З часом Ніна все більше почувалася чужою у власній сім’ї. Вночі плакала, щоб Ігор не бачив. А він дедалі частіше переписувався з мамою. Крапля переповнила чашу одного дощового дня. Ніна взяла телефон чоловіка, що лежав на столі, аби відправити фото дитині в садочок. І випадково висвітився екран із повідомленням від Світлани Олексіївни: «Синку, подивись на неї. Вона ніколи не стане тобі підтримкою. Вона лінива і байдужа. Вона не любить тебе так, як мама любить». У Ніни тремтіли руки. Сльози заливали очі. Вона вже не мала сили боротися. Того ж вечора зібрала речі дитини, склала в сумку кілька найнеобхідніших речей і сказала Ігорю: – Я їду до мами
Світлана Олексіївна завжди пишалася своїм сином Ігорем. Високий, красивий, освічений, роботящий – у ньому
Мамо, ну чого ти досі тримаєш ці старі килими? – обурювалася Валентина. – Тут усе пахне минулим століттям. Ти б уже продала цю квартиру й переїхала до мене в Київ. – Доню, я не хочу переїжджати. Тут мої сусіди, знайомі, моя церква. А ті килими… то пам’ять. – Пам’ять пам’яттю, але жити треба сучасно, – різала донька. Ганна лише зітхала. Вона знала: Валя любить її, але більше – по-своєму, холодно й практично. Одного разу Ганна впала на кухні. Пошкодила руку. Микола прибіг перший, оформив лікарню, ночував біля матері. Валентина приїхала через три дні, привезла дорогі ліки й одразу почала радити: – Треба думати, що далі. Квартира велика, мамі важко самій. Може, краще продати й поділити гроші
Ганні Степанівні було вже за сімдесят. Жінка мала двох дітей – доньку Валентину й
Минуло кілька тижнів. Іванові треба було копати криницю. Хто ж допоміг? Звісно, Андрій. Вони пліч-о-пліч працювали кілька днів. Та коли Олена дізналася, зчинила сварку: – Ти знову все кидаєш і біжиш до Івана! А в нас діти без догляду! Наче в нього важливіше! Андрій сперечався: – Це ж брат мій! Хто йому допоможе, як не я? – Та хай собі найме когось! Ти ж не раб у нього! – різко відрізала Олена. Так поволі жінки розпалювали вогонь, іскра за іскрою. Найгірше було тоді, коли у батьківському домі зайшлося про спадщину. Хата була велика, і обидві сім’ї почали натякати, кому ж вона дістанеться
Іван та Андрій були рідними братами, різниця між ними – лише два роки. Вони
Віктор усе частіше приїжджав із роботи пізніше, клав гроші не в сімейний бюджет, а десь «убік». Коли дружина питала: – Вітю, чого ти не віддаєш гроші додому? Ти ж знаєш, нам треба і за комунальні, і Артемкові на одяг. Він ухильно відповідав: – Усе під контролем, Зорянко. Не переймайся. Та серце жінки підказувало: щось тут не так. І ось одного дня, випадково переглядаючи його речі, вона знайшла зошит із записами. Там було написано: «Відкласти на квартиру для Оленки». – Для Оленки? – тихо прошепотіла вона. – Це ж його дочка від першого шлюбу… Ввечері, коли Віктор повернувся, Зоряна не витримала: – Вітю, ти мені поясниш, що це за записи? Ти ховаєш від мене гроші
Зоряна завжди вірила, що кохання здатне подолати всі перешкоди. Коли вона зустріла Віктора, то
Марія з гордістю розповідала сусідам: – От мій Андрій – розумний, вибрав собі хорошу дівчину з знатної родини. Не те, що Петро, з якимось злидарем в’яжеться! Петра вона тоді ніби перекреслила. На весілля його не благословила. Сказала: – Якщо хочеш біди, сам її роби, але я в тому участі не братиму. І з того часу стежки матері й старшого сина розійшлися. Життя, однак, пішло своїм ходом. Андрій справді одружився з Оксаною. Будинок – як палац, у дворі дві машини, у коморі добра повно. Але Марія Іванівна швидко відчула: у тому домі вона чужа
Марія Іванівна мала двох синів – старшого Петра й молодшого Андрія. Вона все життя
