Українці Сьогодні

Вася? — перепитала я, наче досі сумнівалася, що цей старий і той красень — одна і та сама особа. — Я… я не чекав, — прохрипів він. Він смикнувся, ніби хотів втекти, сховатися за спинами людей у черзі, але тіло не слухалося. Він лише сильніше, до білих кісточок на пальцях, вчепився у свою тростину. — Ти… як ти тут? — видавив він, намагаючись надати голосу бодай краплю колишньої солідності, але вийшло жалюгідно і якось надривно. — Теж здоров’я? Чи так, папери? Він спробував непомітно прикрити ліктем велику масну пляму на рукаві своєї старої куртки, але я вже її помітила. Помітила і бруд під нігтями, і неголене кілька днів обличчя, і запах старого тютюну. «А де ж твій політ, Василю? — хотілося запитати мені, але слова застрягли в горлі

— Ти, Олено, зрозумій нарешті: ти — як домашні капці. Зручні, підтоптані, м’які, але…

Життєві історії 0

Мамо, ти тільки не кричи, але я вже в іншому місті, — голос доньки у слухавці звучав дивно: наче вона водночас і боялася, і страшенно собою пишалася. Ольга відчула, як холодок пробіг по спині. Вона стояла посеред порожньої кухні, де ще вчора тулилися старі, перекошені тумбочки. Навколо пахло чистотою та свіжовибіленими стінами. Весь ранок вона готувалася до свята — маленького свята оновлення свого життя. — Поліно, яке місто? Ти про що? — Ольга міцніше стиснула телефон. — Ми ж домовилися: сьогодні привозять меблі. Я все старе винесла, підлогу перемила. Де ти є? — Я поїхала вчитися. Вже подала документи в коледж

— Мамо, ти тільки не кричи, але я вже в іншому місті, — голос

Життєві історії 0

Яке ліжко, мамо? — тихо запитав Юліан. Він завмер із бутербродом у руці, так і не донісши його до рота. Його погляд розгублено метнувся від матері до дружини. — Ну як яке? У вашу нову хату! — Ганна Павлівна щиро всміхнулася. В її очах світилася така дитяча радість, що на мить Марії стало ніяково. — Ви ж шукаєте будинок, так? Мені обов’язково потрібна кімната на першому поверсі, бо коліна самі знаєте як крутять на погоду. Сходи — то вже не для моїх літ. І вікно щоб на сонце виходило, моїм фіалкам світло потрібне. Я вже й про город подумала — засію вам усе домашньою зеленню, петрушечкою, кріпчиком, щоб не купували ту хімію на ринку. Будемо як справжня велика родина. Марія відчула, як у грудях закипає щось холодне й гостре. Вона різко підвелася, зачепивши стілець. — Я… я забула праску вимкнути. У кімнаті, — пробурмотіла вона, не дивлячись ні на кого, і майже вибігла з кухні

— Знаєш, Юліане, я вже навіть пригледіла собі тепле ліжко з ортопедичним матрацом і

Життєві історії 0

Оксано! Я не знаю, як далі жити! Все скінчено! — голос молодшої сестри зривався на істеричний крик, перемішаний із хлипанням. — Денис зібрав речі. Він пішов до тієї своєї колеги, уявляєш? Три роки життя — псу під хвіст! Я просто пропаду в цій порожній квартирі! Оксана, яка завжди була для сестри і матір’ю, і щитом, відчула, як серце стиснулося від знайомого захисного інстинкту. Вона вірила, що родина — це єдиний надійний острів у штормовому океані світу. — Заспокойся, люба. Дихай. Ти не одна. Приїжджай до нас зараз же, ми щось придумаємо, — лагідно, але впевнено відповіла Оксана. Перший місяць після розриву нагадував затяжну панахиду за нездійсненими мріями. Ірина з’являлася на порозі їхньої квартири майже щовечора. Проте на другий місяць сестра різко стала змінюватися просто на очах

Все почалося січневого вечора, коли київські затори розтягнулися на нескінченні кілометри, а небо над

Життєві історії 0

Ларисо Іванівно, ви сьогодні якась дуже тиха, — зауважила молоденька секретарка Оленка, заходячи з текою паперів. — Сталося щось? — Ні, Оленко, просто не виспалася, — збрехала Лариса. — Ой, знаєте, я таку сукню собі вчора купила! Дорога, жах, але я подумала: один раз живемо! Хто мене побалує, як не я сама? — дівчина закрутилася, демонструючи уявне вбрання. Лариса посміхнулася, але в душі щось кольнуло. Вона вже й забула, коли востаннє купувала щось, керуючись принципом «один раз живемо». Весна в тому році видалася примхливою. По обіді небо затягнуло важкими хмарами, і почалася злива — холодна, з дрібним градом. Лариса вийшла з офісу, розкрила парасольку, але вітер був такий сильний, що вона майже не допомагала. «Треба зайти десь погрітися, поки дощ вщухне», — подумала вона

