Українці Сьогодні

Як завжди! Мало того, що сама матері не набере, так ще й на дзвінки не відповідає. Зовсім уже забула, звідки ноги ростуть і хто тебе в люди вивів! — І тобі доброго ранку, мамо, — зітхнула Світлана, намагаючись тримати голос рівним. — Як ти почуваєшся? — Якби я сама не зателефонувала, то ти б і через рік не згадала запитати про моє здоров’я! — жінка на тому кінці дроту явно насолоджувалася моментом. — Звісно, ти молода, у тебе свої справи, а матір можна і в ігнор. Зовсім мене не бережеш. — Мам, ти просто поговорити чи щось трапилося? — Світлана за свої роки вже вивчила ці сценарії напам’ять. Вона знала: за кожним таким докором стоїть чергове «прохання», від якого неможливо відмовитися. — Пам’ятаєш тітку Галю з дядьком Петром? — пауза була недовгою, бо мама знала — Світлана їх ледь пам’ятає. — Ну, не роби вигляд, що в тебе пам’ять, як у рибки! Це ж моя двоюрідна сестра. Вони ще на вашому з Максимом весіллі були, Галя тоді ще так гарно співала. — Припустимо. І до чого тут вони зараз

І ти справді думала, що це минеться само собою, чи просто від великого розуму

Життєві історії 0

Світлано, чекай… — він відпустив її руку, і його тон моментально став жалісливим. — Ну, давай поговоримо… Мама ж просто пожартувала, ти ж знаєш її характер… Ну чого ти так одразу? — Смачного, — кинула вона через плече. Вже біля самих дверей вона обернулася до свекрухи: — До речі, холодець я не досолила. Шкідливо вам, треба про здоров’я дбати. Вона підхопила пакунки з їжею, поклала коробочку з золотом у глибоку кишеню куртки і вийшла. Двері зачинилися, відрізавши істеричні крики Людмили Петрівни та жалюгідне бурмотіння чоловіка. Вона спускалася сходами, не чекаючи ліфта. Пакети були важкими, але на душі стало так легко, ніби вона нарешті скинула величезний мішок з камінням, який несла п’ять років

І ти справді думала, що це минеться просто так, що ти й далі будеш

Життєві історії 0

Слухай, тату, ми з Юлею вирішили одружитися. Ви вже не молоді, навіщо вам такий великий будинок? Вам і чогось простішого вистачить. Я хочу сім’ю, дітей. Чому я маю тикатися по орендованих кутках, коли знаю, що у вас є можливості? Ви ж легко можете переїхати, — продовжував він, наче мова йшла про купівлю хліба, а не про долю рідного дому. Степан Петрович відклав газету і здивовано подивився на сина. В його очах читалося щось між розчаруванням і гнівом. — Сину, а ти нічого не попутав? Звідки такий тон? Чому ти вирішив, що ми тобі щось винні? Тобі двадцять п’ять. Пора вже самому думати, як гніздо вити, — спокійно, але твердо відповів батько. — Марку, тато правий. Ти все сприймаєш як належне. Ми вивчили тебе, дали старт. А замість “дякую” ти знову щось вимагаєш, — Марія Степанівна сіла поруч із чоловіком і втомлено зітхнула. — Ой, почнеться зараз! Я взагалі не просив мене народжувати, це було ваше рішення. А раз так, то забезпечте мені нормальні умови! — випалив Марко, навіть не червоніючи

