Ніно, привіт! — голос колишнього чоловіка у слухавці був обережним, трохи захриплим, із тими самими інтонаціями провини, які вона вивчила напам’ять за сорок два роки спільного життя. — Як ти там? Як здоров’я? — Дякую, нормально, — відрізала вона. — Я ось що подумав. Може, загляну до тебе якось? Маю справу в центрі Золочева, міг би заскочити на часину. Посидимо, поговоримо по-людськи. Ніна мовчала, слухаючи власне дихання. За вікном шумів травневий дощ, омиваючи молоду зелень, і цей звук здавався їй набагато чеснішим за слова колишнього чоловіка. — Навіщо, Іване? Про що нам тепер говорити? — нарешті запитала вона. У слухавці було чути незручне сопіння. — Ну, просто так. Скучив. За домом скучив, за тобою. Вона сухо попрощалася і поклала телефон екраном донизу. Потім ще довго сиділа в сутінках, згадуючи той день, коли її звичний світ рухнув. Два роки тому Іван збирав свої речі мовчки. Він акуратно складав сорочки, прасовані її руками, наче збирався не назавжди, а в коротке відрядження до Львова. Ніна стояла в дверях спальні, прихилившись до одвірка. Іван покидав її і йшов до молодшої
Золочів, де на вузьких вуличках ще можна зустріти дух старовини, а стіни старої фортеці
Мама каже діло, Олено, — озвався Максим, нарешті відірвавшись від екрана, але лише на мить. — Нехай у неї лежить запасний комплект. Раптом сусіди закличуть або замок заклинить? Тобі шкода, чи що? Це ж мама, вона не стороння людина. Олена відчула, як усередині все стиснулося. Це було відчуття дрібного піску в черевиках — начебто й не критично, але кожен крок приносить дискомфорт. Сперечатися з чоловіком, коли йшлося про його матір, було марною справою. Для Максима Марія Степанівна була непогрішним авторитетом, а її втручання в їхнє життя він називав «сімейною підтримкою». — Добре, Маріє Степанівно, — Олена встала, підійшла до сумки й дістала ключі. Вона повільно відчепила дублікат, відчуваючи дивне небажання випускати його з рук. — Але дуже прошу: не заходьте туди без нагальної потреби. Там зараз безлад, ремонтні матеріали розкладені, все в пилу. Я сама планую там усе розібрати, як тільки з’явиться вільний час. Свекруха швиденько підхопила ключі зі столу, ніби боялася, що невістка передумає. Вона задоволено сховала їх у глибоку кишеню свого в’язаного кардигана і вперше за вечір щиро посміхнулася
— Тільки давай без образ: ключі ти мені віддаси сьогодні, бо мало що може
Ганно! Чому ви ніколи не ходите з нами на каву? — запитав Віктор якось в обідню перерву. — У мене багато справ, Вікторе. Вибачте. — Справи почекають п’ятнадцять хвилин. Ви виглядаєте так, ніби не спали тиждень. Я здалася. Ми пішли в маленьку кав’ярню біля ратуші. Я розповіла йому все. Не знаю чому, але мені хотілося виговоритися. Я розповіла про недужу матір, памперси, про ліки, про те, як ненавиджу запах своєї квартири. — Я знаю, що це важко, — сказав він, накриваючи мою руку своєю. — Але ви не повинні ставити хрест на собі. Ви ще молода жінка. У вас має бути своє життя. Ми почали зустрічатися. Це були короткі побачення по тридцять хвилин, поки пані Марія, доглядальниця, затримувалася біля мами. Це були побачення коротенькі в його старій машині під моїм під’їздом. Я почувалася школяркою, яка прогулює уроки. На третій місяць він наполіг на тому, щоб піднятися до мене в квартиру. — Я хочу побачити, як ти живеш, Ганно. Я не боюсь труднощів. Я не знала чи приводити його у свій дім, боялася, що коли він все побачить на власні очі, моє щастя зникне назавжди і я його не поверну
Бережани — місто особливе. Тут кожен камінь дихає історією, а повітря навколо замку Синявських
