Українці Сьогодні

Віра Аркадіївна намагалася нагадати майстрам про першу домовленість, але куди там! Врешті-решт вона здалася. Просто витягнула гаманець і віддала все, що вони просили. А сума та виявилася рівно в половину її пенсії, яку вона тільки вчора отримала. До кінця місяця ще ціла вічність, а в неї в кишені лише дрібні папірці, яких вистачить хіба що на батон та пачку найдешевшого чаю. «Ну от і все, Віро, — думала вона, витираючи щоки, — цього місяця навіть олії не купиш. Будеш одну кашу їсти». Дочка вже давно жила за кордоном, у неї там своє життя, свої проблеми, свій бізнес. Можна було б попросити в Марини грошей. Дочка б надіслала, звісно. Але це ж треба пояснювати, куди поділися пенсійні. А вислуховувати чергову порцію критики про «безхребетність» було понад її сили. Краще вже на сухарях сидіти, ніж знову відчувати себе нездатною дитиною перед власною дитиною

Ви коли-небудь замислювалися, що ваші покійні родичі бачать вас навіть тоді, коли ви просто

Життєві історії 0

Ти з глузду з’їхала? — Настя схопилася на ноги. — Як це ти не підеш? Навпаки! Ти маєш прийти і показати, що Микола — твій! Що в нього сім’я, син, статус! — Якщо Миколі потрібно побачити її — він побачить. Якщо старе почуття сильніше за все, що ми збудували… то сукня мене не врятує. Валерія акуратно зняла сукню з вішака і сховала її в глибину шафи. Туди ж відправилися і туфлі. Микола збирався на зустріч сам. Він помітив дивну тишу дружини, але Лера послалася на головний біль і необхідність бути з Артемком, у якого нібито різалися зубки. — Точно не хочеш піти? — Микола поправляв краватку перед дзеркалом. — Всі будуть питати про тебе. — Іди, Колю. Повеселися за нас обох. Тобі треба відпочити від роботи. Коли двері за чоловіком зачинилися, Лера сіла на диван і просто дивилася в одну точку. Вона знала: Рита там. Рита, яка була першим болем і першим коханням її чоловіка. Та, заради якої він колись був готовий на все

Провінційне містечко Зарічне жило своїм розміреним ритмом. Тут усі знали всіх, а новини розліталися

Життєві історії 0

Мамо, ти тільки зараз підстав плече, — благала донька. — Я от-от візьмуся за розум, знайду роботу в Хмельницькому і заберу малого до себе! — крізь сльози обіцяла Катерина матері. Стефанія Марківна дивилася на худенького, маленького хлопчика, який втиснувся у куток коридору, наче намагаючись стати частиною стіни, і відчувала, як в середині закипає гірка суміш люті та смутку. — Добре, — відрізала вона, не даючи доньці продовжити потік брехливих каяттів. — Але затям: якщо ти не змінишся — забудеш дорогу до цієї хати. Назавжди. Мені онука треба вберегти, а не твої походеньки терпіти. Катерина лише швидко закивала, ховаючи очі. Так у пенсійному віці, коли інші жінки мріють про тиск у нормі та спокій, у Стефанії Марківни почалося друге коло материнства

Для Стефанії Марківни коротке та тверде слово «треба» давно перетворилося на єдиний життєвий орієнтир,

Життєві історії 0

Це що ж таке коїться?! Це що за неподобство?! — закричала Ганна, сплеснувши руками. — Миколо! Миколо, глянь, що твій паразит накоїв! Ти вдома взагалі чи ні? — Та тут я, чого кричиш? Тільки-но з гаража зайшов, — Микола з’явився в дверях. — Ой… лишенько… — він тихо свиснув, побачивши гармидер. — Я півдня все робила Пальці заніміли, спина розболілася, а цей… цей шкідник усе зіпсував! — Ганна тицяла пальцем у бік Тишка, який злякано втиснувся в кут. Від переляку кошеня смикнулося, зачепило горщик з розкішною бегонією — Ганниною гордістю — і квітка з гуркотом полетіла на підлогу. Малюк миттєво шмигнув під стіл. Ганна мало не розплакалася від образи. Вона розвернулася, наступаючи на яблука, і пішла до спальні. Їй було шкода не стільки яблук, скільки своєї марної праці і того, що Микола замість того, щоб покарати кота, кинувся його витягувати з-під столу і щось лагідно шепотіти

