Українці Сьогодні

Коротше, доню! Новини в нас, — почала Марія Іванівна. — Вітасик наш женитися надумав. Марина повільно підняла брову, дивлячись на брата. — Вітаю. Нарешті. І хто ця смілива жінка? — Дівчинка дуже хороша. Сніжаною звати. З Бережан приїхала, бойова така. Працює в салоні, манікюри робить, брови. Каже, що в неї великі плани на життя. — Рада за них. А валіза тут до чого? — Не язви, Марино. Молодятам жити десь треба. Гніздечко вити, розумієш? Сім’я — це святе. — У вас три кімнати, — нагадала Марина. — Хай в’ють там. Місця вистачить усім: величезна вітальня, дві спальні. Чому вони не можуть жити з там? Мати невдоволено поморщилася і почала крутити на пальці обручку. — Тісно нам буде втрьох. Сніжана — дівчина сучасна, з амбіціями. Вона так і сказала: дві господині на одній кухні не вживуться. — Припустимо, — Марина дивилася матері прямо в очі. — Ви вирішили з’їхати на деякий час. Зніматимете квартиру? Марія Іванівна раптом заметушилася. — Яку квартиру, Марино? За які гроші? У мене пенсія — кіт наплакав. Ліки бачила скільки коштують? Та й навіщо гроші чужим людям віддавати? У тебе ж дві кімнати. Ти одна живеш, чоловіка нема, дітей нема. Зал у тебе порожній стоїть, тільки пил збирає. Я там чудово влаштуюся. Буду тобі борщі варити, хоч нормально харчуватися почнеш, а не своїми салатами. Вдвох нам буде веселіше! Пазл склався

Весна в Тернополі завжди має особливий присмак — суміш пахощів свіжої випічки з кав’ярень

Життєві історії 0

Ігор, ти чув? — мати навіть не привіталася, коли її син переступив поріг її квартири. — Мені тут сорока на хвості принесла, що твоя дружина батьківську квартиру в центрі на продаж виставила. Це що ж робиться, синку? Ви що, зовсім розум втратили? Ігор, який саме розкладав інструменти, щоб полагодити змішувач у маминій ванній, на мить завмер. — Виставила, мамо. Це правда. А чому ти так дивуєшся? Ми з Оленою — дорослі люди, нам обом уже за тридцять. Хіба ми повинні питати дозволу на розпорядження власною нерухомістю? Варвара Дмитрівна сплеснула руками, наче почула про кінець світу. Вона сіла на табурет, драматично притиснувши долоню до серця. — Ой, лишенько! “Дорослі”! Дорослі люди спочатку з батьками радяться, досвіду питають! Зараз нерухомість продати — раз плюнути, а от купити. Ви про майбутнє подумали? Про дітей, яких у вас досі немає? Квартира — це ж фундамент, це стіни! Вона зайвою не буває. Ви її зараз “проїсте”, а потім куди? До мене прийдете на голову сідати

У сонячному та затишному Луцьку, де стародавні стіни замку Любарта пам’ятають сотні історій про

Життєві історії 0

Синку, але ж як так? — шепотіла я, озираючись на обшарпані стіни. — У неї батько багата людина, у них будинки стоять пусті, а ви тут на копійках перебиваєтеся. — Це його позиція, мамо. Він каже, що хоче, щоб я став справжнім чоловіком і всього досяг сам. Хоча, як на мене, це просто надмірна гордість. Він хоче подивитися, як я буду викручуватися. Ми з чоловіком довго не могли заснути тієї ночі. Розмовляли на кухні до самого ранку, пили чай і дивилися на наші стіни. Навіщо нам з чоловіком трикімнатна квартира? Ми вдвох тут тільки луну ловимо. Вирішили — розміняємо. Продали наше житло, купили собі маленьку, але охайну однокімнатну квартиру ближче до парку. Нам зі Степаном багато не треба — зате прибирати простіше, і комунальні платежі тепер менші. А всі гроші, що залишилися від продажу, ми до копійки віддали дітям. Вони вирішили брати двокімнатну в новобудові. Грошей від розміну на повну вартість все одно не вистачало, тому вони взяли кредит. Сума була невеликою за мірками бізнесу Олександра Петровича — він міг би таку суму викласти з кишені і навіть не помітити. Але він і пальцем не поворухнув. Навіть коли Ілона обережно запитала його про невелику позику під менші відсотки, він відповів: «Банк навчить тебе дисципліні, доню»

