Українці Сьогодні

Мамо, а ви бачили, які Галя фіранки купила? — шепотіла Ольга, навмисне голосно, щоб було чути в хату. — Такі яскраві, наче в клубі якомусь. Несмак та й годі. — Та бачу, доцю, бачу, — піддакувала свекруха. — Гроші на вітер пускає, а Василь мій на роботі спину гне. Галина зітхала вечорами, дивлячись у вікно на тепле світло в хаті зовиці: — Господи, хіба ж так можна? Ні кроку без ока свекрухи. Ну що ж це за життя, коли вдома почуваєшся наче під мікроскопом? Чоловік її, Василь, був чоловіком непоганим — не пив, працював на пилорамі, але в сімейні суперечки ніколи не втручався. — Василю, ну скажи ти їм, — просила Галина, коли терпець уривався. — Чому вони цілий день перемивають мені кістки? Я ж і по господарству все встигаю, і діти доглянуті. — Та не зважай, Галю, — відмахувався він, не піднімаючи очей від газети чи телевізора. — Мама така людина, що без контролю не може. Вона ж старенька вже, хоче як краще. Потерпи. Але терпіти ставало дедалі важче. Кожна дрібниця ставала приводом для докору. Як не борщ занадто густий, то білизна не за тим кольором на шнурку висить. Галина відчувала, як її життєва енергія витікає крізь пальці, немов пісок. Одного разу до них зайшла сусідка Ганя. Вона щойно повернулася з-за кордону, виглядала впевненою, у новій яскравій хустці та з гарною сумкою

Галина ніколи не думала, що стане заробітчанкою, але доля так завернула, що іншого шляху

Життєві історії 0

Твоєї хати тут немає, Маріє. Поки ти там по Італіях роз’їжджала, ми все оформили як слід. Галя зробила документи, я все на неї переписала. І землю, і велику хату, і ту маленьку. Тепер там живе Галін старший син, він оженився. А Оксанка твоя… ми її речі в сарай склали, хай забирає. Я відчула, як земля пливе з-під ніг. Всі ці роки праці, всі ці євро, вкладені в дах і стіни — все це тепер належало Галі. — Але ж я давала гроші на ремонт! Я вікна ставила! — вигукнула я. — Хто бачив ті гроші? — засміялася Галя, виходячи з великої хати. — Ти їх мамі дарувала, а мама — мені. Все по закону. Ти тут більше ніхто. Прописку ми тобі анулювали, бо ти більше шести місяців не жила за місцем реєстрації. Бувай здорова, родичко

Заміж я вийшла 40 років тому, і відтоді переїхала жити до чоловіка в сусіднє

Життєві історії 0

Дівчата, я більше не буду висилати гроші щомісяця. Квартири у вас є, ви працюєте, чоловіки ваші теж не ледачі. Тепер я буду збирати собі на старість. Мені теж треба десь прихилити голову, коли повернуся. Оксана тоді підібгала губи: — Мамо, але ми ж планували машину змінити… Вадим розраховував на твою допомогу. А Марина додала: — І нам би ремонт на кухні доробити, ти ж знаєш, які зараз ціни. Мені стало прикро. Ніхто не спитав: «Мамо, а як ти там? Чи не болять у тебе ноги від постійного прибирання? Чи не хочеш ти просто відпочити?» Вони бачили в мені лише джерело доходу. У мене був складний вибір. В Італії я заробила ще трохи грошей. Могла б купити собі невелику квартиру в місті, поруч із ними. Або повернутися в село і відремонтувати мамину хату. Мами не стало п’ять років тому, і відтоді будинок стояв пусткою. Мені боліло серце, коли я приїжджала і бачила облуплену фарбу на вікнах та заросле бур’янами подвір’я

Своїм дітям я перестала висилати гроші ще кілька років тому. Це рішення далося мені

