Українці Сьогодні

Четвертим будеш, — сказала крадькома Валентина по телефону. Тамара, сестра, застигла. — Хто четвертий? Сергію, ти когось запросив? Валя почала дуже зосереджено перебирати кріп, хвилюючись. — Це не Сергій. Це мій Олексій скоро заїде. Тамара аж зблідла, бо про чоловіка сестри вона зовсім нічого не знала. — Який Олексій? — Він тепер у Києві живе, — тихо уточнила Валя. — Вчора подзвонив. Каже, буду проїздом через Глеваху, заскочу на пару годин, привітаюся. — Проїздом через Глеваху, — Тамара схрестила руки. — Це ж як зручно! З Києва в бік Василькова, і Глеваха якраз «по дорозі». А заздалегідь попередити? — Томо, не починай. — Я не починаю! Я просто запитую: ми що, готель? Чи їдальня самообслуговування? Я тут на трьох розраховувала! Реберця — лічені! — Борщу на весілля, ти ж сама казала, — нагадала Валентина. — Справа не в об’ємі каструлі! — вигукнула Тамара. — Справа в тому, що ти завжди так робиш, все приховуєш і маєш секрети від рідної сестри

— Валю, ти буряк на борщ поставила варити? — голос Тамари пролунав над ділянкою,

Життєві історії 0

Як її звати? Олег на мить завагався. Його впевненість трохи похитнулася під її спокійним, пронизливим поглядом. Але він швидко випростав плечі, намагаючись повернути собі вигляд «успішного завойовника». — Її звати Ілона. Вона молода, Маріє. Вона бачить у мені не просто «батька сімейства» чи ходячий «гаманець», а чоловіка. Вона надихає мене. З нею я знову відчуваю, що мені не за п’ятдесят, а що я ще можу змінити світ. Вона вірить у мої ідеї, а не в те, чи купив я хліб по дорозі додому. Марія гірко посміхнулася. Вона бачила таких дівчат у торгових центрах — яскраві, з ідеальним манікюром і очима, що постійно сканують простір на предмет вигоди. Вони завжди «надихають», поки в натхненника є ресурси, сили і щось, що можна конвертувати в подарунки. — Змінити світ — це добре, — кивнула вона, повільно сідаючи на стілець. Ноги її більше не тримали. — А що з нашою квартирою, Олеже? Ти ж знаєш, ми її роками виплачували. Пам’ятаєш, як ми на всьому економили, щоб цей куточок був нашим

Ранок вівторка не віщував нічого надзвичайного. Марія, як зазвичай, встала о пів на сьому,

Життєві історії 0

Петре, синку, — звернулася Ярослава до старшого. — А де я буду жити? Де моя кімната? Сини переглянулися. В повітрі зависла незручна пауза. — Розумієте, мамо… — почав Василь. — Ми думали… У нас же на другому поверсі велика гостьова кімната. Там і балкон є, і телевізор окремий. Ярослава піднялася на другий поверх. Сходи були крутими, дерев’яними, лакованими. Її старі коліна відгукнулися різким болем на кожній сходинці. — Хлопці, — тихо сказала вона, зупинившись посеред порожньої, холодної зали. — Я не зможу сюди щодня ходити по десять разів. Мені важко. Мені б щось внизу… — Мамо, ну ви що? — невдоволено буркнула Оксана, невістка. — Внизу в нас вітальня, кухня і наша з Петром спальня. А в іншому крилі Василь з Наталею. Де ми вас посадимо? У проході? Ярослава зціпила зуби. Зрештою, їй виділили маленьку комірчину біля кухні. Колись там планувалася комора для консервації. Поставили вузеньке ліжко, маленьку тумбочку. Віконце виходило на глухий паркан. — Нічого, — заспокоювала вона себе. — Зате близько до чаю

Ранок у селі зазвичай починався однаково — із сизого туману, що стелився над річкою,

