Українці Сьогодні

Домовивши з мамою та відключивши телефон, Таня подивилася розклад електричок і почала збиратися. Олег зателефонував, коли вона вже вийшла із метро на перон. Він сказав, що долетів добре і вже встиг розміститися у готелі. — А в тебе як справи? Чую шум, кудись вирішила піти розвіятися? — із ласкавими нотками турботи у голосі запитав він. — Я до батьків поїхала. Ось уже до станції йду. Нема до кого ревнувати, знаєш же, що в них там у містечку всі свої. А якщо хочеш трохи нервів потріпати, то є ж Рудик — мамин кіт, наречений завидний. Йому дістанеться чимало моєї ласки. Встигнувши купити квиток, Тетяна увійшла у вагон електрички і навіть примудрилася зайняти вільне місце. Вже за кілька зупинок їй довелося його поступитися, бо сидіти, коли поруч стоять бабусі, навантажені рюкзаками з дачним приладдям, їй було незручно, хоч ці бабусі могли легко дати фору молоді у витривалості. Тетяні завжди було цікаво: що вони там возять із собою постійно? Весь інвентар зазвичай зберігається на дачі, а їдуть вони від сили на пару днів

— Це просто чергове відрядження. Ти чому так засумувала? — Запитав Олег, ласкаво обіймаючи

Життєві історії 0

За столом Олексій і Богдан перезирнулися, старанно вдаючи, що захоплені своїми тарілками. — Мама недостатньо грошей дала, — виправдовувався юнак. — Справді? — Посміхнулася Софія. — Як каже мій батько: «Справжній чоловік має забезпечувати свою жінку, а не сподіватися на мамину підтримку». У цей момент Максим нагадував скривджену дитину, у якої забрали улюблену іграшку. — Знаєш що? Я піду сама. — А, так у тебе інший з’явився! — Підскочив Максим. — Тому й поводишся дивно! Олексій демонстративно заглибився у меню, а Богдан почав із перебільшеним інтересом розглядати картину на стіні. «Як я могла зустрічатися з цією безвідповідальною людиною?» — промайнуло в голові у Софії, поки вона збирала сумку. — А хто за піцу заплатить? — долинуло вслід дівчині. Двері піцерії зачинилися, залишивши позаду завершений розділ її життя

— Тату, можна тебе на хвилинку? — пролунав за спиною тихий голос доньки. На

Життєві історії 0

Назар прийшов додому пізніше, ніж зазвичай. Було вже майже дев’ять вечора, коли ключ повернувся у замку, і Дарина почула знайоме: — Даро, я… — Пізно, — перебила вона, навіть не підводячи очей від ноутбука. Він завмер у передпокої, зняв куртку, поставив пакет із продуктами на підлогу. — Я на роботі затримався, нарада була. — Звісно. Нарада. Чи мама? Він зітхнув, пройшов у кухню. — Знову ти починаєш. — А ти знову мовчиш, — Дарина різко зачинила ноутбук. — Назаре, скажи чесно: ти взагалі розумієш, що вона хотіла зробити? Вона хотіла все провернути за моєю спиною

— Ти взагалі розумієш, що ти робиш? — голос Назара був на межі зриву.

Життєві історії 0

Знаєш що, люба, я без тебе розберуся, що мені робити. Мене підвищили, моя робота вимагає постійної комунікації з босом, часто ми затримуємося. І я ціную комфорт. Якщо твій чоловік такий галантний, чому я маю відмовлятися? — Я тобі не люба! Я його жінка! А ти просто співробітниця! — Таня відчула, як її руки тремтять. — Ну, жінка — це ще не дружина, і ні про що не говорить. — Варя витримала паузу. — Та й не факт, що дружиною ти йому взагалі станеш. А я… я його права рука. Незамінний помічник. Це була найболючіша фраза, яку вона могла сказати. Тані здалося, що вона зараз кинеться на неї, але вона приборкала себе. — Запам’ятай, Варваро. Я тебе попередила, — тихо, але зрозуміло промовила Таня і, розвернувшись, швидко пішла. Вона сіла в машину і, різко натиснувши на газ, поїхала геть

Напруга у маленькій, затишній, але дуже стильній квартирі, що розташовувалася неподалік центру Львова, зростала

Життєві історії 0

Мій єдиний син готується до весілля. Я виховувала його сама з того часу, як йому виповнилося чотири роки. Скажи мені, чи може весілля сина не бути святом для матері? Хіба це не мій день? Я маю право на це свято! Бо те, що зробила моя невістка дуже засмутило мене, — сусідка якось розповіла, що в неї робиться в сім’ї, а я й не знала, що їй відповісти на це

— Мій єдиний син готується до весілля, — із глибоким смутком промовила 55-річна Наталія

Життєві історії 0

Ольга готувала Новорічний стіл. На кухні, сповненій ароматами святкових страв — від куті з маком до запеченої качки, — панував творчий безлад. Вона доручила чоловікові та дітям важливе завдання: прикрасити ялинку у вітальні. — Не баріться там! Півгодини лишилося до «Вечірнього кварталу»! — гукнула Ольга, заклопотано перекладаючи оселедець під шубою у кришталеву салатницю. — Мамо, ми майже! Денис зірвав бантика, — донісся голос восьмирічної Даринки. — Це не я, це Михайло! Ольга лише посміхнулася. Її діти, Михайло та Даринка, були енергією її життя. У двері зателефонували. — Кур’єр приїхав! Відчиніть! — гукнула вона у бік кімнат, і додала тихо. — Нарешті. Знову забула той горошок. Вона почула, як Юрій, її чоловік, відчинив двері. Слава Богу. Банка консервованого горошку, яку вона примудрилася забути купити, на підході. Без нього ж олів’є — не олів’є! За півхвилини на порозі кухні з’явився Юрій. Він дивився на Ольгу дивними, наче розгубленими очима. В руках у нього не було ніяких пакетів

