Славку, я більше не можу бути в цьому домі «на побігеньках» у твоєї мами! — Вікторія кинула ключі на тумбочку в передпокої так, що вони ледь не злетіли на підлогу. Металевий дзвін розірвав тишу вечірньої квартири, але цей звук був лише слабким відлунням того буревію, що збирався в її душі вже не перший місяць. — Віка, ну що ти знову починаєш? Мама просто попросила допомогти з обідом. У нас так заведено: якщо всі живуть разом, то і побут спільний, — В’ячеслав намагався говорити спокійно, але в його голосі відчувалася та сама хронічна втома, яка стає постійним супутником людей, що намагаються всидіти на двох стільцях одночасно. — «Просто попросила»? — Вікторія різко повернулася до нього, її очі блищали від гніву. — Вона поводиться так, ніби я зобов’язана звітувати за кожну хвилину свого перебування поза кімнатою! Ми ще навіть не одружилися, Славку, а я вже відчуваю себе безкоштовною помічницею в її великому господарстві. Я приходжу з роботи втомлена, а мені в руки тицяють тертку для моркви, бо «Степан любить свіжу засмажку»
— Славку, я більше не можу бути в цьому домі «на побігеньках» у твоєї
Каринко, доцю! Ти уявляєш, яке щастя! Ми вже переїхали! — солодко защебетала свекруха. — Все так гарно тут, сонячно, вікна величезні на парк виходять! Стасик такий молодець, такий золотий син! — Про що ви, мамо Маріє? Куди переїхали? — Карина відчула, як серце почало прискорювати темп. — Як куди? У нову квартиру! Стасик мені на ювілей подарував двокімнатну в новобудові. Сказав: “Мамо, ви заслуговуєте жити в комфорті”. Майже три мільйони гривень віддав! Уявляєш? Я спочатку не вірила, а він каже — назбирав. Яка ж ти щаслива з таким чоловіком, дитино! — О, так, безмежно щаслива, — прошепотіла Карина. Вона поклала телефон. У голові панувала тиша, яку змінив холодний розрахунок. Майже три мільйони. Стас — охоронець із зарплатою у п’ятнадцять-двадцять тисяч гривень. Звідки? Вона знала, що відповідь одна: він брав. Брав у неї, у сім’ї, у їхнього спільного майбутнього. Замість істерики Карина діяла блискавично. Вона викликала службу відкриття замків
На околиці відомого курорту Трускавець, де ранки зазвичай починаються з тихого дзвону склянок біля
Тобі треба шукати господиню в дім, і чим швидше, тим краще! — безапеляційно заявила мати, відставляючи порожню чашку. Максим відчув, як у горлі став клубок. — Мамо, ти що кажеш? Тільки сорок днів минуло, — тихо мовив він, опускаючи очі. — А я кажу те, що бачу! Тобі не п’ятнадцять років, щоб сидіти й горювати безкінечно. Це Івасику п’ять, йому можна плакати. А ти дорослий чоловік. Бери себе в руки. Ти про сина подумай! Один ти з дитиною не впораєшся, як не крути. — Я сподівався, що ти нам допоможеш… — Максим відвернувся до вікна, щоб мати не бачила його слабкості. Він озирнувся на свою кухню. Мати помила посуд, прибрала — і на тому дякувати. Але в її словах була гірка правда: він справді ледь тримався
— Тобі треба шукати господиню в дім, і чим швидше, тим краще! — безапеляційно
Оленко! Мами більше немає! — голос брата був глухим, наче він говорив із глибини колодязя. — Пішла уві сні. Слова вдарили, наче крижана вода серед липня. Олена відчула, як ноги стають ватними. Вона повільно опустилася на стілець, дивлячись на свої руки, що почали дрібно тремтіти. — Що ти кажеш, Андрію? Як це — немає? Я ж з нею тільки вчора ввечері говорила! — вона майже вигукнула це, наче заперечення могло змінити реальність. — Вона пішла тихо, спала, — продовжував брат, і Олена почула, як він шморгає носом. — Сусіди кажуть, бачили її ввечері біля хвіртки. Вона ще квіти поливала. А вранці не вийшла за хлібом. Баба Марія запідозрила неладне, покликала мене. Оленко, приїжджай. Я вже замовив тобі місце в бусі на шосту вечора. Буду чекати на автостанції. — Я приїду, звісно, я приїду, — прошепотіла вона в порожнечу, коли зв’язок уже обірвався. Брат зустрів її сам. — Ти як? — коротко кинув він, забираючи її сумку. — Не знаю. Наче це все сон. Здається, зараз зайду в хату, а вона скаже: “Оленко, сонечко, а чого ж ти не попередила? Я б хоч вареників зліпила”