Життєві історії 0

Та кажу тобі, Оксано, на власні очі бачила! — пліткували жінки в черзі в магазині. — Біля службового входу стоять, милуються. Він її за руки тримає, а ця Вітка так дзвінко сміється. І не боїться ж. У нього ж дружина — золото! Кажуть, вона з нього порошинки здуває. Андрійком кличе, сорочки білі щодня міняє, сніданки з трьох страв готує. Тетяна здригнулася. Рука, що тримала пакунок із сиром, заніміла. В черзі було багато людей, але «Андрійків», чиї дружини так фанатично дбали про побут, у їхньому кварталі було небагато. — Та що та дружина, — відмахнулася друга. — Вона ж проста, як двері. Андрій якось у хлопців у гаражах сміявся, каже: «Моя Таня — це як домашня піжама: зручно, тепло, але на вихід не одягнеш». Казав, що в неї фантазії — нуль. Вранці або яєчня, або оладки, або сирники. Каже, скоро від того сиру мукати почне. Їй би тільки господарство, а чоловіку вогонь потрібен! А жінка його — нічого не бачить. Стоїть он, мабуть, зараз теж сир купує, щоб коханому вранці догодити. У черзі почувся приглушений сміх. Тетяна відчула, як гаряча хвиля сорому заливає обличчя. Вона повільно опустила погляд на свій кошик: домашній сир, сметана, борошно, свіжі ягоди. Все для «коханого». Все для «Андрійка»

Миргородське літо завжди пахло липою та свіжою випічкою. У місцевому гастрономі «Світанок» черга рухалася

Життєві історії 0

Маринко! Та що ти таке верзеш? — обурилася Віра словам сетри. — Ти думаєш, я своїх дітей не знаю? Альонка з Павликом — золоті діти. Вони кожні вихідні приїздять, допомагають нам з батьком в село. Марина, її молодша сестра, яка приїхала «на гостину», присунулася ближче. — Не знаєш ти їх, Віро, зовсім не знаєш! На власні вуха чула, як твоя Альона чоловікові на кухні казала: «Мама з татом зовсім від села не відмиваються, соромно мені перед партнерами по бізнесу їх показувати». А Павло тільки кивав та підтакував! Мовляв, треба б ці зв’язки потроху обривати, щоб імідж не псували. Віра Сергіївна завмерла. — Брешеш ти, — нарешті вимовила вона, але в очах уже забриніли сльози. — Та нащо мені брехати? — Марина з удаваною жалістю зітхнула і відрізала собі ще шматок пирога. — Зайшла я до них у Вінниці, думала, чаю поп’ємо. А вони на кухні зачинилися і шепочуться. Думали, я в передпокої взуття знімаю, а я вже біля дверей була. Все чула! Альонка ще так презирливо сказала: «Пора вже, мабуть, цей зв’язок з сільськими батьками перерізати»

Під Вінницею, де Південний Буг ліниво огинає скелясті береги, розкинулося селище Лука-Мелешківська. Саме тут,

Життєві історії 0

Тамаро Петрівно, відкривайте! — кричала незнайома жінка за дверима. — Я від нотаріуса! Якщо не відчините добром — викличемо службу і зріжемо замки! Тамара завмерла. — Хвилиночку, вже йду! — крикнула вона, намагаючись опанувати тремтіння в голосі. На порозі постали дві жінки. — Мене звати Мар’яна Соколовська, — промовила молода, навіть не привітавшись. — Ми прийшли обговорити умови вашого звільнення квартири, що належала Олені Василівні Кравченко. — Перепрошую? — Тамара насупилася, відчуваючи, як усередині все холоне. — Тітка Олена залишила цю квартиру мені. Ми з нею про це домовлялися ще десять років тому, коли вона вперше злягла. — Останній заповіт вашої тітки. Засвідчений нотаріально рівно за тиждень до того, як не стало її, він у мене. Згідно з цим документом, усе нерухоме майно передається пані Мар’яні Соколовській як особі, що здійснювала повний догляд за покійною в останні місяці її життя. — Який догляд? Яка Мар’яна? — голос Тамари зірвався на крик. — Я була тут щодня! Я купувала ліки, я міняла білизну, я готувала супи! Я заради неї покинула свою роботу в бібліотеці! Ви щось плутаєте! — Жодних помилок, — Мар’яна простягнула папір. — Подивіться на підпис

Чернівці в жовтні виглядають як декорація до старої європейської кінострічки: бруківка, вмита дощами, золоте

