Українці Сьогодні

Наближався Новий рік. Варя не тішила себе ілюзіями, вона чудово знала, що жодних романтичних, несподіваних сюрпризів від Павла чекати не варто. Він одразу запитав у неї прямо, що вона хоче у подарунок, і Варя чесно відповіла. Сама ж вирішила у Паші не питати, сказала, що буде сюрприз. Але йому, начебто, було байдуже. За три тижні до Нового року Варя підійшла до Паші. Жили вони разом нещодавно, Варя лише місяць тому переїхала до нього. І поступово облаштовувала його холостяцьку, дуже аскетичну і стриману квартиру. — У тебе є ялинка? — запитала вона, інтуїтивно розуміючи, що, швидше за все, почує у відповідь. — Ялинка? Ні. — А ти пам’ятаєш, що незабаром Новий рік? — обережно, вкрадливо спитала вона, намагаючись не наполягати. — Пам’ятаю, — спокійно відповів він. — Я ніколи не прикрашав ялинку. Але якщо вона тобі потрібна, то купимо. — Потрібна, — посміхнулася Варя, її серце радісно забилося

Подруги завжди дивувалися, що Варвара знайшла у своєму хлопцеві, Павлі. На їхню думку, він

Життєві історії 0

Цього року, коли настав грудень, Галина вперше за двадцять років зателефонувала донькам і сказала, що не приїде на Різдво. — Я не беру відпустку, — повідомила вона Наталі. — Але вирішила залишитися тут. — Мамо, як це не приїдеш?! — першою з докором запитала Христина. — Ти що, хворієш? Ми ж тебе чекаємо! Кутю без тебе не варимо! — Ні, доню. Я здорова, — сказала Галина, спокійно. — Просто хочу трохи для себе пожити. Тут тепло. І тихо. — Ну то ми приїдемо! — швидко зреагувала Наталя. — Приїдемо всі до тебе! Бо як це — Різдво без мами? Ми ж сумуємо! — Не треба, — м’яко зупинила Галина. — Я хочу побути сама. — Та минулого року ж ти теж була сама, коли ми не приїхали! — вигукнула Христина, не розуміючи, як це прозвучало. Галина сумно посміхнулася до слухавки. — От саме тому, доню. Ви мене минулого року так «чекали», що я сама коляду співала. Сама і кутю їла. І знаєте що? Мені не сподобалося

Галина прожила на чужині, у сонячній Італії, більше двадцяти років. Коли вона вперше залишала

Життєві історії 0

Марина, втомлена, але щаслива від полегшення, що мама одужуватиме, швидко зібрала речі та виїхала в місто. Чоловіка не попереджала — думала, зробить йому сюрприз. Все ж таки, новорічний настрій, треба відновити тепло в їхній квартирі. Та сюрприз чекав на неї. Коли вона тихенько відчинила двері їхньої квартири, ключем, який провернула без зайвого шуму, перше, що впало в око — чужі черевики. Жіночі, лаковані, на високих підборах. Модні, дорогі, такі, що Марина б собі ніколи не купила — вона завжди була практичнішою. Поруч стояла сумочка — брендова, нова. З кухні лунав веселий, безтурботний сміх. І чоловічий голос, і жіночий. Марина, немов уві сні, на ватяних ногах підійшла ближче. Двері на кухню були трохи привідкриті, а зсередини грала весела, святкова музика. І з-за столу почувся знайомий, до болю знайомий голос… Лілі. Її колишньої, найкращої подруги, з якою вони сиділи за однією партою в університеті. Марина вийшла так само тихо, як і зайшла. Її ніхто не почув, навіть сміх на кухні не припинився

Марина народилася і виросла у селі – затишному, потопаючому у зелені влітку, але в

Життєві історії 0

Коли ноги самі привели її у невелику, затишну кав’ярню, Надія зрозуміла, що далі йти просто не в змозі. Вона замовила найміцнішу каву, яку тільки могла запропонувати офіціантка, і, дивлячись у запорошене зимове вікно, не змогла стримати сліз. Сльози котилися по щоках, падали в чашку, на стіл, на руки. Вона не звертала на них уваги. Дивно, як швидко людина може дійти до стану, коли їй абсолютно байдуже, що вона плаче серед білого дня, серед чужих людей. В цей момент двері кав’ярні відчинилися, і в приміщення зайшла жінка. Висока, елегантна, з короткою стильною зачіскою і легким шарфом на шиї. Надія підвела очі. — Світлано?.. — прошепотіла вона, не вірячи своїм очам. Жінка зупинилася, придивилася до заплаканого обличчя, а потім її очі розцвіли радісним, щирим впізнаванням. — Надю! Боже мій! Це справді ти? Який же світ малий! Вони обійнялися так щиро, так міцно, немов не двадцять років минуло з часу їхнього останнього шкільного випуску, а лише кілька місяців. — Ти так змінилася… краще стала, — сказала Надія, витираючи очі і намагаючись видавити посмішку, що тремтіла на губах

Надія йшла бруківкою міста, але не бачила нічого: ані яскравих вивісок, ані перехожих. Вона