Життєві історії 0

Мамо! Ти сама так хотіла, тепер не скаржся мені, — ображено кричала донька по телефону на матір. — Юлю, доню, ну як же так? — голос Тамари тремтів. — Лікар сказав, що ці ліки треба почати приймати вже сьогодні. Я ж не прошу їх мені дарувати, я гроші віддам, у мене на картці є заощадження. Мені просто важко самій дійти до аптеки, я ще зовсім слабка. На іншому кінці запала холодна тиша, яку перервав різкий голос доньки: — Сама винна, мамо! Сама заварила цю кашу — сама і розхльобуй! — Юля майже вигукувала слова в слухавку. — Ти ж так хотіла свободи? Ти ж так мріяла пожити «для себе»? Ну то насолоджуйся тепер! Хто тобі заважає? Сама собі господиня, от і шукай вихід сама. — Але ж я в лікарні, Юлечко. Яка тут свобода? — Тамара Леонідівна відчула, як на очі накочуються сльози. — Вільна від нас, від онуків, від обов’язків! — відрізала Юля. — Все, мені ніколи, я дітей на тренування везу. Бувай

У Миргороді вечірнє сонце зазвичай сідає повільно, забарвлюючи річку Хорол у золотаві кольори. У

Життєві історії 0

Леся, ти молодець! Таке господарство зробила, таку хату поставила! Євроремонт, паркан високий — справжня пані. Не дарма стільки років на чужині була. — Та що там… — відмахувалася вона, підливаючи гостям чаю. — Головне, щоб дітям було де жити. Вона справді не шкодувала про витрачені зусилля. Дивлячись на Христину, вона бачила плід своєї праці. Донька виросла доброю, зять Петро — господарний, ні хвилини не сидить без діла, а онука — як справжнє сонечко, що бігає по подвір’ю в маленькій вишиванці. Все склалося саме так, як вона планувала в ті довгі італійські вечори, коли єдиною розрадою був телефонний дзвінок додому. Тільки от серце сьогодні не на місці. Воно наче вимагало чогось іншого, чого не купиш за жодні гроші, не привезеш у великій валізі з Неаполя. Христина вже не раз просила під час їхніх довгих розмов у вайбері: — Мамо, залишайся вдома. Скільки можна по тих заробітках? Оленка вже росте, їй бабуся потрібна. Ми з Петром самі впораємося, грошей вистачає. А Леся все відкладала, боячись зупинитися: — Ще трохи, Христю… ще на машину вам назбираю, щоб у район не автобусом їздили… щоб вам легше було, ніж мені колись… Вона боялася повертатися, бо знала: щойно вона перестане працювати, її наздоженуть спогади. А спогади — це те, від чого вона тікала п’ятнадцять років

— Мамо, про що ти думаєш постійно? — Христина подивилася на Лесю тим уважним

Життєві історії 0

Маріє! — пролунав із кімнати різкий голос. — Чому ти так довго? Сніданок сам себе не приготує! То була сеньйора Еліна — дев’яносторічна італійка, яку Марія доглядала вже кілька років. Стара, але ще бадьора, завжди з претензіями, завжди з вимогами. Її голос був наче наждачний папір, що щодня тер по душі Марії, залишаючи дрібні, але болючі подряпини. Марія на мить заплющила очі, намагаючись вхопити ту мить спокою, яка ще залишалася в кімнаті. Вона глибоко вдихнула повітря, просякнуте ароматом італійської кави та старовини, якою дихав цей будинок. — Ну що ж, Марія… Христос Воскрес, — тихо сказала сама до себе, ледь ворушачи губами. Сьогодні був Великдень. Український. Її Великдень. В Італії це свято вже минуло тиждень тому, і для всіх навколо це була звичайна неділя. Сусіди вже давно прибрали святкові скатертини, магазини працювали у звичному режимі, а на вулицях Риму вирувало буденне життя. Але для неї — ні

Марія стояла біля дзеркала і поспіхом заколювала волосся. Руки трохи тремтіли — чи то

Життєві історії 0

Пробач мені, Наталко! Не можу я більше так. Не люблю. Розумієш? — як відрізав чоловік. — Серцю не накажеш! — голос Юрія тремтів, але в ньому відчувалася впертість людини, яка вже все вирішила. Причиною була Ірина. Її очі були кольору міцної кави без молока. Юрій відчув, як серце стиснулося від чогось особливого. Додому Юрій не повертався десять днів. Він не відповідав на дзвінки Наталі, не чув повідомлень від бабусі. Він був у провалі, де не існувало нічого, крім Ірини. Коли він нарешті з’явився на порозі своєї квартири, Наталя кинулася до нього, намагаючись обійняти. Юрій холодно відсторонив її руки. — Не треба. Я йду. Все скінчено. Наталя завмерла. Вона не кричала, не влаштовувала сцен. Лише тихо запитала: — Ти зовсім-зовсім мене більше не любиш? Навіть часточки не лишилося? Юрій відчув, як в середині щось болісно стиснулося. Але сором перед Іриною, перед своєю «новою високою долею», виявився сильнішим. — Ні, Наталко. Не люблю. Знайдеш собі іншого, кращого за мене