Ранок у Львові починався звичним галасом кавоварок, що долинав із сусідніх кав’ярень, та ритмічним
Мар’янко, ну чого ти як не рідна? — підозріло почала мати. — Раз на місяць заскочиш — і вже на годинник позираєш. Наче ми тобі чужі люди. Батько Мар’яни, пан Петро, сидів у вітальні перед телевізором. — Мамо, я ж працюю, — Мар’яна обхопила чашку долонями, намагаючись зігрітися. — Майже щодня до восьмої вечора. Поки доїду з Ужгорода до вас у Мукачево, поки назад — багато часу минає. Я ж не на прогулянці. — Всі працюють, доню. Світ зараз такий, — мати сіла навпроти, зітхнувши. — Але родину забувати не можна. Хто тобі ще допоможе, як не рідна людина? За вікном швидко густіли сутінки. У кухні горіла лише маленька люстра над столом, залишаючи кути кімнати у глибокій тіні. — Твоя сестра Настя вчора телефонувала, — мати раптом змінила тон на більш довірливий і склала руки на столі. — Важко їй дуже. Хоче квартиру у Львові. Ми з батьком подумати, що кредит для банку для неї візьмеш ти, а ми трішки з пенсії тобі допомагатимемо. — Ти що таке кажеш мамо? Які гроші, які кредити? Ти хоч знаєш, як я живу, ти ж мені ніколи на шматок хліба навіть копійки не дала, а сестрі хочеш щоб я купила житло
У мальовничому місті Мукачево, де величний замок Паланок суворо споглядає на черепичні дахи та
Олексію! У нас знову зникло двадцять тисяч із картки! — кричала дружина. — Вже втретє за місяць. Чоловік відчув, як обличчя зрадницьки палахкотить червоним кольором. Він відвернувся до вікна, де по склу стікали довгі струмені дощу, нагадуючи сльози. — Можливо, якісь автоматичні списання податки чи страховка? Ти перевіряла виписки? — він намагався говорити байдуже, хоча серце калатало. — Досить, Льошо! — Наталія різко підвелася. — Ти за кого мене маєш? За наївну дівчинку? Кому ти їх перевів? Знову своїй колишній? Чи дочці Олені, яка вже доросла і має сама заробляти? Олексій важко зітхнув. Світло від вуличного ліхтаря підкреслило кожну зморшку на його обличчі. Він почувався загнаним у кут звіром. — Чому ти мовчиш? — Наталія підійшла ближче, майже торкаючись його плеча. — Ти думаєш, я не бачу, як ти ховаєш телефон? Як ти виходиш у іншу кімнату, коли тобі дзвонять? Це нормально в сім’ї — мати таємні рахунки і таємні витрати за моєю спиною? — Ніхто нічого не ховає, — Олексій нарешті подивився їй у вічі. — Я просто допоміг, ти цього ніколи не зрозумієш
Історія розгортається у мальовничому місті Умань, де старовинні алеї парку «Софіївка» пам’ятають тисячі зізнань,
Алло, мамо? Привіт ще раз. Нам треба серйозно поговорити, — тремтячим голосом почала донька. — Ні, не завтра. Зараз. У слухавці почувся здивований голос Тамари Святославівни: — Донечко, що сталося? Ти чого така офіційна? Ми так гарно посиділи, Люда досі під враженням від того сиру з пліснявою, каже, що тепер у селі всім розкаже, як ви багато живете! — В тому-то й справа, мамо! — голос Олени наливався силою. — Мені абсолютно не подобається, що ви приходите без попередження. І мені зовсім не подобається, що ти господарюєш у моєму холодильнику, як у власному льоху. Ти знаєш, скільки коштують ті делікатеси? Ми з Павлом відкладали на них місяць! Ми хотіли відсвяткувати нашу річницю, а ви прийшли і просто все з’їли, навіть не спитавши! — Ти шкодуєш матері шматок ковбаси? Ой, ну починається! — голос матері миттєво став ображеним. — Я ж як краще хотіла! Думала, порадую вас компанією. Що я такого зробила? Шматочок сиру з’їла? Ти матір за їжу дорікаєш? Оце так виховала на свою голову
