Українці Сьогодні

Олено, вечеря на столі. Я готував за тим рецептом, який ти просила, — сказав чоловік. — Романе, я не голодна. Знову ці важкі страви? Я ж казала, що хочу чогось легкого. Ти ніби спеціально робиш навпаки, — відрізала вона, наливаючи ігристе у келих. — Я витратив дві години. Ти хоча б спробуй, — Роман намагався бути терплячим. — Слухай, у мене голова розколюється. Давай не будемо про їжу. До речі, Михайло сьогодні телефонував, сказав, що наш спільний проєкт зсувається. Мені доведеться затриматися завтра. — Михайло? Знову Михайло? Олено, вибач, але ваша робота вже починає нагадувати цілодобове дозвілля. Чому ви працюєте вдома, в кав’ярнях, а тепер ще й затримуєтеся на об’єктах після опівночі? — голос Романа став холодним. — Ти знову за своє? Я працюю. Це робота, Романе! Що ти собі вигадуєш? Ти знову хочеш влаштувати допит? Я доросла жінка, мені не треба звітувати за кожну хвилину

Дрогобич. Місто, де на кожному розі можна відчути подих історії, а стара ратуша мовчки

Життєві історії 0

Вечір п’ятниці настав. Василь збирався довго. Душ, гоління, хмара одеколону. Одягнув найкращий костюм, який трохи тиснув у поясі, але він мужньо втягнув живіт. — Ну, я пішов! — крикнув він із коридору. — Не сумуй, Томо! Пельмені в морозилці, звари собі. — Удачі, — відгукнулася Тамара слабким голосом із кімнати. — Повеселися там. Двері зачинилися. Замок клацнув. Тамара Петрівна відкинула ковдру і встала. — Ну що, — сказала вона своєму відображенню. — Час виходити на сцену. Збори зайняли годину. Макіяж, зачіска, сукня. Туфлі на підборах. Вона подивилася в дзеркало. Відтуди на неї дивилася жінка, яка знає собі ціну. В її очах горів вогонь — суміш азарту і легкої іронії

«Ти що, справді зібралася йти зі мною у цьому вбранні? Там же люди будуть,

Життєві історії 0

Ну що, де тут наш спадкоємець? — гаркнув він на всю кімнату. — О, столик вільний! Оце по-нашому! Він із розмаху поставив дві чарки прямо на поверхню пеленатора, відсунувши вбік чистеньку шапочку немовляти. Сват уже почав діставати пляшку, радісно крякаючи від передчуття. — Миколо Івановичу, — мій голос прозвучав настільки низько і твердо, що Богдан, який стояв у дверях, завмер. — Заберіть це негайно. Сват здивовано підняв брови. — Мар’яно, ти чого така офіційна? Свято ж! Треба за здоров’я онука… — За здоров’я онука треба, щоб у цій кімнаті було чисте повітря і тиша, — я зробила крок вперед. — Вийдіть звідси. Обидва. Я вийшла за ними на кухню. Надія Петрівна вже розкладала по тарілках голубці

— Ти що, дитину рідній бабусі не покажеш? Ми ж не чужі люди, Софіє!

Життєві історії 0

Катю, ти знову м’ясо перетримала? Воно ж як підошва тепер тверде! — Маргарита Сергіївна, свекруха, з презирством встромила виделку в курячу гомілку. Катерина провела на кухні три години після роботи, намагаючись догодити гостям, але для свекрухи досконалість була недосяжною метою. — Наче соковита, мамо, — Олег, чоловік Катерини, відкусив шматок і задоволено посміхнувся. — Мені подобається. Смачно. — Тобі, синку, завжди все добре, бо ти в мене невибагливий. А я одразу відчуваю. Птиця має бути ніжною, мов шовк, а тут, ну, сама бачиш. І солі замало. Ти яку використовуєш? — Морську, — ледь чутно відповіла Катерина, відсуваючи тарілку. Апетит зник безслідно. — Ось! — переможним жестом вказала пальцем свекруха. — Вся біда в тій модній солі. Тільки звичайна, кам’яна, наша, полтавська! От вона справжній смак дає! — Та мамо, сіль як сіль, — ліниво промовила Софія, сестра Олега, не відриваючись від екрана свого смартфона. — У нас така ж була. — Була, та минулася, — буркнула свекруха

Полтава — місто з особливим колоритом, де старовинні будинки та затишні дворики зберігають таємниці

Життєві історії 0

Лесю, все, моєму терпінню прийшов кінець! Ти що собі дозволяєш?! — крикнув Богдан, перекриваючи шум води. Леся навіть не здригнулася. — Ти про що саме, Богдане? Про те, що я нарешті вимила плиту, чи про те, що вперше за тиждень ти сам прийшов на кухню, а не гукав мене з вітальні? — Не прикидайся! Мати дзвонила. Вона в сльозах! Оля їй розказала про твої витівки. Що це за цирк із цим блокнотом? Леся відклала ганчірку, оглянула чоловіка з ніг до голови — скуйовджене волосся, пляма від кави на сорочці, очі, сповнені дитячої образи. Йому сорок років, а він поводиться так, ніби вона відібрала в нього улюблену іграшку. — Це не цирк, Богдане. Це фінансовий аудит нашої сім’ї. І не блокнот, а книга обліку. Спеціально купила товсту, щоб вистачило надовго, бо витрати вашої родини — це бездонна яма. — Ти знущаєшся?! Ти ведеш облік того, що я допомагаю своїм рідним? «Олі на нові підбори — дві тисячі». «Мамі на ліки — п’ять тисяч». Ти серйозно?! Ти записуєш мою родину в боржники?! — Я записую факти, Богдане. Для нашої звітності. Бо ми — сім’я, чи не так? Чи я лише обслуговуючий персонал для твоїх родичів