— Слухай, тату, ми з Юлею вирішили одружитися. Ви вже не молоді, навіщо вам

Життєві історії 0

Мамо, ну коли вже ти гроші дасиш? Сьоме число на календарі, платіж за кредит вже «світиться» червоним! — голос сина Олега долетів із вітальні. Галина відчувала, як серце важко гупає в скронях. — Олеже, зайди, будь ласка. Нам треба серйозно поговорити, — її голос був тихим. — Ой, тільки не починай оці свої довгі розмови! — Олег увійшов у кухню, крутячи ключі від кросовера. Того самого, за який Галина щомісяця справно вносила кредитні платежі. — Давай швиденько, бо в мене через годину футбол із хлопцями, не встигаю. У цей момент у коридорі клацнув замок. Зайшла Ірина, невістка. Вона була в новому стильному пальті з дорогого бутіка. Галина сама їй дала на нього гроші, бо «бідній дівчині нічого вдягнути на роботу». — Галино Ярославівно, ви ж не забули про посудомийку? — Ірина навіть не привіталася. — Я вже модель пригледіла, якраз акція закінчується. Стара вже зовсім не миє, тільки гуде на всю хату. Соромно перед подругами. Галина важко опустилася на табурет. — Діти! Мене скоротили. З завтрашнього дня я офіційно безробітна. На кухні запала тиша, усі стали переглядатися, це було як грім, серед ясного неба

Жовтневий вечір у Луцьку видався напрочуд вогким. Галина Ярославівна стояла посеред своєї невеликої кухні,

Життєві історії 0

Слухай, а може, цього року без того горошку з майонезом? — Ганна тримала телефон плечем, намагаючись одночасно друкувати звіт і не розлити каву на клавіатуру. — Ну серйозно, мама, його вже ніхто не їсть, хіба що за звичкою. — Як це без салату? На іменини? — голос Тамари Петрівни в трубці забринів так, ніби невістка щойно запропонувала скасувати святу вечерю або, як мінімум, перефарбувати хату в яскраво-рожевий. — Це ж традиція! Моє свято — мої правила. І не забудь про холодець. Минулого разу він у тебе вийшов якийсь рідкуватий, ледь донесли до столу. Ганна заплющила очі й повільно видихнула. П’ять років. Рівно п’ять років вона була заміжня за Сергієм, і рівно п’ять років будь-яке сімейне збіговисько перетворювалося на її особисту зміну в гарячому цеху ресторану. Причому безкоштовну, без вихідних і з постійно незадоволеним «шеф-кухарем» над головою

— Слухай, а може, цього року без того горошку з майонезом? — Ганна тримала

Життєві історії 0

О, ви звідти? — запитав Данило незнайомця. — У мене дружина там працює в будівельній компанії. «Моноліт-Будова», здається. Клієнт, почувши назву, раптом уважно подивився на Данила. В його очах з’явилося щось недобре. — «Моноліт-Будова»? Сергія Зінченка контора? — Так, саме Сергія Петровича. Ви з ним знайомі? Клієнт криво посміхнувся. — Знайомий — це м’яко сказано. Він — мій колишній зять. Навесні він розлучився з моєю сестрою. Все містечко знає причину цього цирку. — Причину? — Данило захвилювався. — Ну так. Завів собі «музу» прямо в бухгалтерії. Спочатку казав, що вона цінний кадр, а потім почав возити її по відрядженнях і селити у власних апартаментах. Моя сестра не з тих, хто терпить таке. Вона виставила його з речами. А як прізвище вашої дружини? — Оксана. Оксана Ковальчук, — прошепотів Данило. Клієнт хвилину мовчав, дивлячись на зблідле обличчя майстра. Потім він важко зітхнув. — Послухайте, Даниле. Я не хотів бути вісником біди. Але я терпіти не можу такого. Поїдьте туди сьогодні ввечері. Просто подивіться, як «цінний кадр» завершує свій робочий день

Липневий вечір у Рівному дихав розпеченим асфальтом і солодким ароматом лип, що вже відцвітали.

Життєві історії 0

Наталко! Значить так, — голос свекрухи пролунав із коридору ще до того, як вона з’явилася на порозі кухні. — Ти вже дізналася, що Степан отримав квартиру від покійного дядька Андрія, і вирішила, що тепер ви багатії на рівному місці? Думаєш, це тільки ваше? Наталя здригнулася. Ганна Йосипівна влетіла в кухню, навіть не знявши мокрого взуття. За нею залишалися брудні сліди на вимитому ламінаті, але жінку це найменше хвилювало. — Ганно Йосипівно, добрий вечір, — Наталя звернулася до неї, намагаючись опанувати тремтіння рук. — Проходьте, раз уже двері власними ключами відчинили. — Не патякай мені тут! — свекруха буркнула сердито. — Ми з Романом усе обговорили. Ця квартира — це спільне родинне надбання! Це спадок усього роду, а не одного Степана! — Яке ще спільне? — з кімнати вийшов Степан. — Мамо, дядько Андрій залишив квартиру мені. Є заповіт, завірений нотаріусом. Усе офіційно, документи на руках