Життєві історії 0

О, принесла нелегка! — верещала Павліна, вибігаючи на поріг і вхопившись за одвірок. — Ідеш? Очі ховаєш? Правильно робиш! Це ти мого синочка зі світу зжила! Це через тебе, злидарки, він світ за очі втік! Марина зазвичай тільки сильніше втискала голову в плечі. Вона не відповідала. Не тому, що не мала що сказати, а тому, що знала: крик нічого не виправить. Вона просто пришвидшувала крок, а в спину їй ще довго летіло прокляття та образливі слова про її «голодранську породу». Сьогодні Марина йшла довгим шляхом. Чоботи чавкали по калюжах. «Господи, за що мені це? — думала вона, витираючи обвітрене обличчя. — Скільки років минуло, а я досі як злочинниця у власному селі». Колись усе було інакше. Двадцять років тому Марина була найкрасивішою дівчиною на своїй вулиці. Щоправда, хата в неї була стара, перекошена, а в кімнатах завжди стояв гамір — троє молодших братів і дві сестри вічно щось ділили. Батьки працювали від зорі до зорі, але грошей ледь вистачало на хліб і нове взуття дітям до школи. Олег був іншим. Він був сином «господарів». Його батько тримав пилораму, мати, Павліна, завідувала сільмагом. У них був перший у селі кольоровий телевізор і машина «Жигулі»

Осінній вечір опускався на село сизим туманом. Марина важко зітхнула, виходячи з рейсового автобуса.

Життєві історії 0

Запросила?! — Лариса обурено фиркнула і подивилася на дочку. — Олю, ти з глузду з’їхала? Ти що, без мене тут господарювати будеш? Запрошуєш кого попало, не спитавши матері! — Мамо, що ти таке говориш? — Оля почервоніла від сорому. — Тітка Віра нам не «хто попало»! Вона член сім’ї! Але Ларису було не зупинити. Усі ті образи, які вона роками носила в собі, раптом виплеснулися назовні. — Член сім’ї? — вона зло розсміялася. — Я ще не забула, як ти в селі всім розказувала, яка я мати! Ходила, бідненьку з себе корчила, поки я тут спину гнула на роботах! Я знаю таких! Приїде, осяде, лагідною прикинеться, а потім і квартиру відсудить! Або гроші почне виманювати! Голос Лариси лунав на весь під’їзд, сусіди почали заглядати у вічка дверей. Віра стояла, не ворушачись. Їй здавалося, що підлога під нею хитається. Сором обпікав обличч

Польське містечко зустріло Віру прохолодним ранковим повітрям і запахом свіжої випічки з найближчої пекарні.

Життєві історії 0

Ти впевнена, що я маю сидіти саме тут? — Катерина ледь помітно торкнулася краєм хустинки губ, щоб не розмазати помаду. — Може, адміністратор щось наплутав з картками? Її донька, Мирослава, у своїй розкішній білій сукні, яка коштувала кількох місячних зарплат, лише на мить озирнулася через плече. В її очах було стільки суєти, страху щось не встигнути та дивного, холодного блиску, що Катерина мимоволі відступила. — Мамо, ну не починай. Там усе розраховано. Лілія Степанівна особисто кожне місце перевіряла. Сядь, будь ласка, де написано. Зараз почнеться церемонія, не роби мені нервів. Мирослава побігла до нареченого, а Катерина залишилася стояти посеред зали, що пахла дорогими парфумами, свіжоскошеною травою з флористичних композицій та очікуванням свята. Вона ще раз подивилася на свій стіл. Номер вісім. Найвіддаленіший кут, біля дверей у кухню, звідки вже долинав дзенькіт тарілок

— Серйозно, я маю сидіти саме тут? — Катерина ледь помітно торкнулася краєм хустинки

Життєві історії 0

Оксано, давай розставимо крапки над «і», — сердито мовив Павло до сестри своєї дружини. — Я казав, що ділитимемо прибуток. Але я не казав, що ви за моєю спиною станете господарями всього майна. Як так вийшло, що в новому реєстрі власниками обладнання та приміщення другої точки тепер значишся ти і твій брат Тарас? Моїх точок, які я піднімав з нуля, коли ви ще в Польщі на полуниці гнули спини? Галина, дружина Павла, нервово терла край вишитої скатерті. Її мовчання було важким. — Галю, може, ти хоч слово скажеш? — Павло повернувся до дружини. — Чи ти теж вважаєш, що це «по-сімейному» — забирати у чоловіка справу всього життя? — Я просто не хочу ставати між вами, — голос Галини був ледь чутним. — Ви ж рідні люди. Навіщо ці сварки за залізяки? — За залізяки? — Павло гірко всміхнувся. — Твій брат перевів усі розрахункові рахунки на свою фірму, твоя сестра переоформила на себе нові італійські печі, за які я ще кредит не виплатив. І це ти називаєш «залізяками»

У затишному містечку Бар, що на Вінниччині, ранок завжди починався з аромату свіжоспеченого хліба.