Українці Сьогодні

Приїхали, — кинув чоловік, зупиняючись біля знайомого перекошеного паркану. — Далі дорога зовсім погана, не проїду. Мар’яна вийшла з автобуса, і двері за нею зачинилися з таким звуком, ніби відрізали її від усього звичного світу. Повітря тут було зовсім іншим — густим, майже відчутним на смак, настояним на чебреці, материнці й легкій вологості від близької річки. Перед нею стояв старий дерев’яний будинок. Його стіни потемніли від дощів і часу, а блакитні лишви на вікнах, які колись так старанно фарбував дідусь щовесни, тепер нагадували вицвіле, втомлене небо. Вона приїхала сюди лише на три дні. Розрахунок був суто математичний: два дні на дорогу в обидва боки, один день — на ревізію та підписання паперів. У кишені дорогого піджака лежала візитівка рієлтора. План був простий: оцінити стан споруди, вивезти антикварні меблі, якщо вони ще чогось варті, підписати довіреність і назавжди закрити цю сторінку свого життя. Тридцять вісім років — не час для сентиментів. Бізнес не любить слабких, а клієнти в місті не чекатимуть, поки вона буде зітхати над старими фотографіями. Ключ у замку повернувся з натужним стогоном, наче хата чинила опір непроханій гості. Мар’яна штовхнула двері й завмерла на порозі

— Ви впевнені, що хочете продати хату, де вас вигойдали на руках? — це

Життєві історії 0

Ой, не починай, Оксано, — в порозі бурчала мати. — У нас новини. Радісні новини! Наш Василько нарешті вирішив взятися за голову. Він одружується! — Вітаю. І хто ця героїня? — Дівчина чудова. Наталочка. Працює в салоні, манікюри, вії — зараз це золоте дно. Дівчина хватка, розумна, з характером. Вона знає, як дім тримати, не те що деякі, — мати кинула промовистий погляд на порожню кухню Оксани. — Дуже рада за нього. Але при чому тут я і ця синя валіза? Стефанія Марківна зітхнула і нарешті пройшла на кухню. — Розумієш, Оксанко, молодим треба простір. Наталя — дівчина сучасна. Вона прямо сказала: «Стефаніє Марківно, ви жінка золота, але дві господині на одній кухні — це шлях до розлучення». Їй треба свободу. Оксана притулилася до одвірка, схрестивши руки. — І? Квартира в центрі має три кімнати. Зала — двадцять метрів. Дві окремі спальні. Де там тісно? — Тісно! — вигукнула мати. — Наталя хоче бути повноправною господаркою. Ну я ж не можу дитині щастя псувати. Коли ж йому ще сім’ю будувати, як не зараз? — То ви вирішили що? Зняти квартиру? — Яку квартиру, Оксано? Ти ціни в Чорткові бачила? На мою пенсію? Та й навіщо гроші чужим людям віддавати, коли в тебе ціла вітальня порожня стоїть? Ти ж одна живеш. Ні чоловіка, ні дітей. Я в тебе собі чудово влаштуюся

Над Чортковом розливався важкий квітневий вечір. Місто, що причаїлося між скелястих берегів Серету, дихало

Життєві історії 0

Мамо! Я маю тобі дещо сказати, — голос Софії здригнувся, порушуючи тишу кухні. Катерина Петрівна не підняла голови. — Якщо це про той новий рецепт пляцка, то я вже казала: краще за мій ніхто не спече. — Ні, мамо. Це про квартиру. Батько, він подарував мені ключі. Від нової «двушки» в тому будинку біля річки. Рука Катерини Петрівни застигла над фотографією, де маленька Софія сиділа на руках у чоловіка, чиє обличчя було майже стерте часом і образою. Петро, чоловік, який залишив їх п’ятнадцять років тому, раптово вирішив «повернутися» у такий спосіб. — Подарував? — нарешті вимовила мати. — Після того, як він кинув нас напризволяще? Після того, як я спину гнула на трьох роботах, щоб ти в Івано-Франківську вчилася? Тепер він грає у благородство? — Мамо, він каже, що хоче загладити провину. Документи вже на мені. Це мій шанс нарешті мати власний простір. Катерина Петрівна повільно підвелася. Вона підійшла до вікна, за яким виднілися руїни старого замку на горі. — Власний простір, кажеш? А про мій простір ти подумала? Про те, як я в цій «хрущовці» все життя з тобою ділила кожну крихту хліба і кожну хвилину спокою? Я з тобою тепер жити буду в тій квартирі і ти мені не забороняй

Над сивим Дністром, у самому серці стародавнього Галича, повільно піднімався туман. Місто, що колись