Гайворон — затишне містечко на березі Південного Бугу, де час, здається, тече повільніше, ніж

Життєві історії 0

Маріє, принеси мені вечерю в кімнату, я якраз додивлюся футбол, — гукнув чоловік, навіть не очікуючи заперечень. Марія, яка якраз відмивала плиту від застарілого жиру, застигла. Вона повільно витерла руки об фартух, але не поспішила до холодильника. — Іване, а в тебе що, ноги відмовили? Чи руки не працюють, щоб самому прийти на кухню? — її голос звучав рівно, без звичної покірності. Іван завмер. Тиша в будинку стала такою густою, що здавалося, можна почути, як у сусідній кімнаті цокає годинник. Він повільно підняв голову, витріщившись на дружину так, ніби вона заговорила іноземною мовою. — Ти що сказала? Ти взагалі розумієш, з ким розмовляєш? — Я чудово розумію, з ким розмовляю, — Марія нарешті повернулася до нього, і в її очах не було страху, лише втомлене спокійне виваження. — З людиною, яка протягом сорока років сприймала мою турботу як належне. Я вже просто втомилася бути обслуговуючим персоналом у власному домі

У мальовничому містечку Галич, де величні руїни давнього замку мовчки спостерігають за плином часу,

Життєві історії 0

Де гроші, Степане? — запитала дружина, і звук конверта, що впав на стіл, пролунав у тиші кімнати як грім. Степан не відвів очей від екрана монітора. Він навіть не здригнувся. — Які гроші? Ти про що зараз? — його голос був байдужим, втомленим від її «чергових претензій». — Не грай з моїм терпінням! Ті сорок тисяч, що лежали в конверті. Я три місяці відмовляла собі в усьому, працювала до виснаження, щоб нарешті змінити техніку. Де вони? Він повільно потягнувся до пульта, але звук вимкнув аж за кілька секунд — занадто довго, як для людини, що не знає, про що мова. — А, ти про це. Ну, довелося їх витратити. Виникла термінова потреба. Буквально вчора. Мар’яна вчепилася в край столу, відчуваючи, як усередині все холоне. — Ти взяв? Без жодного слова? Мої особисті заощадження, на які я працювала по вечорах? Ти навіть не запитав, чи можу я дозволити собі такий “подарунок” комусь

У затишному містечку Бережани, де старі будинки з черепичними дахами бережуть таємниці багатьох поколінь,

Життєві історії 0

Мамо, ну ти ж сама на це пішла! Нащо тепер це ниття? — голос Андрія в слухавці був різким і він навіть не намагався приховати своє роздратування, ніби розмова з матір’ю була для нього лише обтяжливим обов’язком, який він виконував між справами. — Я не скаржуся, сину. Просто хотіла дізнатися, як ви там облаштувалися на новому місці. — Та що мені буде? Все по плану. Оксані ремонт в голову прийшов, шпалери переклеюємо, знову все пересуваємо. Ну, ти розумієш, яка це метушня. — Шпалери? А які вибрали? Може, світлі, щоб просторіше було? — вона запитала це радше для того, щоб продовжити діалог. — Мамо, яка різниця! Світлі, темні. Оксана підбирала, їй видніше. Давай пізніше зідзвонимося, в мене тут робочий момент, — і в слухавці пролунали короткі, байдужі гудки, які прозвучали для неї як вирок

Галина Петрівна стояла на ґанку старого будинку в селі неподалік від мальовничого містечка Козельця,

Життєві історії 0

Ларисо! Ти що, всю пачку солі туди висипала?! Це ж не борщ, а справжній розсіл! — Голос чоловіка був сердитий. Лариса завмерла, вдивляючись у тарілку. Справді, вона трохи пересолила, але з ким не буває. — Вітю, я зараз все виправлю, — тихо промовила вона, намагаючись зберегти спокій. — Додам води, зроблю трохи сметани, буде як треба. Але Віктор вже не слухав. — Не треба нічого виправляти! Знаєш, скільки років я терпів? Скільки років я змушений був їсти це твоє «кулінарне мистецтво», боявся сказати правду? — Я готувала для нас, — ледь чутно сказала вона. — Жодного разу ніхто не скаржився. — Бо я мовчав! Я терпів заради миру! Але тепер досить! — Його очі, які раніше дивилися з ніжною вдячністю, тепер випромінювали холод

Вечір у квартирі на околиці Києва почався звичним буденним ритмом, який ось уже двадцять

Життєві історії 0

Марино? Ти вдома? — голос чоловіка пролунав глухо, відбившись від стін, які здалися йому раптом чужими, ніби він опинився в чужій квартирі. Відповіді не було. Квартира мовчала з тією особливою, важкою тишею, яка виникає лише тоді, коли з дому зникає людина, що наповнювала його життям. Задзвонив телефон. Невідомий номер. — Алло? — Олеже, це Ірина, подруга Марини. Вона в мене. Просила передати, що їй потрібно побути на самоті. Не намагайся її шукати, вона сама дасть знати, коли буде готова говорити. Зв’язок обірвався. Олег опустився на стілець, закривши обличчя руками. Пару днів. Яка різниця — два дні чи два роки, якщо фінал уже написаний. Він став думати, як повернути дружину

Олег стояв посеред вітальні свого київського помешкання, вдивляючись у порожній гачок біля вхідних дверей.