Ольга готувала Новорічний стіл. На кухні, сповненій ароматами святкових страв — від куті з

Життєві історії 0

Наступного дня Софія сиділа за столом у маленькому кафе на першому поверсі бізнес-центру. Рівно о 14:00 з’явилася Наталя — бліда, але вже зібраніша, ніж учора. — Дякую, що погодились зустрітися, — Наталя сіла навпроти. Софія посміхнулася: — Я вивчила ваші документи. Ситуація справді непроста, але дещо зробити можна. — Правда? — очі Наталі спалахнули надією. — Я підготувала договір про надання юридичних послуг, — Софія дістала папку. — Але хочу одразу попередити: гарантій стовідсоткового успіху немає. У випадку громадянського шлюбу багато залежить від доказів та рішення суду. Наталя кивнула, пробігаючи очима за документом. — Я працюватиму з вами не одна, — продовжила Софія. — Мій колега Олег спеціалізується саме на таких випадках. Має великий досвід доказу права на спільно нажите без штампу в паспорті

— Я знаю, що ти був з нею. Мені вже кілька людей про це

Життєві історії 0

Сергій збирався на корпоратив — великий захід, про який він говорив тижнями. Нову сорочку купив, в перукарні зробив нову стрижку, його туфлі блищали, ніби він справді збирався на королівський бал. — Ларисо, вибач, але ти зі мною не підеш, — заявив він, стоячи у дверях. Вона застигла біля плити, помішуючи суп. — Минулого року мені було соромно за те, як ти виглядала, — сказав він, навіть не піднімаючи очей, наче коментував погоду. Його голос був байдужий, від чого біль пронизував ще глибше. Ці слова її боляче зачепили. Вона опустила ложку. Металевий стукіт об каструлю пролунав у тиші, як постріл. — Соромно?.. — прошепотіла вона. Її голос був настільки тихий, що вона ледь його почула. — Так. Ну, не ображайся, але мені треба, щоб біля мене стояла жінка… ну… відповідного рівня. Або не стояла, що теж варіант, — він стенув плечима. — Ти ж розумієш, там будуть дружини керівництва. Ти не дотягуєш, Ларисо

Колись Сергій сам не вірив у власну удачу. Це було як різдвяне диво посеред

Життєві історії 0

Марічко… мені треба допомога. Терміново. Син наробив боргів, там велика сума, — прошепотіла вона. — Я не витягую… Мене скоро з роботи звільнять. — Скільки потрібно? — тихо спитала молодша. Її серце не тріпотіло, не раділо помсті, воно було рівним і спокійним. — Ну… хоча б три тисячі євро. Тисячі три. Я віддам, чесно, коли на ноги стану… Марія довго мовчала. Усередині в неї ворушилося все: образи, спогади про ту пачку кави, той біль, що колись пекло, коли вона благала про шанс, а їй відмовляли. Вона могла б сказати: «То не для тебе». Вона могла б повісити трубку. І все ж вона сказала: — Я дам. — Справді?.. — Світлана не повірила, у її голосі чулася надія. — Так. Я перерахую їх сьогодні. І вона перерахувала гроші того ж дня. Вона позичила частину в Оксани, додала свої заощадження і відправила три тисячі євро. Коли Оксана дізналася про це, вона тільки головою похитала, дивлячись на Марію з повагою: — Марічко, диви. Ти просила — вона не дала

Коли Марія згадувала своє дитинство, її пам’ять не малювала райдужних барв. Вона завжди бачила

Життєві історії 0

Марта, втомлена після дня клопотів, стояла на порозі й дивилася вслід чоловікові. Коли він повернувся, вона не витримала. — Микито, — мовила вона, і в голосі її було чути незадоволення. — А чого то ти все до Андрія носиш? Ти маєш вже свою сім’ю. А то, що ти йому несеш, то наше, нашій дітям треба. Він дорослий, нехай сам заробляє! Микита поставив порожню тачку біля дверей, зняв шапку і на хвилину замовк. Він подивився на Марту так, що вона мимоволі зробила крок назад. Потім, не підвищуючи голосу, але з такою твердістю, що його слова відбивалися від стін, він сказав: — Марто, ти добра жінка, і я тебе люблю, але ти не знаєш усього, що було. Андрій мені не просто брат. Ти маєш свою сім’ю, а ми з ним — маємо свою історію. Без нього я б не виріс у людину. Без його мовчазної підтримки, без його золотих рук, що допомагали нам обом, ми б не втримали ту хату, коли не стало мами. Він підійшов ближче, поклав важку долоню їй на плече. — Його родина поки що не має, а моя, з Божої ласки, має. То я мушу так. Це наш закон. Бо як не я йому допоможу, то хто

Коли в селі казали «Микита з Андрієм — то сила», то люди мали на