Нещодавно одружився мій син, я була за нього дуже щаслива. Моя невістка Ілона –

Життєві історії 0

Мамо! Ти це серйозно? — не могла повірити донька. — Запрошення вже в усіх на руках! Ресторан вимагає закрити рахунок за банкет! До мого весілля лишилося всього два тижні! Ти не можеш мене так підставити! — голос Юлії в слухавці зривався на крик. Марія Іванівна, яка ще вчора мала операцію, слабкою рукою притиснула телефон до вуха. — Донечко, я все розумію, серце, лікарі кажуть, що операція була складною. — Нічого ти не розумієш! — вигукнула Юлія. — Ти просто не хочеш, щоб я була щасливою! Дівчина кинула слухавку. Марія Іванівна заплющила очі. Зараз їй боліло не серце, а десь глибше. Біль від слів молодшої доньки був найважчим. До палати зайшов лікар, пан Андрій. Він поглянув на показники й зітхнув. — Маріє Іванівно, вам не можна хвилюватися. У вас є ще хтось із рідних? Хтось, хто зможе за вами доглянути після виписки? — Так, старша донька, Оксана. Але вона живе у Франківську, працює там. Я не впевнена, що вона зможе кинути все й приїхати. Ми з Юлечкою завжди були ближчими, розумієте? Юля — вона така тендітна, їй самій потрібна підтримка. А Оксана, вона з дитинства була самостійною. Бойова. Лікар подивився на жінку з жалем, як на дитину, яка вірить у казки

Чернівці часто називають «Маленьким Віднем», і не дарма. Його вишукана архітектура, затишні кав’ярні на

Життєві історії 0

Степане, допоможи огірки дістати з погреба, — гукала я чоловіка. — І компот вишневий не забудь, той, що Оксана любить… ну, я сподіваюся, що любить. Коли вони переступили поріг, я відразу відчула холодок. Оксана була в білому костюмі, такому чистому, ніби вона в ньому тільки що з вітрини зійшла. Наші килими на підлозі здалися мені раптом занадто яскравими, а запах пирогів — занадто густим. — Проходьте, дорогі гості! — сплеснула я руками. — Оксаночко, сідай отут, на м’яке. Женю, допоможи батькові стіл присунути. За столом панувала дивна атмосфера. Я наготувала голубці, холодець, поставила миску з пирогами. А Оксана… вона сиділа, рівно тримаючи спину, і ледь виделкою колупала той голубець. — Дуже смачно, Анно Василівно, дякую, — сказала вона тихим, рівним голосом. Її мати, та сама викладачка з консерваторії, дивилася на наші старенькі, але чисті шпалери так, ніби вони зараз на неї впадуть. Вона тримала горнятко з чаєм лише двома пальцями, ніби боялася забруднитися об наш побут. — А як там ваші огірочки цього року? — намагалася я завести розмову про земне, зрозуміле. — У нас на дачі просто завал, не встигаємо закривати. Може, вам баночку-другу передати? Оксана посміхнулася — ввічливо, але якось зверху вниз

Мій син Євген одружився у двадцять п’ять років. Обраницею його стала Оксана — дівчина

Життєві історії 0

Чула? Жанна через три дні приїжджає! — радісно мовила мати. — Вона тобі не телефонувала? Марина завмерла. Її мати, Зінаїда Петрівна, стояла у дверях кухні, навіть не знявши пальта. — Ні, не дзвонила. А що сталося? Чому такий поспіх? — Марина відчула, як всередині починає наростати напруга. — Зі Львова переїжджає. Роботу там втратила, з орендою зовсім біда стала — ціни підскочили так, що не витягують. Руслан наче тут щось знайшов, на будівництві, от і вирішили повернутися ближче до своїх. Марина знала цей тон матері — так вона починала розмови, коли їй було щось потрібно. — І де вони збираються жити? — Ось про це я й хотіла поговорити, — Зінаїда Петрівна відвела погляд, розглядаючи магнітики на холодильнику. — Будинок же порожній стоїть. Уже три місяці, як, ну, ти знаєш. Марина повільно повернулася до матері. Ось воно що. — Мамо, це будинок тата. Його дім у Великих Гаях. — Тата вже немає, Марино, — голос матері став жорсткішим. — А будинок є. Великий, цегляний, добротний. І стоїть він зачинений, нікому не потрібний. Тільки пилом припадає. Не скупись, бо я тобі не пробачу

Тернопіль завжди славилося своїм шармом, навколо якого вирує життя, та особливим спокоєм затишних вуличок.

Життєві історії 0

Олю, передай, будь ласка, сіль, — гукнула Оксана, витираючи чоло тильною стороною долоні. — Ігор сьогодні такий натхненний, здається, шашлик буде просто неймовірним. — Він старався, — посміхнулася я, простягаючи сільничку. — Весь ранок маринував м’ясо за якимось новим рецептом. Казав, що цей вечір має бути особливим. Ми справді давно не збиралися всі разом. Робота, побут, вічні справи — все це забирало купу часу. А тут такий привід: вихідні, природа, найкращі друзі. Чекали ще одного друга, Андрія. Він чомусь затримувався, хоча раніше за ним такого не спостерігалося. Андрій завжди був душею компанії, пунктуальним і відкритим. Останнім часом ми бачили його рідше. Він не був одруженим, але натякав, що у нього хтось з’явився. Хто саме, він нам не розповідав, тримав інтригу. Говорив тільки, що познайомить нас усіх при особистій зустрічі, коли прийде слушний час. І ось цей час настав. — Де ж цей Андрій? — пробурчав Сергій, підходячи до нас за чистою тарілкою. — М’ясо вже майже готове, а його все немає. Обіцяв же сюрприз