Петре, а де Марія? Де діти? – Ганна вийшла з автобуса, що підвіз її просто до хвіртки, і не могла зрозуміти, чому доньки немає, а зустрічає лише зять. – Давайте сумки, зараз усе поясню, – сухо відповів Петро. Він не обійняв її, не привітався по-людськи, навіть не посміхнувся. Ганна простягнула важкі пакунки з італійськими делікатесами, кавою та подарунками для онуків. Зять підхопив їх так, ніби це був непотрібний вантаж. Поки Ганна роздивлялася подвір’я, він швидко забрав її речі й поніс не до парадних дверей нового дому, а вбік, до перекошеної веранди старої батьківської хати. – Тут поживете, поки будете у відпустці, – кинув через плече, відчиняючи двері, що неприємно зарипіли
– Петре, а де Марія? Де діти? – Ганна вийшла з автобуса, що підвіз
Ти геть здуріла! Двадцять тисяч євро чужим людям? — Софія аж руками сплеснула так, що голуби в парку злетіли з доріжки. — Ти на них два роки працювала! У каві собі відмовляла, взуття старе доношувала, а тепер просто віддаєш? Анна сиділа на лавці й мовчки крутила в руках пластикову кришечку від пляшки з водою. Надворі був теплий недільний день, у парку пахло свіжоскошеною травою, а їй чомусь ставало холодно. Вітерець перебирав листя каштанів, створюючи легкий шум, але в голові Анни стояв інший гул — голос власного сумніву, який Софія зараз так безжально озвучувала. — Не чужим людям, Софіє… Це ж майбутні свати, — тихо промовила Анна, не піднімаючи очей. — Та хоч королі Англії! — не вгамовувалась подруга. Вона сіла поруч, і лавка скрипнула під її натиском. — Багаті люди позичають гроші в жінки, яка три роки в Італії стареньких доглядає? Тобі самій не смішно? Подивися на свої руки, Аню. Подивися на ці мозолі. Ти їх не в лотерею виграла. Ти кожен євро виходила ногами, виносила на спині, витерпіла від примхливих італійських сеньйор
— Ти геть здуріла! Двадцять тисяч євро чужим людям? — Софія аж руками сплеснула
Павле! Хто така Наталя з твоєї роботи? — запитала я чоловіка після безсонної ночі. — Вона пише тобі. У кухні раптом стало так тихо, що здалося, я чую серцебиття чоловіка. — Колега, — нарешті вимовив він. — З відділу закупівель. А чому ти питаєш? — У понеділок я брала твій телефон, — сказала я спокійно. — Хотіла подзвонити кумі. Прийшло повідомлення. «Чоловік вдома. Завтра?». Він зблід. — Наталю. — Почекай. Не треба зараз виправдань. Я не збираюся влаштовувати істерику. Я просто хочу, щоб ти знав: я знаю про зраду. Не все, можливо, лише крихту. Але мені цього вистачило, щоб не спати три ночі. Він хотів підійти до мене, але я виставила руку вперед. — Не зараз. Сядь. Мені потрібен час, щоб переварити це. — Скільки часу? — запитав він. — Не знаю. Кілька днів. Може, тиждень. Одне прошу — не починай зараз брехати. Я не зможу цього слухати. Він сів за стіл. Опустив голову на руки. Чайник закипів, свист розірвав тишу. Я заварила чай, поставила чашку перед ним. Потім сіла навпроти і почала чистити мандарин. Ми мовчали. Це було найважче мовчання в моєму житті
В затишному містечку Чортків, що на Тернопільщині, там, де старі кам’яниці дивляться на світ
Ганно! Я хочу розлучитися, — кинув чоловік. — Що? — ледь чутно промовила дружина. — Я хочу розлучення, — повторив Олексій, карбуючи кожне слово. Ганна заціпеніла. Вона дивилася на нього — чоловікові 63, вони пройшли разом через дефіцити, перебудову, хвороби та радощі. Вона знала про нього все. Їй здавалося, що вони — дві половинки одного цілого, які вже давно зрослися краями. — У тебе є інша жінка? — запитала вона. — Це не твоя справа, — відрізав він. Він не заперечував. І це «не твоя справа» вдарило болючіше за будь-яке визнання. — Ганно, — продовжував Олексій. — Будинок, машина, ділянка в передмісті — усе оформлено на мене. Ти всі ці роки не працювала офіційно. Я був тим, хто заробляв гроші, хто вибудовував наш добробут. Тому цілком справедливо, що майно залишається мені. Ти можеш забрати свої особисті речі та деякі меблі, якщо захочеш. Це мій останній вирок. Ганна слухала його, і всередині неї щось переверталося. — Олексію, ти це серйозно? Ти справді вважаєш, що 35 років моєї праці вдома, виховання нашої Мар’яни — це «нічого»? — Я серйозно, — кивнув він. — Часи романтичних казок минули. Треба дивитися на факти