Минув тиждень. Галина ходила по подвір’ї, поливала квіти, й раптом у думках знову виринула сестра. Та образ її постійно переслідував – то у сні, то у спогадах. Як вони дітьми бігали босоніж луками, як разом збирали калину й співали пісень, як підтримували одна одну в молодості. «А що, як я справді помилилася?» – думала Галина, але не то гордість, не то жадібність не давала зробити перший крок. Через кілька днів пролунав телефонний дзвінок. Це була Марія. – Галю, знаєш, приїдь до мене. Я пироги з капустою спекла, твої улюблені. І борщу наварила, як ти любиш, густого. Приходь завтра, я тебе дуже чекаю. Галина розгубилася. У душі щось защеміло. Вона погодилася неохоче, але таки вирішила поїхати
Галина поверталася додому з Італії після чергових трьох років заробітків. Вона везла валізи з
Поїхав Михайло з легким серцем. Та в селі в той час з’явився інший жених – Степан, син місцевого підприємця. Не красень, але з грошима й машиною. Його мати частенько навідувалася до хати Іванки. – Дивися, доню, – умовляла її мама, – Михайло то бідняк, нічого не має. А Степан – господар, житиме з тобою, як у Бога за пазухою. – Але я ж люблю Михайла, мамо… – тихо опиралася Іванка. – Любов любов’ю, а жити треба. Не будь дурною, долю не профукай. Іванка плакала ночами, але тиск матері був сильніший. Коли Степан прислав старостів, вона, мов у тумані, погодилася
У селі всі знали, що Михайло та Іванка – пара. Ще зі школи вони
Життя в селі восени було зовсім інше, ніж улітку. Вітер гойдав голі гілки, дощі розмивали стежки. Людмила Петрівна почала звикати до самотності. Вона намагалася не думати, що в її власній квартирі тепер живе донька з чоловіком, а їй там місця немає. Та доля мала свій план. Одного дня, коли вона поверталася з магазину, до неї під’їхав чорний джип. Вийшов високий, гарно вдягнений чоловік. – Ви ж, мабуть, Людмила Петрівна? – привітно спитав він. – Так… А ви хто? – Мене Іван Григорович звати. Я недавно поселився неподалік, купив господарство. Чув від людей, що ви жінка працьовита. Може, допоможете мені з садом? А я заплачу. Він усміхався так щиро, що Людмила Петрівна погодилася. Згодом вона зрозуміла: Іван не просто шукав працівницю
Людмила Петрівна все життя жила в місті, хоча мала свій будинок у селі від
Це було звичайного осіннього вечора. Зоя йшла з роботи, вирішила зайти до супермаркету купити хліб. І тут раптом побачила Ярослава. Він стояв у відділі іграшок із молодою жінкою. Та сміялася, а біля неї вертівся хлопчик років п’яти. – Тату, купи! – смикав він Ярослава за руку. Ярослав усміхнувся й без жодних вагань дістав картку. Вони взяли дорогу машинку на пульті, яку Зоя й своєму Артему в дитинстві купити не могла. Зоя завмерла біля полиць. В очах потемніло. – Як… як це? – прошепотіла вона собі. – Він казав, що грошей нема… Перед очима постала недавня сцена вдома. Артем, уже студент, просив у батька нові кросівки, бо старі зовсім розлізлися. А Ярослав махнув рукою: – Нема грошей на твої забаганки. Терпи
Зоя прожила зі своїм чоловіком Ярославом сімнадцять років. За ці роки вона навчилася рахувати
Мамо, слухай. Я домовився на наступний тиждень про зустріч з нотаріусом – перепишеш уже зараз, поки ти при памʼяті, свою квартиру на мене, щоб потім не було непорозумінь. Я вклав у цю квартиру купу грошей. Це тепер фактично моє житло. – Як твоє? – розгубилася Світлана Павлівна. – Я не просила тебе такий дорогий ремонт робити, ти сам вирішив. Це ж моя квартира. Я тут із батьком життя прожила, дітей виростила. – Ну а кому вона лишиться? Тобі вже скільки років? Ти ж сама казала, що я єдиний син. – Петрику, – прошепотіла вона, – але ж у мене ще три доньки. – Та які доньки? У них чоловіки є, хай чоловіки їм дають житло. А я твій син, я тут ремонт зробив, я маю право! В ту ніч вона довго не могла заснути. Перед очима вставали обличчя доньок, які знімали чужі квартири, тулилися по кутках. І син – такий впевнений, нахабний, свій ремонт виставив як купівлю
Світлана Павлівна завжди вважала своїм найбільшим багатством дітей. Чотири – три доньки та один

You cannot copy content of this page