Буває так, що одна маленька пухнаста грудка важить більше, ніж усі твої принципи, вибудувані

Життєві історії 0

Марино, я не спалюю мости, це просто пауза у наших стосунках, зрозумій! — голос Олега був різким, позбавленим будь-якого тепла. — Мені життєво необхідне перезавантаження. Я просто задихаюся в цих чотирьох стінах. — Від чого саме ти задихаєшся? — дружина запитала це тихо. — Від нашого сімейного життя? Від плачу сина, про якого ти мріяв сім довгих років? Ти ж сам називав його нашим маленьким дивом. — Не роби з мене якогось звіра — Олег різко смикнув блискавку на спортивній сумці. — Я втомився! Від цієї нескінченної битовухи, від розмов про підгузки та каші, від твоєї вічної заклопотаності. Я хочу пожити для себе. Хоча б трохи. Тайм-аут у стосунках — це нормальна світова практика, хіба ти не знала

Листопадовий вечір у спальному районі Києва був колючим і непривітним. Вітер нещадно бив у

Життєві історії 0

Знову ти за своє! Вічно у тебе грошей немає! Сама пий свій чай, — буркнув Віктор, не відриваючись від гри. Обличчя його було напруженим, а на лобі виступила жилка. — Я ж казав, що хочу нормальної вечері. М’яса якогось запечи, чи що. Що це за манера — чай пропонувати, коли чоловік голодний? — М’яса немає, Вітю, — зітхнула Ольга, відчуваючи, як у грудях закипає знайома гіркота. — Ти ж знаєш, що до моєї зарплати ще три дні, а твою ми витратили на ремонт твоєї машини ще минулого тижня. Гроші просто скінчилися. Зовсім. Віктор різко кинув телефон на подушку і підвівся. Його очі звузилися, а на щоках з’явилися нездорові червоні плями. Це був знак — зараз почнеться чергова лекція про те, як він важко працює і як мало отримує натомість. — У всіх нормальних людей дружини примудряються і відпустку організувати, і холодильник забити, а я п’ятий рік у цій твоїй квартирі як у клітці сиджу! Ніякої радості, одне ниття про економію

Буває, що один-єдиний конверт із грошима важить більше, ніж п’ять років шлюбу, і саме

Життєві історії 0

Даринко, — почав чоловік, — нам треба серйозно поговорити. Можна Марічці у нас перекантуватися кілька днів? Вона з Полтави приїхала, у справах, готелі зараз самі знаєш які дорогі, а ми ж із нею разом в аграрному вчилися. Дарина повільно відклала залізну лійку. За багато років сімейного життя вона вивчила чоловіка добре — усе це кричало про одне: Тарас щось приховує та він відчував провину. — Звісно, нехай приїжджає, — відповіла вона, хоча хвилювалася. — Тільки попереди її: у нас підйом о 5 ранку. Город сам себе не поле, а кури чекати не будуть. — Та вона не завадить, Даринко! Марічка тиха така, культурна. Ти її одразу вподобаєш. Вона тепер кандидат наук, у Київ на якусь важливу конференцію поїхала, а сюди заскочила архіви подивитися. — Тарасе! Я погодилася. Навіщо ти мені її резюме переказуєш? — Вона сьогодні після роботи зі мною приїде. Близько восьмої вечора. Ти не проти? — Чому я маю бути проти гості? Тарасе, ти поводишся дивно

Вечір у селі Світлодарне зазвичай був тихим і прозорим, наче кришталь. Повітря пахло розквітлою