Нас запросили в гості на дачу наші друзі, зібралася велика весела компанія. Хлопці смажили

Життєві історії 0

Наталко, батька нашого не стало, — Ірина схлипувала в телефон. — Серце не витримало. Наталя закрила очі. Біль був, але він був якимось далеким. — Тільки ти не приїжджай, — поспішно додала сестра. — Мама тебе бачити не хоче. Категорично заборонила навіть повідомляти тобі дату поховання. — Чому? — розгублено запитала Наталя. — Що я знову зробила не так? Ірина витримала довгу, незручну паузу. — Мама вважає, що це ти його зі світу звела. Мовляв, після твого останнього приїзду з-за кордону він дуже здав, постійно нервувався і сварився. Але. Наталко, якщо ти можеш, вишли грошей. Бо ми зовсім не готувалися до такого, коштів на поховання немає, кредити так і висять. Наталя гірко посміхнулася. Її знову використовували. Але вона пообіцяла допомогти. Того ж дня вона переказала на рахунок Ірини велику суму — більше, ніж було потрібно на поховання. Ірина отримала гроші, але матері про це не сказала. Вона виставила все так, ніби сама знайшла кошти, позичивши у знайомих. Наталя так хотіла приїхати до рідних, але не змогла, бо вони заборонили

Ужгород навесні перетворюється на справжню казку. Рожева хмара сакур огортає старовинні вулички, а повітря

Життєві історії 0

Анжелко? Ти чому вдома? — здивувався чоловік. — З Марійкою щось? — З Марійкою все добре, Олеже. А от з нами — ні. Нам треба поговорити. Прямо зараз. Він глянув на її обличчя і, здається, все зрозумів без слів. — Ти дізналася, що в мене інша, так? Вони сіли за стіл. Без криків, без биття посуду. Голос Анжели був сухим. — Як довго це триває? — Вісім місяців, — прошепотів Олег. — Чому? Чого тобі не вистачало? Хіба я була поганою дружиною? Хіба діти тебе не радували? Олег довго мовчав. Потім почав говорити тихо, ковтаючи слова. — Я не знаю, Анжело. Все було ніби добре. Ти — ідеальна жінка, найкраща мати. Але я відчув, що життя проходить повз. Рутина. Квартира, садочок, гуртки, кредити, обговорення того, що купити на вечерю. Я відчув себе просто функцією. А з нею, з нею я ніби знову став тим двадцятирічним хлопцем, у якого немає зобов’язань. Це було як ковток кисню, я не хотів, щоб це заходило так далеко. Думав, це просто розвага. — Розвага? — Анжела гірко посміхнулася. — Тобто наша сім’я, наші діти, наші дванадцять років — це всього лише нудна рутина, від якої треба відпочивати в обіймах іншої? — Ні! Ви — моє життя. Я люблю тебе. Просто я заплутався. Анжела дивилася на чоловіка і не вірила йому

Місто Чернігів завжди вражало своєю витонченою архітектурою та особливим духом сивої давнини. Золоті бані

Життєві історії 0

До кінця місяця вона вилетить на вулицю. Це я тобі гарантую, — голос Олега, її коханого чоловіка, з яким вона прожила вісім років, звучав на записі цинічно і холодно. — Ти впевнений? А то я вже втомилася чекати в цій найманій квартирі. Хочу нарешті переїхати в нормальні умови, — відповів жіночий голос, молодий, капризний і неймовірно зухвалий. Олена заплющила очі, відчуваючи, як реальність навколо неї розсипається на друзки. — Обіцяю, сонечко. Все вже схвачено. Я ж казав, що ситуація під контролем, — продовжував Олег. — А якщо вона впреться? Квартира ж спільна. Разом іпотеку платили. Почнуться суди, адвокати. Мені воно треба? Я хочу комфорту, а не проблем, — не вгамовувалася незнайомка. — Та куди вона дінеться? Оброблю як слід. Скажу, що всі кредити на ній висять. У мене є знайомі, юристи підкажуть, як папери підкоригувати. Поплаче, збере свої ганчірки й піде до своєї матусі в село під Подільськом. Ще й рада буде, що легко відбулася. Олена вимкнула запис. Вона дивилася на гамірну одеську вулицю і не могла повірити, що людина, яка ще сьогодні вранці цілувала її в щоку і бажала гарного дня, планує викинути її на вулицю, наче непотрібну річ

Ранок в Одесі завжди особливий. Місто прокидається під крики чайок та гуркіт перших трамваїв,