ганна