Життєві історії 0

Мама замки змінила, — глухо відповів він. — Вона таки поїхала в санаторій. Сказала, що лишила мені трохи грошей на крупи, а квартиру закрила, бо боїться, що я щось винесу і продам за борги. Я у друзів пару днів перебився, але вони мене виставили. Їм у соцмережах почали гидоту писати через мої кредити. Ніхто не хоче проблем. Тітко, ну будь ласка. Я на килимку в коридорі посплю. Холодно на вулиці, я змок увесь. Я дивилася на нього — такого жалюгідного, колись самовпевненого. Десь глибоко в душі йокнуло. Захотілося впустити, нагодувати гарячим супом, обігріти. Але я знала: це пастка. Впущу зараз — і все повернеться. Він знову сяде на шию, а Світлана після санаторію скаже, що так і треба було. Жалість у таких випадках — це не любов. Це отрута, яка заважає людині вирости. — Ні, Денисе, — твердо сказала я. — Моя квартира — не готель. — І куди мені йти? На вокзал? — у його голосі почулася істерика. — Ви ж рідна тітка! Ви мене на вулиці кидаєте? — Я дам тобі найкращу пораду, племіннику. За два квартали звідси є цілодобовий логістичний центр великої торгової мережі. Я бачила оголошення: їм потрібні вантажники на нічні зміни. Оплата щоденна. Кажуть, там навіть є кімната відпочинку, де можна випити чаю і пересидіти між змінами

— Ну а хто йому ще допоможе, як не рідна тітка? Ти ж прекрасно

Життєві історії 0

Іване… — обережно озвалася Оксана, поглядаючи на профіль чоловіка. — Ти теж помітив? Він трохи помовчав, ніби не хотів одразу відповідати. Його пальці міцніше стиснули шкіряне покриття керма. — Що саме? — тихо перепитав він, хоча вона знала, що він розуміє, про що йдеться. — Сум у очах твого тата… — Оксана зітхнула і відкинулася на сидіння. — Він наче згасає, Іване. Посміхається, жартує, але очі… вони лишаються холодними й порожніми. Іван важко зітхнув. Його погляд на мить затримався на дзеркалі заднього виду, ніби він намагався побачити там рідне подвір’я, яке вони щойно покинули. — Помітив… Як не помітити… Відколи мама поїхала за кордон, він ніби сам не свій. Хата стала великою і мовчазною. Він звик, що в кожному кутку є життя, а тепер там лише луна від його власних кроків. В машині запала тиша. Лише рівний шум дороги заповнював простір між словами. Це була та особлива тиша, яка буває між людьми, що прожили разом багато років і розуміють одне одного без зайвих пояснень

Іван мовчки крутив кермо, дивився кудись уперед, ніби не дорогу бачив, а свої думки.

Життєві історії 0

Слухайте мене! — крикнула невістка. — Або обох, пані Алло, або жодного. Робіть свій вибір зараз, бо я більше до цієї розмови повертатися не збираюся. Навіть не просіть. Марина стояла в коридорі. Вона нервово поправляла капюшон на синьому комбінезоні малого Андрійка, який мирно сопів у візочку. Поруч, притиснувшись до стіни, стояв семирічний Михайлик. Син Марини від першого шлюбу затамував подих, тримаючи в руках пошарпану книжку про пригоди козаків. Алла Трохимівна, жінка статної виправки, яка все життя пропрацювала вчителькою математики і звикла, що світ ділиться на чіткі формули, повільно піднялася з крісла. — Марино, ти мені тут ультиматумів не став. Я вже не в тому віці, щоб приймати чужі правила гри. Я не державна няня і не благодійна установа. Андрійко — мій онук, у ньому тече кров мого рідного сина Тараса. Я за ним сумую, я хочу його бачити. А Михайло — вона холодно глянула на хлопчика, — у нього є свої бабусі в іншому місті, чи де вони там. Чому я маю витрачати свій єдиний спокійний вихідний на чужу дитину? — Він не чужий! Він мій син! — голос Марини здригнувся. — І він — рідний брат Андрійка. Ви хоч на хвилину замислювалися, як це виглядає? Ви хочете, щоб дитина змалечку відчула себе другим сортом

Над величним і древнім Чортковом, що на Тернопіллі, розливався м’який квітневий вечір. Сонце повільно

Життєві історії 0

Іване, що ж ми будемо робити? Такі люди до нас приїдуть. Ольга бігала по хаті, мов заведена. То до кухні, то до кімнати, то знову до шафи. Вона не знала, за що братися: чи паски ставити в духовку, чи пил витирати, чи скатертину прасувати. — Та Іване, ну ти чого сидиш? Рухайся! Треба ж щось робити! — не витримала вона. Іван спокійно сидів на старому дивані, дивився на дружину і тільки зітхнув: — Олю, та заспокойся ти… Що має бути — те буде. — Та як це заспокойся?! До нас свати їдуть! Та ще які свати! Вона зупинилася посеред кімнати і глянула на облуплену стіну. — Ти ж чув, що Марійка казала? У них там і господарка велика, і ферма, і трактор, і хата як палац… А ми що? Двокімнатна квартира, ремонту двадцять років нема…Іван підвівся, підійшов до неї і тихо сказав: — А до чого тут ми? Головне, що діти люблять одне одного. Вони вчаться, вони собі життя збудують. А ми… ми є такі, як є. — Та не сподобаємося ми їм… — тихо мовила Ольга. — Не сподобаємось — значить не сподобаємось. А сподобаємось — добре. Ми зробимо все, що можемо. Але вдавати з себе когось іншого — не будемо

