Українці Сьогодні

Марія вийшла з кабінету бліда. Половина хати й землі офіційно належала Галині. Та, задоволена, ще й кинула: – Я, може, продам свою частку. Все одно не поїду в село жити. І справді – невдовзі привезла якогось перекупника, щоб дивився хату. Марія від сорому не знала, куди очі подіти. – Господи, як так? – плакала в подушку ночами. – Я ж усе життя біля мами, біля цієї хати. А тепер чужі люди ходять по моєму двору… Та доля вирішила інакше. Купити хату перекупник не зміг – документи заплуталися, земля виявилася пайовою, і потрібна була згода самої Марії. Галина почала злитися, але нічого не могла вдіяти

Марія і Галина були рідними сестрами, але різними, мов день і ніч. Марія –

Життєві історії 0

Одного разу Ганна пішла в магазин і почула розмову двох сусідок, син однієї з них жив у місті і підтримував дружні стосунки з Іваном: – Кажуть, у Івана з Оленкою не все добре. Сваряться, мало не розходяться. Жінка не повірила. Їй навіть страшно було уявити: невже син, заради якого вона жила, може залишитися сам? Мама ночами не спала, переживала за сина, бо все б віддала, аби лише він був щасливий. Та через кілька тижнів Іван сам приїхав. Увійшов у двір, сів на лавку й закрив обличчя руками. – Мамо, не можу більше… Оленка хоче розлучення. Ганна мовчки сіла поруч. Вона бачила: син виснажений, змучений. – Синку, а ти її любиш

У селі всі знали Ганну. Жінка змалку була працьовитою, спокійною, але доля випробувала її

Життєві історії 0

Тоді, багато років тому, Оксана йшла на весілля до знайомих з тривогою в душі. Вона не мала нової сукні, не мала грошей на гідний подарунок, бо коштів тоді ледве вистачало на хліб і молоко. Чоловік переконував: – Треба йти, що люди скажуть, якщо нас не буде? Ми ж із ними дружили. – А в чому я піду? – зітхала Оксана, тримаючи в руках свою скромну бежеву сукню, яку носила на всі свята вже кілька років. – В чому є. Люди не на сукню дивляться, головне ж – не в чому людина, а яка людина, – намагався він її підбадьорити. Але на весіллі все було інакше. Веселощі, музика, гарні столи – а серед гостей сиділа група жінок, що перешіптувалися

Тоді, багато років тому, Оксана йшла на весілля до знайомих з тривогою в душі.

Життєві історії 0

Михайле, – одного вечора несміливо почала Ірина, – я думаю… може, поїхати в Італію на заробітки? Кажуть, там можна доглядати літніх людей, а платять добре. Марійці ж треба квартира, навчання… Він підняв на неї погляд. У його очах не було розуміння, тільки роздратування. – І ти туди ж? Надивилася на наших сільських фіф, що приїжджають в золоті і норкових шубах, і теж захотілося такого життя? Михайло не підбирав слів. – Михайле, яке золото, які шуби? Я ж не заради себе, я дитині нашій хочу дати краще майбутнє… – Я тобі так скажу: їдеш – і все, забудь про мене. Я жінку собі шукав не для того, щоб вона десь по чужих кутках чужим людям зад підтирала. Мені вдома треба господиня, а не «італійська сеньйора»

Ірині було вже 42, коли вона вперше подумала про Італію. Не як про країну

Життєві історії 0

Батьки з обох сторін не могли порозумітися, Андрій і Наталя втомилися. Відчували, що втрачають самих себе. Одного вечора, коли донечка вже спала, Андрій сів поруч із дружиною. – Наталю, скільки так триватиме? Вони ж нас розлучать, якщо і далі так піде. – Я теж так більше не можу, – тихо відповіла вона. – Може, треба щось змінити? Він подивився на неї довго й твердо сказав: – Переїжджаємо. В іншу область. Там робота є. Почнемо все з нуля. Наталя мовчала хвилину, а потім кивнула. Зібрали речі, найняли вантажівку й поїхали. Обидві родини були шоковані. Галина кричала: – Ти що, сину, зрадив мене? Ти кинув матір

