Українці Сьогодні

Мамо! Слухай, не чекай в гості нас, — голос сина звучав сухо, відчужено. — У нас тут. Дружина моя наполягає, щоб ми поїхали до її батьків у Буковель. До тещі і тестя. Там друзі, лижі, сауна. Ти ж розумієш, у нас складні обставини, робота заїла. Олена відчула, як світ навколо неї на мить хитнувся. — Які обставини, сину? Ми ж планували! Я вже стіл накрила, подарунки для малих купила. — Мамо, ну не роби з цього трагедію. Тобі вже не двадцять років, щоб драматизувати. Ну не приїдемо цього разу, що такого? Можеш до пані Ганни з сусіднього під’їзду зайти, ви ж подруги. Чи телевізор подивишся, зараз там концертів повно. В середині Олени щось боляче стиснулося. Вона ніби вперше побачила свою кухню: бездоганно чисту, але неймовірно порожню. — Значить, концерт подивитися? — вона повторила це тихо, майже шепотом. — А страви, які я добу готувала куди? В смітник? — Мамо, припини! Один раз пропустимо — не кінець світу. В наступному році якось компенсуємо. Давай, не розкисай. Цьом

Місто Львів у переддень Різдва стає схожим на декорацію до доброго фільму. Вузькі вулички,

Життєві історії 0

Пам’ятаєш, я казала, що відкладаю гроші? — Так, я думав, там на відпустку чи на коляску… — Там весільні гроші, які ми не витратили на ремонт. Там мої премії за два роки роботи на твоїй фірмі — я ж не все витрачала на сукні. І там гроші, які дала моя мама. Я поклала їх на депозит під хороші відсотки. Денис здивовано дивився на цифри, які вона виписала на аркуші. — Іро… тут вистачить на перший внесок за власний будинок! — Саме так. Я вже три місяці моніторю ринок. Є чудовий варіант за містом — невеликий, але зі своєю ділянкою. Там є газ, світло, і головне — він буде наш. Тільки твій, мій і дітей. Ніяких «дарувальників» з ключами. Денис дивився на дружину з сумішшю жаху та захоплення

Весільний зал сяяв кришталем та золотом. Повітря було наповнене ароматом дорогих лілій та дорогих

Життєві історії 0

Оксано, привіт. Ти ключі, мабуть, змінила? — колишній чоловік запитав це з такою легкістю, ніби вчора вони просто розминулися в коридорі, а не пережили розрив, який випалив усе всередині. Оксана застигла на місці. Вона мовчала. Вона дивилася на нього, намагаючись знайти в собі бодай якусь емоцію — гнів, біль, співчуття — але всередині була лише глуха, холодна втома. — Навіщо ти прийшов, Вікторе? — її голос прозвучав чужо, наче з іншої кімнати. — Та ти не злися. Холодно ж тут, у під’їзді. Пустиш? Мені лише на п’ять хвилин. Поговорити треба. Терміново. Він не чекав відповіді. Просто зробив крок уперед, протиснувшись повз неї, наче вони все ще були однією сім’єю. Він скинув черевики так, як робив завжди — один ліворуч, інший десь під полицею — і впевнено попрямував на кухню. — О, а ремонт ти тут зробила? Шпалери інші? — він провів пальцем по стіні, оцінюючи якість роботи. — Симпатично. Хоча ті, що я обирав, були затишніші. Ти схудла, — зауважив він, спостерігаючи за нею. — Стала такою, якоюсь сухою. Раніше в тебе були такі гарні щоки. — Вікторе, ближче до справи. Навіщо ти тут

Містечко Ірпінь у травні особливо прекрасне. Коли сонце починає хилитися до обрію, фарбуючи верхівки

Життєві історії 0

В обід Максим не втримався і написав: «Ти поїла?». Відповідь прийшла через годину: «Так. Готую голубці на вечерю». Коротко. Сухо. Без жодного смайлика, хоча раніше вона ставила їх десятками. Максим відчув укол болю. Він знав, що сам винен, але визнати це перед нею означало проявити слабкість. А в його світі слабкість дорівнювала поразці. Ближче до вечора до нього в кабінет знову зайшов Сергій. — Йдемо, Отелло. Робочий день закінчився. Купи Машці квітів. І не просто «черговий віник», а щось нормальне. І вимкни свого слідчого хоча б на вечір. — Спробую, — кивнув Максим. Він зайшов до квіткового магазину. Дівчина-флорист запропонувала троянди, але він відмовився. Марія любила хризантеми — білі, пухнасті, які пахли свіжістю та осінню. Він купив величезний оберемок. Додав до цього коробку її улюблених цукерок з марципаном