Життєві історії 0

Тим часом Лариса готувалася до Різдва у своєму великому, новому будинку. Вона вже собі уявила це Різдво: — Приїде Іван, привезе подарунки… Треба натякнути на нову норкову шубу, а ще ж телефон вийшов новий… Ну і на дороге пальто грошей би дав… Вона чекала дзвінка, щоб обговорити свої «подарунки». Тільки Іван того року не приїхав, як це було зазвичай. Вона чекала. Телефонувала. Писала гнівні повідомлення: «Ти де?! Ти обіцяв!» Сердилась. Потім плакала, бо грошей не було. І вже на сам Святвечір, коли на столі стояли 12 пісних страв, які вона приготувала скоріше для годиться, ніж для душі, і вона сиділа сама, телефон нарешті задзвонив. — Іване! — скрикнула Лариса, намагаючись надати голосу радісного відтінку. — То коли ти приїдеш? Я ж чекаю, стіл накритий… Голос у слухавці був спокійний, навіть надто рівний. — Ларисо… Я не приїду. І взагалі більше не приїду до тебе

Лариса з юних років мала славу першої красуні на їхньому полтавському селі. Струнка, чорноброва,

Життєві історії 0

Я нікому навіть сказати не могла, було просто соромно говорити про те, що моя єдина рідна донька, яку я виховала саме без чоловіка, вже сім років зі мною не спілкується. Я й сама перестала телефонувати їй, бо вона навіть говорити не хотіла зі мною. А одного разу вона, несподівано, з’явилася у мене на порозі. Я вже зраділа, думала вона вибачатися прийшла, але її ціль була зовсім іншою

Я зростала в родині, де панувала взаємна повага та глибока прихильність. Так само я

Життєві історії 0

Олег, відчуваючи себе правим, зітхнув. — Квартира, звичайно, твоя, від батьків, і ми за це вдячні, але забезпечую всіх я. Я просто… втомився, Олено. Мені треба більше простору, більше особистого часу, а не постійний гамір. Він, певно, чекав, що вона почне вибачатися, метушитися, запропонує йому відпочити. Але Олена обережно поклала доньку в ліжечко. Погляд її став зосередженим і спокійним. — Простір, ти кажеш? — Вона підійшла до вхідних дверей і відчинила їх. — То йди. Прямо зараз. Речі потім збереш. Олег здивовано посміхнувся, не сприйняв її слова всерйоз. І дарма. Менше ніж за годину він стояв на сходовій клітці, поруч із валізою, дивлячись на зачинені за ним двері. Замки клацнули, не залишаючи сумнівів. Минуло три роки. Олена змінилася. Діти підросли, пішли до садочка та першого класу. Вона, після курсів, знайшла гарну роботу в логістиці і швидко зробила кар’єру. Здавалося, що в її житті настав час для світлих емоцій. І тут з’явився Віталій

— Ти, Олено, просто як квітка, що не бачить сонця! — Голос Олега прозвучав

Життєві історії 0

Надія нервово смикала свою нову блузку, куплену на ринку за тисячу двісті гривень. У руках у неї був пакет із домашнім пирогом — традиційним, з капустою та яйцем, її фірмовим рецептом. А у Богдана, її чоловіка, в кишені лежав конверт. У конверті — дві тисячі гривень. Більше наскребти не змогли: кредит за новеньку пральну машину «стрибав» щомісяця, та й онукові треба було купувати зимові черевики, бо старі вже геть розлізлися. — Богдане, глянь, туш не потекла? — запитала Надія, намагаючись розглянути своє відображення у блискучих, як дзеркало, дверях ліфта. — Нормально, Надю, ти в мене королева. Сьогодні ти виглядаєш на всі сто, незважаючи на їхній пафос, — Богдан поправив свій старенький, але чистий светр. Богдан принюхався, морщачи ніс. — Слухай, пахне чимось дивним… Гореним, чи що?

Надія та Богдан стояли у під’їзді елітної новобудови в одному з районів Києва. Консьєржка,

Життєві історії 0

Виходь заміж швидше, поки він кличе! Ти вже не молода, якщо випустиш такий шанс, такого надійного чоловіка більше не знайдеш, — радили Аріні її подруги. Але вона не знала, що й робити: ніби людина добра, турботлива, ідеальний чоловік. Та було одне питання, яке дуже турбувало Аріну і вона вирішила до своєї мами за порадою піти. І не дарма

Аріна, якій виповнилося 37 років, вже давно звикла вважати себе цілком звичайною жінкою. Вона

Життєві історії 0

Зять сів навпроти, наче не вдома, а на зборах сільради, твердо й прямо заявив: — Пора переписати хату на мене й Марічку. Бо виходить так, що я тут живу як наймит. Я все робив, а хата не моя. Він говорив спокійно, але в його словах звучав дзвін, і Стефанія зрозуміла, що ця розмова не перша в його думках. Стефанія спокійно піджала губи, намагаючись не показувати, як сильно її стискає біль. — Іване, та я ж на цю хату заробляла. Кожна цеглина — мої руки. Які там майстри? Я з Італії гроші слала… — Та гроші — так. Але ви подивіться, скільки ви зекономили! — підвищив голос Іван, його обличчя почало червоніти. Він швидко заговорив, ніби виправдовувався. — Майстрам нічого не дали. Все я робив сам. Я тут ночував і днював, щоб ця хата стояла! А ви? Ви прислали гроші. А хто тягав цеглу? Хто штукатурив? То мамо, по справедливості половина хати має бути моя

Стефанія поїхала в Італію рівно дванадцять років тому. Їй тоді було сорок два —