Листопад у Тернополі видався похмурим і вогким. Сутінки рано опускалися на місто, розмиваючи обриси

Життєві історії 0

Та годі тобі, Свєто. Не гніви Бога. Зате у нас стабільність. Робота державна, стаж іде. У людей он і того немає — по закордонах миють підлоги. Світ зараз складний, криза за кризою. Треба триматися за те, що є, і не рипатися. Ми з тобою прості люди, зірок з неба не хапаємо.І Світлана кивала. Вона вірила, що так і має бути. Що терпіти, економити на собі та скаржитися на долю — це і є справжня «доросла доля» жінки. Але десь глибоко в душі, під шарами цієї «стабільності», почало зріти щось нове. Півтора року тому Світлана відчула, що більше не може. Це сталося звичайного вівторка, об одинадцятій ранку. Вона дивилася на купу паперів у своєму кабінеті, на сірі стіни, на колегу, яка вже годину обговорювала ціну на цукор, і раптом зрозуміла: якщо вона не вийде звідси зараз, то через десять років вона просто зникне. Вона звільнилася. Просто підійшла до начальника, поклала заяву і пішла. Коли вона розповіла про це Наталі, та мало не вдавилася чаєм. — Ти з глузду з’їхала? — очі подруги округлилися. — Свєто, зараз не той час! А за що ти будеш жити? У тебе дитина йде в третій клас, кредит на холодильник ще не виплачений! Чим ти думаєш

Світлана сиділа в невеликій кав’ярні біля вікна, машинально крутячи в руках керамічне горнятко. Кава

Життєві історії 0

Забирайся геть до своєї мами! — пролунав різкий голос свекрухи. — Нема чого тут під ногами плутатися і повітря псувати! Оксана завмерла біля холодильника. Їй здавалося, що ще хвилину тому все було відносно нормально — звичайний вечір суботи, плани на спокійну вечерю. — Я щось не те зробила? — обережно, майже пошепки запитала Оксана. — Не те? — Ганна Василівна гірко усміхнулася. — Та ти взагалі нічого не робиш! Сидиш на шиї у мого сина, ніжки звісила, а я тут за вами і прибирай, і готуй, і пери! Перетворила хату на готель, совісті в тебе немає! — Ганно Василівно, я щойно з роботи. Зміна була важка, я втомилася. Хотіла ось курку запекти з картоплею до вечері, щоб ми всі разом сіли. — До вечері! А хто сніданок готував? Хто посуд за вами мив, поки ви по роботах своїх розбіглися? Я! Завжди я! А ти, бачте, «з роботи прийшла»! Велика пані знайшлася

Київська зима того року була особливо примхливою: то сипала колючим снігом, то розливалася калюжами

Життєві історії 0

Мамо! Збирайте речі і йдіть від нас геть, — крикнула невістка. — Щоб і не пахло тут вами! Вам час їхати, — голос Каті зривався на крик. Свекруха завмерла. Вона повільно обернулася, і на її обличчі з’явилася суміш нерозуміння та обурення. — Що ти таке верзеш, дитино? Новий рік за три дні! Ігорчик мене сам покликав, ми вже й меню склали, і подарунки обговорили. Ти що, перевтомилася на своїй роботі? — Ігорчик нічого не вирішує в цьому домі без мого відома, — Катя сказала так, що Світлана Борисівна мимоволі здригнулася. — А я прийняла рішення: ви їдете. Сьогодні. Зараз. Свекруха повільно випрямилася. Її обличчя почало наливатися густим червоним кольором. — Та чи ти сповна розуму взагалі?! Я мати! Я його одна виховала, на ноги поставила, ночами недосипала, поки батька його десь вітри носили! І ти, чужа мені жінка, мені вказуєш на двері

Надворі вже панували густі грудневі сутінки, розбавлені холодним мерехтінням вуличних ліхтарів. Київська зима цього