Українці Сьогодні

Ось тут розводи залишилися. Сидоренки прийдуть, вони ж на такі речі одразу увагу звертають. Чоловік невдоволено цокнув язиком. — Віталію, я мила ці вікна вчора на холодному вітрі. Якщо твій друг прийде до нас розглядати розводи на склі, я особисто дам йому ганчірку. Віталій скривився. Йому завжди було неприємно, коли я руйнувала образ такого собі успішного господаря життя, який він так старанно ліпив останні роки. — Вічно ти все перебільшуєш, — відмахнувся він. — Просто треба відповідати моменту. Ми ж не студенти в гуртожитку. За дві години до приходу гостей я поспіхом закінчувала з готуванням. Фірмовий десерт, м’ясо під ягідним соусом, складні салати. Пальці зводило від напруги. Віталій зазирнув на кухню, наливаючи собі склянку води. Його погляд пробіг по моєму обличчю, потім опустився на руки. Почервонілі, з поламаним нігтем. — Тань, ти це… — він зам’явся, але швидко взяв себе в руки. — Ти руки ховай, коли гості прийдуть. І от що ще. Не здумай обмовитися, що сама цей десерт пекла і пів дня біля плити стояла

— Тетяно, ти руки під стіл ховай, коли гості прийдуть, і не здумай ляпнути,

Життєві історії 0

І що, це знову треба їсти? Ти серйозно вважаєш, що це нормальна вечеря? Сергій відсунув від себе тарілку з такою огидою, ніби я підсунула йому не свіжоприготований обід, а шматок старої підошви. Він сидів у своїй улюбленій розтягнутій футболці, обличчя було невдоволеним, а очі — холодними й колючими. — А що не так? — я намагалася, щоб мій голос не тремтів. — Нормальний борщ. І котлети як котлети, свіжі, тільки зі сковорідки. Я пів вечора на кухні простояла після зміни. — Та скільки можна ті котлети з макаронами жувати? — він почав підвищувати голос, і в цьому звуці було стільки зневаги, що мені стало фізично боляче. — І пісний борщ їсти? Я ж просив — зроби бодай гуляш із яловичини, по-людськи. Невже так важко приготувати щось нормальне, а не оце? Ти взагалі жінка чи хто? Я дивилася на нього і раптом побачила все ніби зі сторони. Облуплені шпалери на кухні, які ми збиралися переклеїти ще рік тому, втомлені кола під своїми очима у відображенні чайника і його, чоловіка, який за останні пів року не приніс додому жодної копійки, але вимагав яловичини преміумкласу. Я мовчки підійшла до столу

— І що, це знову треба їсти? Ти серйозно вважаєш, що це нормальна вечеря?

Життєві історії 0

Що, Стефо, знову виховуєш невісток? — з порогу почала сестра. — Я ж тобі казала — не починай без мене! Я теж хочу подивитися на цей цирк! — Маріє, не патякай, — втомлено промовила Стефанія, опускаючись на стілець. — Це я патякаю? — Марія плюхнулася поруч. — Сестро, ти ж мені вчора в телефоні обіцяла, що будеш сьогодні “ангелом”. Казала: “Поїду до Андрійка, буду тільки хвалити невістку свою, хай хоч сиру курку дають”. І що я бачу? У Оксани очі червоні, Іра стільці кидає! Ти знову про свою Ганнусю почала? Оксана раптом нервово хихикнула. — А що, мамо, ви справді так обіцяли? — запитала вона, витираючи сльози. Стефанія Петрівна здула пасмо волосся з обличчя і відвернулася до вікна. — Я нічого не обіцяла. Я просто хотіла як краще. — “Як краще” — це коли всім погано, крім тебе? — Марія вже тягнулася за шматком ковбаси. — Андрію, налий мені наливки, бо я поки з вокзалу дійшла, ледь ноги не відкинула. Знаєш, Оксанко, вона тобі заздрить. — Заздрю?! — Стефанія аж підскочила. — Чому це я маю їй заздрити? — А тому! — Марія підморгнула Оксані. — У твоєї невістки Оксани хата — повна чаша, чоловік її любить, вона красива, молода. А ти, сестро, у її віці з купою боргів сиділа і на мене вовком дивилася, коли я собі нову сукню купувала. Забула

Над старими мурами замку в Чорткові повільно густіли сутінки. Весняне повітря, напоєне ароматом перших