Максим сидів за столом, вдивляючись у темну рідину в чашці. Навпроти нього Марія повільно

Життєві історії 0

Оленочко, — голос свекрухи був як суха трава, як тільки та переступила поріг свого дому. — Не зважай на мене. Я тут у вас трохи поживу. Ми тут, просто перечекаємо, поки нога моя буде слухатися. Олена намагалася тримати голос рівним. — Миколо, — прошепотіла вона, дивлячись на чоловіка. — Можна тебе на кухню? На хвилинку. Коли двері кухні зачинилися, відсікаючи звук телевізора, який Марія Іванівна вже встигла ввімкнути в залі, Олена зробила глибокий вдих. — Ти знову це зробив без мене. Ти вирішив, що наш дім — це готель для твоєї мами, не запитавши, чи маю я на це ресурси, чи готовий наш син Ігор до такого випробування. Микола винувато опустив очі. — Олено, ну що ти таке кажеш? Це ж моя рідна мати! У неї тиск, вона живе в селі одна, сусіди кажуть, що вона ледь ходить! Я не можу відмовитися від власної матері, розумієш? — А ти не подумав, що ти можеш відмовитися від власної сім’ї? У нас Ігор. У нього школа, гуртки, йому потрібен простір. У нас з тобою своє життя. Де вона буде спати? Микола замовк на мить. — Я подумав, що Ігор може поки що поспати в залі на розкладному дивані. А мама займе його кімнату. Це ж тимчасово, Оленко. До травня, поки весна, поки ліки не подіють. Але дружина знала, що цей травень буде безкінечним уже

Містечко Обухів, що під Києвом, завжди потопало в зелені, але для Олени цей затишок

Життєві історії 0

Галю! А де той залишок ковбаси, що ми купували вчора? — запитав чоловік, не дивлячись на дружину. — Я її на солянку залишила, Богдане, — тихо відповіла Галина, не відриваючись від чищення моркви. — На солянку? Хто в березні їсть солянку? Давай сюди. Він витягнув контейнер, дістав звідти шматок ковбаси і почав відрізати товсті скибки прямо над чистим столом. Крихти падали на щойно протерту поверхню. Галина відчула, як всередині неї знову щось напружилося. Вона згадала, як учора витратила годину, щоб відмити цей стіл до дзеркального блиску. — Богдане, я ж тільки витерла. — Та не психуй, — відмахнувся він, набиваючи рот ковбасою. — Слухай, сьогодні Сергій приїде з дружиною, Оксаною. Я сказав, що в нас буде свято. Галина завмерла. — Сергій? Знову? Але Богдане, це ж мій ювілей! Я хотіла, щоб ми просто посиділи вдвох, чи, можливо, запросили Олену з дітьми. Ми ж їх майже не бачили від Різдва. — Та що ти таке кажеш? Яка Олена? У неї ж постійно якісь справи, діти, робота. А Сергій — це кум! Він і мангал привезе, і м’ясо замаринує. Тобі ж легше буде, менше готувати. Галина розуміла, що день народження їй знову зіпсують

Містечко Дубно, що на Рівненщині, завжди мало свій особливий ритм. Тут час не вимірюється

Життєві історії 0

Андрію! Ти знаєш? — голос Олени прозвучав у порожній вітальні тривожно.— Ти взагалі усвідомлюєш, що він вчинив? Андрій завмер, ключі з металевим дзвоном вислизнули з його пальців і впали на тумбочку. — Про кого ти? — він запитав обережно, вже передчуваючи біду. — Про мого батька, Степана Григоровича, — Олена зробила крок до нього, і тепер він побачив, як її пальці тремтять. — Він відписав дачу в Петрикові. Сусідові. Пану Богдану. Уявляєш? Просто взяв і подарував! — Почекай, — нарешті промовив він, намагаючись втримати голос стабільним. — Як це — сусідові? Ти впевнена? Може, це була якась угода? Дарча? — Саме так, Андрію. Офіційна дарча, завірена нотаріусом, підписана, скріплена печаткою. Я дізналася випадково від тітки Ярослави, яка живе поруч. Вона бачила їх біля контори. Батько сяяв так, ніби це він отримав спадок, а не віддав усе власноруч. Андрій сів на табуретку, відчуваючи, як важкість дня переростає в емоційне виснаження. — Може, він не усвідомлював наслідків? — стривожено мовив зять

