Українці Сьогодні

Доню, я ж мати. Хіба ж весілля без мами буває? Але у слухавці пролунав сухий голос: – Мамо, будь ласка, я так вирішила. Ти мене зрозумій. Після розмови Галина довго сиділа на ліжку, тримаючи телефон у руках. Петро підійшов, поклав руку на плече. – Не бери так близько до серця, Галю. Вона ж доросла, знає, що робить. Але Галина тихо плакала. Вона роками відкладала копійчину: то з зарплати, то з подарованих грошей на свята, все мріяла хоч раз виїхати за кордон на весілля своєї дитини. Уявляла, як одягне свою нову сукню, що давно висить у шафі, як сяде поруч з донькою в білій сукні… Але правда виявилася дуже сумною – вона дочці не потрібна

Галина не один раз себе картала за те, що вони з чоловіком нічого не

Життєві історії 0

Та ви що, свахо, хіба між нами можуть бути рахунки? Ми ж рідні люди! Ви ж не збіднієте, у вас он грошей кури не клюють, а я потребую. – Ні, свахо, так не буде. Я працювала тяжко, роками маму й дітей не бачила, щоб ті гроші заробити. Я не для того, щоб ви мною користувалися. Галина образилася: – А я думала, ви добра людина… Але Марія вперше в житті поставила межу: – Добра – не значить наївна. Хочете дружити – будьмо чесними. Але більше грошей я вам не дам. Спершу Галина відвернулася, перестала вітатися. По селу пішли плітки, що Марія «скупа»

Марія майже двадцять років працювала в Італії, аби підняти дітей, купити їм квартири, дати

Життєві історії 0

Ріелтор привів чоловіка років сорока. Ігор все обдивився і сказав, що йому все підходить. Дачу він купував для свого тата, пояснив, що тато – колишній директор великого підприємства, дуже любить різьбу по дереву, тому мріє про свій будинок за містом, де зможе без проблем займатися улюбленою справою. Коли настав день купівлі-продажу Любов Василівна познайомилася з новим власником її дачі. Віктор Васильович, чоловік років 70-ти, виглядав значно молодшим за свій вік. Від нього віяло добротою, надійністю і спокоєм. Коли всі папери були підписані, він запропонував колишній господині відсвяткувати його на весілля у них на дачі, і Любов Василівна погодилася. Виявилося, що Віктор Васильович давно вдівець, і хоч йому життя за містом дуже подобається, та він не любить бути сам

Любов Василівна все життя жила в місті, мала простору двокімнатну квартиру. Вона з чоловіком

Життєві історії 0

Так у центрі села з’явилася маленька пекарня «Надія». Скромна, з дерев’яними полицями й старенькою плитою. Але там завжди пахло свіжим хлібом, пиріжками й медовиком. Слава про її випічку швидко розлетілася. Приїжджали навіть із райцентру: хтось по булочку, а хтось – по цілий торт. Минуло десять років. Ті самі жінки, що колись сміялися з синьої сукні, тепер стояли в черзі біля її пекарні. – Пані Надіє, тільки у вас такий смачний хліб. – Допоможіть коровай на весілля, бо кращого ніхто не вміє. Надія усміхалася й згадувала той вечір. Болісні слова сусідок уже не ранили – навпаки, нагадували, який шлях вона пройшла

У невеличкому подільському селі жила Надія. Її життя не було легким. Після смерті чоловіка

Життєві історії 0

Важко мені Сергію, мама твоя мене ніколи не прийме, – якось наважилася на розмову молода дружина. – Потерпи трохи, у мами такий характер, їй треба просто звикнути, – заспокоював чоловік, хоча і сам бачив, що нічого доброго з цього не вийде, бо мама з перших днів не сприйняла невістку, яку син привів в хату. Марія Степанівна звикла, що в її домі все має бути так, як вона каже. А Оксана хотіла мати хоч трохи свого простору. – Навіщо ти так багато солиш борщ? – бурчала свекруха. – А в нас у сім’ї так звикли, – намагалася пояснити Оксана. – То забудь! У нашій сім’ї інші порядки