— Іване, що ж ми будемо робити? Такі люди до нас приїдуть… Ольга бігала

Життєві історії 0

Мамо! А ти що тут робиш? Ти ж мала бути зараз у Трускавці, у санаторії, на процедурах, — я застигла на порозі власної кухні, впустивши ключі на тумбочку. Побачити маму посеред моєї оселі було останньою річчю, на яку я очікувала. — Ну мала бути, і що з того? Передумала. Мені вдома спокійніше, ніж по тих казенних ліжках валятися, — буркнула вона, навіть не повернувши голови від плити, де вже щось шкварчало. — Мамо, але це взагалі-то мій дім, — невпевнено пробурмотіла я, відчуваючи, як здіймається хвиля розгубленості. — Ми ж домовлялися. — О, почалося! Ти що, вже шматка хліба чи кутка для рідної матері пошкодувала? — вона різко розвернулася, тримаючи в руці ополоник. — Я до неї з усією душею, прийшла вечерю приготувати, а вона мені про “свій дім”. Оце виростила вдячну доньку на свою голову! — Мамо, зачекай, — перебила я її черговий закид. — Ти відмовилася від лікування, це я зрозуміла. А гроші? Де гроші за путівку? — Що “гроші”? — мама невдоволено примружилася, дивлячись на мене так, ніби я спитала щось недобре. — Тобі що важливіше: здоров’я матері чи папірці

Над стародавнім Галичем повільно спускався густий весняний туман, огортаючи береги Дністра сріблястою пеленою. У

Життєві історії 0

Орися, ти вже не крутись так, — тихо сказала мама, заходячи на кухню. — Вони ж свої. Відпочинь трохи, присядь, — лагідно додала вона, присьорбуючи чай. Я лише кивнула. «Свої…» — подумала я, але нічого не відповіла. Усе життя ми ділили світ на «своїх» і «чужих», і чомусь зі «своїми» мені завжди було важче. Бо перед чужими можна зачинити двері, а перед своїми — ніколи. Зі своїми ти завжди відкрита, завжди винна і завжди щось винна. — Треба ще посуд перемити, мамо, — відказала я, не дивлячись на неї. — Скоро будуть. Коли на подвір’я заїхала блискуча чорна машина, я витерла руки об фартух і вийшла назустріч. Сонце засліпило очі, і на мить постаті брата та його родини здалися мені просто тінями на тлі квітучих вишень. Пилюка, що піднялася за колесами, повільно осідала на наші чисті доріжки. Андрій вийшов перший. Він виглядав упевненим, міським, у світлій сорочці, яка ідеально сиділа на його плечах. За ним випурхнула його дружина, Світлана, на високих підборах, які відчайдушно застрягали в нашому піску, і двоє дітей, які одразу, навіть не привітавшись, побігли до гойдалки

Свята в тому році видалися теплі, сонячні, з запахом свіжої паски й диму з

Життєві історії 0

Катрусю, доню, нарешті! — щебетала мати. — Я вже думала, що не дочекаюся! — Пані Марія сплеснула руками, намагаючись обійняти доньку, але Катря завмерла на порозі. — Мамо, ти дзвонила п’ять разів. Казала, що справа невідкладна. Що сталося? Здоров’я? — Голос Катерини був сухим. Марія Іванівна опустила руки, її обличчя на мить здригнулося. — Проходь, дитино. Чай уже закипає. Я пиріжків напекла, твоїх улюблених, з маком та вишнею. Посидимо, погомонимо по-людськи. Катя увійшла до помешкання, де не була вже майже три роки. Тут ніби зупинився час: ті самі вишиті рушники на іконах, той самий запах лаванди та ліків. Але стіни розповідали іншу історію. На головному місці в залі — величезний портрет Стаса. Стас у першому класі, Стас на футбольному полі, Стас зі своєю першою машиною. Фотографій самої Катрі майже не було видно. — Сідай, рідна, — Марія метушилася біля плити. — Як дорога з Тернополя? Як твій Андрій? — Мамо, давай ближче до діла. У мене обмаль часу, Андрій чекає на вокзалі. — Катю, я хочу, щоб ти помирилася зі Стасом. Досить уже цієї ворожнечі. Катерина мало не впустила чашку. — Що? Мамо, ти мене заради цього витягла з іншого міста? Ти серйозно

Над старовинною Теребовлею повільно сходив блідий місяць, освітлюючи величні руїни замку на горі. У