У селі знали обидві родини – Іванових і Мельників. У Іванових був син Андрій

Життєві історії 0

Невісточко, я не хотіла вам зла. Я думала про сирітську долю Оленки. Ви ж маєте все: чоловіка, сина, дачу… А в неї що? – А в нас що, золоті гори? – гірко відповіла Ганна. – Ми з Василем копійки складаємо, аби Ігор у столиці мав за що жити. Ми ж думали: от допоможемо вам, а квартира буде онукові. Ви ж самі йому обіцяли. А тепер виходить, що він і не потрібен вам? Марія Іванівна мовчала, сльоза скотилася по зморшкуватій щоці. Тривала ця напруга довго. Василь і Ганна продовжували доглядати маму, бо совість не дозволяла кинути. Але в серці жевріла образа. Ігор, дізнавшись правду, спершу збайдужів, але потім сказав: – Тату, мамо, не сваріться з бабусею. Квартира – то стіни. А бабуся – це рідна людина

– Навіщо було обіцяти, якщо твоя мама не збиралася виконувати обіцянки? – невістка з

Життєві історії 0

Це не питання довіри. Це питання совісті, – тихо сказала Марія. – Якщо вас у мене двоє, то і ділити все треба навпіл. – Але ж я зробила ремонт, витратила майже 100 тисяч гривень. Мамо, я сподівалася, що все це з часом стане моїм, – розплакалася Ірина. – Доню, гроші я тобі поверну, а квартира буде вам обом, – твердо повторила Марія. Ірина пішла дуже ображена, вважаючи, що мама вчинила несправедливо. А Марія була в розпачі, бо і уявлення не мала, як має повернути дочці таку велику суму. Коли Галина дізналася про розмову мами і сестри, їй стало прикро: – Ірено, ну як так можна? Ти ж знала, що ця квартира для нас обох. – Для нас обох? – глузливо перепитала Ірена. – Тобі ж не треба, у тебе є все! А я лишилася з нічим

Якби Марія Іванівна знала, чим для неї обернеться подарунок її молодшої дочки, то нізащо

Життєві історії 0

Ти невдячний син! Я життя своє віддала заради тебе, а ти. – Мамо, – перебив Андрій тихо, – ти дала мені життя, і я вдячний. Але я не маю обов’язку купувати тобі квартири. Я хочу, щоб ти була щаслива, але не такою ціною. Галина замовкла. В її очах з’явилися сльози, змішані з образою. – То ви хочете, щоб я у старості жебрачкою була? – Ні, – твердо відповів Андрій. – Ми завжди будемо поруч. Ми ніколи тебе не кинемо. Але вимагати від нас те, чого ми не можемо дати, – це несправедливо. Ця розмова стала переломним моментом. Галина кілька днів не телефонувала, гордо мовчала

У центрі міста стояв старий, але доглянутий будинок. На четвертому поверсі мешкала пані Галина

Життєві історії 0

Щойно Степан переступив поріг, звернувся до брата: – Ну що, Іване, будем хату ділити. Від почутого Іван немов остовпів. – Як ділити?.. – спромігся він сказати. – Степане, ти ж сам казав: «Мені нічого не треба. Будь із татом, буде все твоє». Я ж на це і розраховував, я ж… – його голос затремтів. Степан знизав плечима: – То було давно. Тоді я не думав, що так життя повернеться. За Степана відразу вступилася і його дружина, яка весь цей час мовчки спостерігала: – Маємо право. То й будем ділити все чесно. Пам’ять Івана мовби відмоталася назад, у той день, коли батько вперше заговорив про те, хто де буде жити

У селі в той день стояла особлива тиша, хоча на дворі була красива золота

Життєві історії 0

І ось настав момент, коли додому мала повернутися Валентина Петрівна. Про неї Остап чув багато: гарна, розумна, освічена, звикла до іншого життя за кордоном. І серце йому тривожно билося: як вона сприйме простого сільського чоловіка, який увесь час крутився біля її дітей? Коли ж настав день зустрічі, Остап довго стояв на подвір’ї, чекаючи. Під’їхала машина, вийшла струнка жінка з короткою зачіскою, у стильному одязі. Її очі світилися теплом, але вся постать випромінювала впевненість і гідність. Остап стояв збоку, почувався зайвим. – А це… мій тато, познайомтесь, – нарешті сказала Світлана. – Він нам дуже допомагає

Остап залишився вдівцем ще тоді, коли його доньці Світлані було всього п’ять років. Дружина