Життєві історії 0

Я знаю, що це твоя мама, але я не хочу їхати на Великдень у твоє село. Петро схилив голову. Він мовчав кілька секунд, ніби підбирав слова, а я стояла біля вікна і дивилася на темне подвір’я. Усередині вже все кипіло. — Ну як ти не розумієш, Інно… — нарешті тихо сказав він. — Тож моя мама приїжджає. Вона приїжджає раз у рік. Вона заради нас приїжджає, долає таку велику дорогу… майже сорок годин у дорозі. Я різко обернулася. Мене зачепило це «заради нас». — Вона не заради нас їде, — сказала я твердо. — Вона їде заради своєї дочки Галі. І вона там буде головною гостею. А ми знову будемо просто масовкою для красивої картинки. Петро зітхнув, підійшов до столу і почав нервово переставляти цукорницю. — Ні… мама дуже просила, щоб ми теж були. Казала, що хоче побачити внуків, що скучила. Я скривилася. Перед очима одразу встав минулорічний Великдень. Як ми пакували повну машину речей, як я готувала сумки з продуктами, як сподівалася, що, може, цього разу щось зміниться. Що я почую хоч одне тепле слово. Його мама вже двадцять років працює за кордоном. За ці роки вона зробила справді багато. Але тільки не для нашої сім’ї

— Я знаю, що це твоя мама, але я не хочу їхати на Великдень

Життєві історії 0

Катерино! Що це за помиї? — прошипіла свекруха, з огидою відсуваючи від себе тарілку. — Це манна каша, мамо. Ви ж самі вчора казали, що це смак вашого дитинства, — спокійно, майже лагідно відповіла Катя, хоча всередині в неї все тремтіло. — Ти знущаєшся? Вона ж синя! Хто так варить? Я це сміття їсти не буду! — Світлана Іванівна з гуркотом опустила ложку. Катерина, не кажучи ні слова, підвелася. Вона взяла тарілку і одним впевненим рухом вивалила кашу в смітник. Потім, так само мовчки, налила собі запашної кави з турки, відрізала скибку свіжого домашнього хліба, поклала шматочок буковинського сиру і сіла навпроти свекрухи. Обличчя Світлани Іванівни стало червоним. Вона не вірила власним очам. — А я? Я що маю їсти, я тебе питаю?! — закричала вона на всю кухню. — Ви ж самі відмовилися, мамо. Навіщо ж переводити продукти? До того ж, наш сімейний лікар чітко сказав: їсти не багато, малими порціями. Я просто дбаю про ваше здоров’я, — Катя спокійно пила каву. Світлана Іванівна схопилася зі стільця, наче підкинута пружиною. — Ти ще поплачеш! Ти ще приповзеш до мене на колінах! — кинула вона на прощання і, важко тупаючи, вибігла з кухні

На старовинних вуличках Чернівців, де австрійська архітектура сусідить із затишними двориками, весна завжди пахне

Життєві історії 0

Миколо! Збирай свої манатки! І забирайся, — Ольга не кричала. Її голос звучав дивно рівно, відшліфовано, наче камінь, який роками перекочувало холодною річкою. Вона стояла біля вікна, вдивляючись у темряву грудневого вечора, де дрібний дощ нещадно бив по склу. Микола, який до цього моменту зосереджено клацав пультом, намагаючись знайти трансляцію футбольного матчу, нарешті відірвав погляд від екрана. — Олю, ну що ти знову починаєш? Що за вечірні вистави? — він спробував усміхнутися, але вийшло якось криво. — Не «знову», Миколо. Це — фінал. Наша спільна вистава добігла кінця, і завіса вже впала. Він коротко хмикнув — звичним, трохи зверхнім жестом людини, яка звикла, що всі грози в цьому домі закінчуються дрібним дощиком і смачною вечерею. Він не вірив їй. Не вірив ні в її рішучість, ні в те, що його звичний комфорт може кудись зникнути. — Ти мені це вже казала разів сто. Пам’ятаєш, у лютому? Коли ми з кумом трохи «перебрали» в гаражі? І в травні теж щось таке було, коли я забув про твій день народження. — П’ять разів, — перебила вона його, не повертаючи голови. — П’ять разів я попереджала. П’ять разів знаходила в собі сили пробачити та повірити, що в тобі прокинеться хоч крапля поваги до мене. Шостого разу не буде

Полтава завжди вміла зберігати спокій своїх жителів. Тут час ніби зупиняється, коли гуляєш тінистими

Життєві історії 0

Людо, у мене є геніальна ідея! – очі Степана засяяли. – Твоя друга квартира зараз порожня, орендарів немає. Давай Софія переїде туди? Їй тут подобається, вона хоче спробувати тут вступити на навчання. Дай нам шанс побути рідними людьми, побути поруч. Я завагалася. Цю квартиру ми з покійним чоловіком купували для Романа. Відкладали кожну копійку, щоб у сина був свій кут. Після того, як не стало чоловіка я сама тягнула ці заощадження. Поки Роман не одружився, ми її здавали, щоб мати якусь копійку в сім’ю. Але під натиском благального погляду Степана я здалася. Софія переїхала в квартиру сина наступного дня. А ще через тиждень повернувся Роман. Він прийшов додому не сам, а з такою новиною, що я ледь не впала. – Мамо, я зустрів її! Вероніка — це та сама дівчина, про яку я мріяв. Ми знайомі недовго, але я точно знаю: вона моя доля. Я хочу одружитися. – Ромчику, сину, це ж так швидко… Треба ж пізнати людину. – Мамо, я дорослий чоловік. Ми відчуваємо одне одного. Я хочу познайомити тебе з нею