– Важко мені Сергію, мама твоя мене ніколи не прийме, – якось наважилася на

Життєві історії 0

І тоді в голові Олени зародилася важка, але єдина думка: їхати за кордон. У селі вже чимало жінок вирушали в Італію чи Польщу – хтось на кілька років, хтось на все життя. Вона вагалася, бо не хотіла залишати маму й дитину. Та серце підказувало: іншого виходу немає. – Мамо, я поїду в Італію, – якось тихо сказала вона ввечері. – Хочу, щоб у Катрусі було майбутнє. Мати тільки зітхнула: – Розумію, доню. Я поможу з дитиною, а ти бережи себе. Так Олена опинилася в чужій країні, в італійському містечку, де доглядала стареньку сеньйору. Жінці було за вісімдесят, вона жила самотньо, але мала добру душу. Олена швидко навчилася італійських слів, опанувала роботу, увійшла в ритм

У селі завжди знали Олену як тиху, роботящу й дуже прив’язану до своєї мами,

Життєві історії 0

Коли залишався місяць до весілля, ситуація дійшла до абсурду. На спільній зустрічі родичів мати Андрія кинула: – Якщо весілля буде в селі, я й ногою туди не ступлю. Одарка не витримала: – А якщо тільки в місті й за твоїми правилами, то я не поїду. Сварка закінчилася тим, що батьки розійшлися ворогами. А за кілька днів Андрій приїхав до Катерини й промовив гіркі слова: – Катю, ми не можемо так. Вони нас не відпустять. Весілля не буде. У дівчини похололо серце. Вона мовчки зняла з пальця каблучку і поклала йому в долоню. – Як скажеш

Катерина й Андрій познайомилися ще в університеті. Вона – скромна дівчина з села, він

Життєві історії 0

Все це тривало місяцями. Лідія відчувала, як кожна зустріч із мамою перетворюється на докори: – Чужі люди допомагають своїм, а ти рідній сестрі пошкодуєш? – Хіба ж не для того старша народжується, щоб молодшій дорогу прокладати? – У тебе ж немає дітей, отож допоможи тій, хто має. Одного дня мама сказала ще більше: – Лідо, квартиру ти ще думаєш купити, але треба ж і машину для молодої мами. Хіба ти не розумієш? Дитину возити, лікарня, садочок… У тебе ж є можливість. Лідія відчула, що її терпінню приходить кінець

Сонце вже схилялося до вечора, коли у квартирі задзвонив телефон. Старша сестра, Лідія, саме

Життєві історії 0

Cусідка тітка Галя, що дружила з родичами Інни, тихо прошепотіла Лідії Борисівні на вухо: – Чула, ти невістці гроші дала? Так от, не ображайся, але вона їх не на школу потратила. Казала родичам, що то для неї мама Сергія дала, щоб гарно виглядала. Уже й сумку нову купила, і костюм модний приміряла. У Лідії Борисівни аж руки затремтіли. – Не може бути, – відповіла вона, але в душі вже знала: може. Ввечері вона пішла до них у гості. Двері відчинила Інна – вся сяюча, з новою зачіскою, новими накладними віями, свіжим манікюром. На плечі висіла блискуча нова сумка. – О, мамо! – весело промовила невістка, вдаючи радість. Лідія Борисівна ступила в кімнату й одразу глянула на Андрійка. – Інно, – почала вона спокійно, хоча серце билося, – ти купила хоч щось для школи

Лідія Борисівна завжди жила скромно. П’ятдесят років пропрацювала вчителькою у школі, заробила повагу колег

Життєві історії 0

Олена зайшла назад у хату. На столі – недоїдки вчорашньої вечері, крихти від пирогів. «Треба швидко прибрати, поки всі сплять», — подумала й почала нишком наводити лад. Потім узялася до сніданку. Дістала з комори свіжу картоплю, що діти викопали, нарізала цибулю, розігріла пательню. На плиті загуділо, запах смаженої картоплі розлився по хаті, змішуючись із ранковою кавою, яку вона поставила для доньки. А для внуків взялася готувати їхні улюблені млинці з сливовим варенням, яке вже встигла зробити. Олена усміхнулася сама до себе: «Ось так, по-нашому, по-сільському. Щоб діти ситі поїхали додому». У голові звучали слова, які ніхто їй не казав уголос, але які вона нарешті усвідомила сама: «Я щаслива»

Неділя почалася тихо-тихо. У селі ще навіть собаки не загавкали, лише десь у саду