Життєві історії 0

Холодильник! Вона залишила тобі старий, неробочий холодильник! — Ти ж розумієш, що вона над тобою просто посміялася? — Андрій не міг зупинити регіт. — Оце так скарб! Тепер ти точно завидна наречена. Можеш відкрити музей радянського побуту. Марина звела на нього очі. В цей момент у ній щось остаточно обірвалося. Наче нитка, на якій трималася вся її терплячість. — Замовкни, — тихо сказала вона. — О, голос прорізався? — Андрій підійшов ближче, у його погляді не було ні краплі співчуття. — Слухай, я навіть допоможу тобі його перевезти. Дам машину, вантажників. Хай стоїть у твоїй новій-старій квартирі як пам’ятник твоїй дурості. Поставиш у спальні, будеш милуватися. Може, всередину каструлю з порожнечею поставиш? Бо на більше тобі не вистачить. — Скажи, Андрію… а ти мене хоч колись любив? — Марина дивилася на нього, наче бачила вперше. — Любив? — він видав короткий, сухий смішок. — Кохання — це казка для бідних і наївних

Буває так, що один старий іржавий мотлох вартує більше, ніж усі обіцянки чоловіка, з

Життєві історії 0

Соломіє, де папери на право власності? — кричав чоловік. — Ті, що на цей будинок? Соломія повільно піднялася з колін, обтрушуючи землю з фартуха. — Доброго вечора, Андрію. Ти навіть не запитав, як я. Навіщо тобі документи? Це ж моя спадщина, ми про це тисячу разів говорили. — Соломіє, не починай, зараз не до цього! — він відкрив хвіртку і зайшов у двір. — У мене проблеми в справах. Потрібні гроші. Потім я поверну. Соломія відчула щось недобре. — Які гроші, Андрію? Ця хата — це все, що залишилося від мами. Це моє життя, мій спокій. Я не дам її на продаж. Андрій розсердився. Він забіг до хати, почав розкидати речі на полицях, шукаючи заповітну папку. Соломія бігла за ним, намагаючись зупинити цей хаос. — Не смій! Це не твій дім! — кричала вона. — Слухай сюди, «господиня». Ти живеш у ілюзіях. Твої вишні й квіточки не приносять грошей. Я тягну наш добробут уже сім років. Я купував тобі прикраси, возив на моря. Тепер черга за тобою допомогти родині

Весна того року в селі видалася неймовірно щедрою. Сади біліли, наче вкриті свіжим грудневим

Життєві історії 0

Стефо! Сестричко! Відчиняй мерщій хвіртку, ми тут ледь не спеклися в дорозі! — з машини вискочила Мар’яна, двоюрідна сестра, яку Стефанія не бачила років зо три. За нею повільно вивалився цілий «гурт»: важкі валізи, величезні пакунки і двоє дітей. — Мар’яно? Якими долями? — розгублено промовила Стефа. — Ой, не питай! У Києві асфальт плавиться, кондиціонер у квартирі «накрився», а ціни на відпочинок у Карпатах такі, ніби там золотом пісок посипають. Ми й згадали про нашу родину на Вінниччині! Дітям же треба природи: парне молоко, свіжа городика, річка! Ми на два тижні, не більше, — торохтіла Мар’яна, затягуючи в двір сумки, які безцеремонно кидала прямо на доглянуту стежку з чорнобривцями. — Мам, тут смердить селом, — заявила Уляна, демонстративно затискаючи ніс двома пальцями. — А де тут вай-фай? Якщо немає стабільного інтернету, я в цей сарай не зайду. — Несторе, Улянко, не капризуйте! Тітка Стефа нас прихистить. Ой, Стефо, а туалет у тебе де? Тільки не кажи, що за хатою в кущах, бо мій Нестор, такого не винесе

Над невеликим містечком на Поділлі сонце стояло в зеніті, випалюючи трави до золотавого блиску.