– Я вдома! – почула я голос чоловіка раніше, ніж він зайшов на кухню,

Життєві історії 0

Василю! Я що зі стіною розмовляю? Я тебе питаю! — злилася дружина. — То виходить, ми тепер беремо її на повне утримання до кінця віку, маму твою? — Олена поставила горнятко на стіл так різко, що гаряча кава линула на білосніжну скатертину. Василь стояв біля вікна, вдивляючись у сіру мжичку, що вкривала житомирські дахи. Каплі дощу повільно стікали по склу, наче втомлені сльози, які не мали сили впасти. — Це моя мама, Олено, — промовив він глухо, не повертаючи голови до своєї дружини. — Геніальний аргумент! Просто блискучий! — Олена сплеснула руками. — Ти в нас юрист чи хто? Давай подивимося на факти тверезо: їй шістдесят три роки, вона цілком здорова, а пенсія в неї — 5 тисяч гривень, субсидія добра. П’ять! Ми з тобою щомісяця за іпотеку віддаємо п’ятнадцять. У нас син, якому треба і гуртки, і одяг. А тепер вона заявляє, що хоче переїхати до нас, бо їй, цитую, «самотньо у порожніх стінах». — Їй не просто самотньо, Олю. Вона згасає. — Що вона робить? Говори прямо, я чекаю

У затишному куточку Житомира, де ранкові тумани над Тетеревом м’яко огортають скелясті береги, а

Життєві історії 0

Степане, послухай мене уважно, твій брат Віктор минулого року з’їв три порції мого «бідного» холодцю і ледь не вилизав тарілку. А твоїй мамі я нагадаю, що ми зараз збираємо на нову кухню. Кожна гривня на рахунку. Ті делікатеси, про які вона марить, витягнуть з нашого бюджету суму, на яку можна купити хорошу варочну поверхню. І головне — навіщо? Ти ж не любиш морепродукти. Ти любиш мої відбивні і домашню ковбаску. А в мене на магазинну консервацію іноді взагалі висипи бувають. — Мама каже, що це для статусу, — Степан опустив очі. — Перед сватами незручно. Перед Віктором… Вона боїться, що твої батьки подумають, ніби ми ледь кінці з кінцями зводимо. — Перед моїми батьками? — я ледь не розсміялася в голос, але це був сміх з відтінком гіркоти. — Та мій тато за шматок домашнього підчеревка з часником віддасть усі ікринки світу. Він все життя на землі пропрацював. Для нього статус — це коли в хаті пахне хлібом і миром, а не коли на столі стоїть сир, що пахне старими шкарпетками, а в кишені — дірка від бублика. — Катю, ну не перебільшуй… — Я не перебільшую. Це пил в очі. Якщо вона так сильно хоче «багатого» столу для свого самолюбства — нехай купує. Я все красиво розставлю, я не горда. Але з нашого гаманця, з грошей на нашу кухню, я на цей ярмарок марнославства не дам жодної копійки

— На стіл я поставлю те, що вважаю за потрібне, а не те, що

Життєві історії 0

Надю, привіт! Слухай, я вчора така розсіяна була. Думала, золото зникло, такий скандал Степану влаштувала… А сьогодні знайшла! Уявляєш, воно завалилося за підкладку старої сумки, яку я збиралася викинути. Надія на тому кінці дроту замовкла. — Ой… як добре, Марійко! Бачиш, а ти вже на людей думала… Добре, що знайшлося. — Та це ще не все! — продовжувала я. — Я ж сумку ту почала перевіряти й знайшла там браслет. Старий, золотий, бабусин ще. Такий масивний, плетіння «бісмарк». Я про нього зовсім забула! Ювелір колись казав, що там грамів тридцять чистого золота, висока проба. Приходь сьогодні посидіти? Степан якраз поїхав до кума за місто допомагати з парканом, повернеться пізно. Посидимо дівчатами, я тобі той браслет покажу, ще й сукню нову приміряємо. — Ой, з радістю! — голос Надії став підозріло жвавим. — Я буду через годину. Я подзвонила Степану. — Стьопо, терміново повертайся додому. Але не заходь у квартиру. Чекай мене в машині під під’їздом. Це питання нашої сім’ї

— Світлано, вона моя рідна сестра. Ми не спілкувалися три роки. Якщо Надя каже,