Бережани, де старі липи пам’ятають ще ті часи, коли обіцянки давалися на все життя,
Вийди геть, зятю! Грошей я тобі не дам, — тихо, але виразно промовила Надія Петрівна. — Що? — Ігор аж розгубився. Він звик, що теща — м’яка людина, яка спочатку побурчить, а потім все одно полізе до того самого конверта на антресолях. — Я сказала: вийди геть, Ігоре, — її руки тремтіли, але голос був міцним, як криця. — Грошей я тобі не дам. І наступного разу, коли ти прийдеш із подібними проханнями, я тебе навіть на поріг не впущу. Зять криво посміхнувся. Він повільно пішов до виходу, демонстративно гучно цокаючи язиком. Уже в коридорі, взуваючи кросівки, він кинув через плече: — Дарма ви так, Надіє Петрівно. Ображаєте рідну людину. Світлана, ваша донька, обов’язково дізнається, як її матір розмовляє з її чоловіком. Ви думаєте тільки про себе, а про сімейні зв’язки — ні. Але нічого, коли старість зовсім притисне, будете раді, якби хтось склянку води подав. А хто її подасть? Я або Світлана. А ви нас зараз власноруч відштовхуєте. Двері захлопнулися з такою силою, що аж ікона в кутку завібрирувала. Надія Петрівна залишилася стояти посеред порожньої кухні сама, не розуміючи, що накоїла
Городок, що на Хмельниччині, славиться своїм затишком. Тут, серед низьких пагорбів та охайних будиночків,
Мій син зараз дуже зайнятий на роботі, — холодно відповіла жінка, поправляючи окуляри в золотій оправі. — А мені не важко приїхати й поставити крапку в цій прикрій історії. До речі, Любчик просив передати, щоб ти підготувала до повернення всі цінні речі, які він купував. Мар’яна ледь помітно всміхнулася. Три роки шлюбу тепер вміщалися в один паперовий пакет і список претензій колишньої свекрухи. Вона згадала, як колись боялася цього голосу, як намагалася вгадати кожен настрій цієї жінки. Тепер це здавалося таким далеким. — І сукню весільну теж віддай, — додала Софія Андріївна, навіть не заходячи до вітальні. — Вона коштувала неймовірних грошей. Ми знайдемо їй краще застосування. Можливо, перешиємо для благодійного аукціону або залишимо для когось, хто вміє цінувати дорогі речі. — Я її віддала на благодійність ще минулого місяця, — відповіла Мар’яна, дивлячись прямо в очі жінці. — Просто віднесла в фонд допомоги. — Як це — віддала? — обурилася та, і її ідеально нафарбовані губи перекосилися. — Ти хоч уявляєш, скільки ми за неї заплатили? Це ж дизайнерська річ! Це ручна робота, мереживо з Франції
— То що, Любомир сам не прийшов, бо боїться мені в очі подивитися, чи
Ні, Катю, — сказала я твердо. — В суботу ми нікуди не їдемо. У нас із татом велика криза, і я не збираюся більше грати в театр. У трубці настала тиша. Тарас, який стояв поруч, став червоним від гніву. — Ти що коїш? Ти вирішила дітям свято зіпсувати? Ти хоч розумієш, яка ти егоїстка? Він вихопив телефон. — Катенько, не слухай, мама просто перевтомилася на роботі. Звісно, приїжджайте, все в силі! Він вимкнув телефон і повернувся до мене. Його очі звузилися. Це був не той чоловік, якого я кохала. Це був дрібний тиран, який боявся втратити контроль. — Ти що про себе уявила? Думаєш, зможеш тут умови ставити? Ти в цьому домі ніхто без мене
— Ти мусиш це просто забути і жити далі, — сказав Тарас, дивлячись мені

You cannot copy content of this page