Тернопільське небо у лютому — це суцільна, важка сіра пелена, що ніби тисне на

Життєві історії 0

Гроші, Вікторіє. Куди вони пішли? Я чекаю на відповідь. Я дивилася на його руку. Під нігтем застрягла дрібна ниточка від його нового дорогого светра. Олександр завжди був хворобливо охайним — і в одязі, і в тому, як він умів повільно виснажувати людину морально. У нашому містечку його знали як «поважну людину» та «перспективного керівника» з місцевої адміністрації. Для всіх ми були ідеальною картинкою: чиста машина, завжди напрасовані комірці, ввічливі усмішки біля церкви по неділях. — Я купила вітаміни, Саш. І синові сандалики в садочок. Ті, старі, вже зовсім тиснуть, він пальчики підгинає. Шлунок звично стиснуло гарячим вузлом. Це була моя стара знайома — психосоматика. Лікарі в області ще два роки тому сказали: «Це все від нервів, вам треба змінити обстановку». Олександр тоді прочитав висновок, хмикнув і сказав, що мені просто треба менше думати про дурниці й більше займатися господарством. — Сандалии? — він підняв брову, і на лобі з’явилася та сама складка, яка означала початок довгої лекції про мою марнотратність

— Ти справді думаєш, що твоя мовчанка робить тебе святою? — голос Олександра був

Життєві історії 0

Дідусю Степане, а ви пам’ятаєте той старий велосипед? — тихо запитав Богдан. Степан на мить задумався, а потім хитро посміхнувся. — Який саме? Їх через мої руки багато пройшло. — Мій перший. Той, що ви мені прикотили. У Богдана перед очима постала картина з минулого. Йому було тоді років дев’ять. У селі це був особливий вік — час «велосипедних банд». Усі хлопці — Сашко, Ігор, навіть задирака Колька — мали великі. Вони ганяли вулицями, здіймаючи хмари куряви, дзвеніли дзвониками, влаштовували перегони до ставка. А Богдан лише стояв біля хвіртки і дивився їм услід. У бабусі Марії не було грошей навіть на нові сандалі для онука, не те що на велосипед. Він мріяв про нього так сильно, що той снився йому щоночі: блискучі спиці, чорні гумові ручки, відчуття вітру в обличчі. Іноді Сашко давав йому проїхати одне коло «по-дружньому», але це було ще болючіше — повертати чуже щастя

Березневе сонце ледь торкалося стріх стареньких хат у селі Вишневе. Дід Степан, чоловік із

Життєві історії 0

Марко! Знову робота? — голос Софії, дружини, був різким, бо чоловік дуже пізно повернувся додому. — Так, Софіє. Знову робота. Ти ж знаєш, як зараз важко на ринку нерухомості. Забудовники вимагають неймовірного, підрядники зривають терміни. Я просто не маю іншого вибору. — Ти знову затримуєшся до пізньої ночі, — вона зробила крок вперед, виходячи з тіні. — Але я не бачу результатів. Ми живемо так, ніби завтра настане кінець світу, економимо на всьому, навіть на найменших дрібницях. Ти обіцяв, що цей проект принесе нам спокій та гроші. — Ти нічого не розумієш, — сказав він, підводячись. — Цей проект — це єдине, що тримає нас на плаву. Якщо я зараз здамся, ми втратимо все. Ти хочеш, щоб я пішов на вулицю з простягнутою рукою? — Я хочу, щоб ти був поруч зі мною, — тихо відповіла вона. — А не перетворювався на тінь, яка приходить додому тільки поспати. Боже мій, Марку. — прошепотіла вона в порожнечу комори. — Де ти це взяв

Львів завжди мав свій особливий ритм. Тут, у серці старовинного Галицького району, час ніби