— Ларисо, ну не будь дитиною! Подивися на ці цифри, — Сергій тицьнув пальцем

Життєві історії 0

Вийдеш за мене, Настю? Я не обіцяю золотих гір, але обіцяю, що ніколи не зраджу. Весілля було скромним, сільським. Було багато сміху, пісень і справжніх людей. Петро вперше за довгі роки танцював, а Марія сяяла від щастя. Минуло ще п’ять років. Полінка вже підросла, стала помічницею по господарству. У Андрія з Настею народився ще й синок, маленький Павлик. Жили дружно, працювали, відбудували стару хату, зробивши її сучасною та затишною. Був теплий травневий вечір. Сім’я зібралася на подвір’ї святкувати день народження Полінки. Андрій розпалював мангал, діти бігали навколо пса, Марія з Настею виносили на стіл салати. Раптом біля воріт зупинилася машина. Не та стара модель, до яких звикло село, а новенька, дорога іномарка. З неї вийшов чоловік. Він виглядав втомленим, з передчасною сивиною на скронях і в дорогому, але пом’ятому костюмі

— Знаєш що, Маріє… а я не радий цьому союзу. Не лежить у мене

Життєві історії 0

Мама ось мені знову повідомлення пише, — пробурмотів Юрко. — Каже, що сьогодні рівно місяць, як вона «вийшла на пенсію». Цитую дослівно. Запрошує нас на вечірній чай. І тонко натякає, що було б непогано відзначити цю «волю» чимось пам’ятним і не дуже дешевим. — Пам’ятним? — Марина здивовано підняла брову. — Юрчику, ми ж лише два тижні тому подарували їй той розкішний набір італійської кави та гарну кавомолку, яку вона просила. Це ж було на честь «першої пенсії». — То було на честь «першої виплати», — уточнив Юрко, винувато дивлячись на дружину. — А сьогодні — місяць «усвідомлення повного щастя відсутності будильника». Виявляється, у її календарі це абсолютно різні події. І закрутилося. Те, що спочатку здавалося милим дивацтвом літньої жінки, швидко перетворилося на справжню фінансову діру

Відтоді як Надія Петрівна отримала свою першу пенсійну картку, спокій у родині її сина

Життєві історії 0

Ти де маму залишила?! — голос Андрія, чоловіка, був сердитим. — Де мама, Олено?! — Я була впевнена, що ти заїхав! — Ти ж сам написав, що будеш поруч із вокзалом! — Я написав, що «можу бути» поруч! Якщо в мене скасують зустріч! Ти перепитала?! Ти підтвердила?! Олена заціпеніла. За склом стрімко густіли сутінки, годинник на панелі безжально показував пів на дев’яту вечора. Потяг «Інтерсіті» з Полтави прибув ще о третій дня. — П’ять з половиною годин, Олено. — Андрію, не починай ці докори. — П’ять годин твоя мати сидить на Центральному вокзалі в чужому місті! — Звідки ти знаєш, що сидить? Вона доросла жінка, могла взяти таксі або викликати «Убер». — Ти їй телефонувала? Запала пауза. Довга, важка, наповнена почуттям провини, яке неможливо було приховати. — Вона поза зоною. — Звісно! Бо вона не вміє заряджати той новий павербанк, який ми їй подарували

Травневий вечір у передмісті Києва дихав прохолодою, але в салоні автівки панувала задуха від

Життєві історії 0

Павлику, ну ти ж розумієш, що Люда людина м’яка, — голос Софії Марківни був солодким, як перестиглий мед. — Вона ж сама не знатиме, що з тією ділянкою робити. Тільки бур’янами заросте. А так — і діло зробите, і дитині поможете. — Та я знаю, мамо, — відповів Павло. Людмила почула, як він розмішує цукор у чашці. Цей характерний звук металу об кераміку зазвичай її заспокоював, але зараз він різав слух. — Вона в мене жінка розсудлива. Поясню, що зараз не час для дач. Податки, догляд, бензин туди-сюди їздити… Навіщо воно їй? Оформимо все на Дениса, хай хлопець має старт. — От-от! — підхопила свекруха. — Денискові вже під тридцять. Скільки можна по орендованих кутках тинятися? А там місце хороше, земля дорога. Продасте — і якраз на перший внесок вистачить, а то й на цілу однокімнатну десь на околиці. Люда поплаче трохи за батьківськими яблунями, та й перестане. Зате внук при житлі буде

— А ви вже прикинули, куди гроші з моєї хати прилаштуєте, чи мені ще

Життєві історії 0

Галино Петрівно, зараз не час для розмов про вечерю. — Як це не час? Я в цьому домі живу, господарюю, маю право знати, чому ви сперечаєтесь… — Знати, що ваш син останні місяці «затримується на нарадах» із тією Вікторією з його відділу? — Мар’яна нарешті глянула на свекруху. — Будь ласка. Тепер знаєте. Ви ж, мабуть, і самі здогадувалися, коли він приносив додому сорочки з чужим парфумом? Тиша, що повисла після цих слів, була майже фізично відчутною. Юрій опустився на край дивана, все ще не випускаючи телефон із рук. Галина Петрівна повільно притулилася до одвірка. — Мар’яночко, дитино… ти ж може помиляєшся? — голос свекрухи затремтів

— Ти справді думав, що я сліпа, чи просто тримав мене за дурну? Голос