У старовинному місті Чортків, де шпилі величного костелу прорізають небо, а вузькі вулички дихають
Тобі справді потрібен новий телефон, чи ти просто хочеш бути «не гіршою за інших»? Походиш зі старим, він ще працює, а мамі зараз потрібніше, — ці слова мого чоловіка стали тією останньою краплею, після якої всередині мене щось остаточно обірвалося. — Сергію, я не прошу останню модель заради моди. Цей телефон — мій робочий інструмент. Він вимикається в самий невідповідний момент. Я сама на нього заробляю, як і ти на все інше, — мій голос тремтів, хоч я і намагалася говорити спокійно. Я дивилася на його потилицю. Сергій завжди був людиною принципів, але останнім часом ці принципи почали шкодити нам. — Світлано, не починай. Ти ж знаєш ситуацію. Моя мама зараз на пенсії, їй важко. А у брата, Сашка, знову затишшя на роботі. Я не можу їх покинути, це моя родина, — він зітхнув так важко, ніби це він був скривдженою стороною
— Тобі справді потрібен новий телефон, чи ти просто хочеш бути «не гіршою за
Євген Андрійович вигнав маму, — приніс сумну новину чоловік. — Разом із Сашком. Просто виставив речі в під’їзд. Надія оніміла. — Як вигнав? Чому? Вони ж стільки років до цього йшли! — Мати каже, що він знайшов якусь молоду пасію. Але я підозрюю, що справа в іншому — Ігорю хтось нашептав, що Сашко не його син. Мати в розпачі, жити їм ніде. Зараз вони у подруги, але та просить з’їхати через тиждень. Надія замислилася. Вона знала, як важко бути без власного даху над головою. Її серце, загартоване важким дитинством, не могло залишитися байдужим. — Льошо, давай зробимо так. Мої орендарі якраз попереджали, що шукають щось більше, бо чекають на поповнення. Нехай твоя мама з Сашком поживуть у моїй однокімнатній квартирі. Грошей за оренду я з неї брати не буду — тільки комунальні. Це допоможе їй стати на ноги, знайти роботу і оговтатися. — Ти впевнена в тому, що кажеш? — Олексій подивився на неї з вдячністю і тривогою водночас. — Мама моя — людина дуже складна
Події цієї історії відбуваються у затишному місті Мукачево, де середньовічні замки сусідствують із сучасним
Ти збираєшся взяти гроші з нашого «іпотечного» конверта? — запитала я, дивлячись йому прямо в очі. Марк завмер із чашкою в руках. — Ну, а де мені ще їх взяти? Це ж наші спільні гроші. Я їх не витрачаю, я їх вкладаю! — він намагався говорити впевнено, але погляд бігав по кухні, чіпляючись за що завгодно, крім мене. — Це шанс, Катю. Павло каже, що через місяць ми подвоїмо цю суму. Ти сама будеш рада, що ми ризикнули. — Якщо ти візьмеш хоча б частину, я з’їду до батьків, — сказала я спокійно. — Я більше не гратиму в ці ігри. Мені потрібна сім’я, де рішення приймаються разом, а не за спиною. Мені потрібен дім, а не вічне очікування біди. Марку це не сподобалося. Такої реакції я не бачила давно. Він звинуватив мене в тому, що я тягну його на дно, що я не даю йому розвиватися, що я надто приземлена й не маю амбіцій. Він кричав, що Павло — єдиний, хто розуміє його потенціал, хто вірить у нього по-справжньому. — Ти просто хочеш, щоб я був гвинтиком у системі! — вигукнув він. — Щоб я приносив зарплату і сидів тихо! Тобі не потрібен успішний чоловік, тобі потрібен зручний! Того вечора він зібрав сумку. Його рухи були різкими, він кидав речі в рюкзак, навіть не дивлячись на них
— Я втомилася від твоїх обіцянок і від твоїх фантазій, — прямо сказала я,

You cannot copy content of this page