У селищі Вишеньки літо зазвичай пахне скошеною травою та солодким соком ягід. Але для

Життєві історії 0

Це що, дачу собі вибираєте? — підглядала свекруха. — А чому я про це дізнаюся останньою? — вона випросталася, склавши руки. Олена відчула знайоме напруження в плечах. Кожен такий візит свекрухи закінчувався тим, що їхні власні плани розчинялися в її «мудрих» порадах. — Ми тільки почали дивитися, Ларисо Петрівно, — спокійно відповіла Олена. — Це просто один із варіантів. — Які варіанти? — свекруха зневажливо махнула рукаою. — Слухайте мене, я поганого не пораджу. Моя кума, Марія Григорівна, якраз продає хату в Плютах. Переїжджає до сина в Полтаву. Хата — моноліт! Ділянка рівна, як стіл. Вона за нею доглядала, як за дитиною, поки ноги не почали крутити. — Ми вже знайшли те, що нам до душі. — Та що ви там знайшли? — Лариса Петрівна тицьнула пальцем у фото на екрані. — Паркан лежить, сад запущений. А в Григорівни все капітально. Я з нею поговорю, вона ще й ціну скине як для своїх. Ми тридцять років знайомі, вона мені не відмовить, от побачите

Селище Козин зазвичай асоціюється з розкішними маєтками, але за високими парканами ховаються й звичайні

Життєві історії 0

Тобі дістанеться кришталь. А Марині — квартира. Ці слова моєї матері, Світлани Іванівни, пролунали так буденно, ніби вона просто нагадувала мені, що в чай треба додати трохи більше цукру або зачинити кватирку, бо тягне прохолодою. Я завмерла з чайником у руках. — Що ти сказала, мамо? — перепитала я, сподіваючись, що це просто прикра помилка, що шум води в сусідній кімнаті викривив її слова, або мій мозок просто видав бажане за дійсне в якомусь химерному сенсі. Світлана Іванівна повільно, з притаманною їй грацією, підняла на мене погляд своїх світлих, майже прозорих очей. У них не було ні тіні провини, ні сумніву. Тільки спокійна, залізна впевненість людини, яка звикла, що її рішення не обговорюються. — Я сказала, Софіє, що квартиру на Хрещатику я відпишу Марині. Їй з дітьми зараз набагато важче, вона в столиці, а там життя неймовірно дороге. Кожен крок коштує грошей. А тобі я залишаю весь свій кришталь. Ти ж знаєш, він богемський, справжній, ще твоя бабуся його збирала десятиліттями. Це цілий статок, якщо з розумом підійти до справи. Його можна продати колекціонерам або залишити як родинну реліквію

— Тобі дістанеться кришталь. А Марині — квартира. Ці слова моєї матері, Світлани Іванівни,

Життєві історії 0

Оксано, ти ж жінка розумна, — почала Мар’яна, зовиця. — Сама бачиш, як ми з Ігорем та двома дітьми тулимося в орендованій однокімнатці. Це ж не життя, а мука. А у вас тут — хороми. Три кімнати, дві лоджії, центр міста. Для чого вам двом стільки місця? Оксана повільно поставила чашку. — Мар’яно, я не зовсім розумію, до чого ти клониш. Це наша квартира. Ми її ледь до ладу привели. — Та до того і клоне! — підхопила Тамара Василівна, свекруха. — У вас же є та чудова дача. Там і город, і річка поруч, і будинок утеплений. Олег казав, що ви там і взимку можете жити. От ми й подумали. Було б справедливо, якби ви перебралися на природу, а цю квартиру віддали Мар’яні. Їй діток треба піднімати, школу хорошу шукати. Ми ж одна родина, хіба ні? Оксана відчула, як на душі стає важко. Вона перевела погляд на Олега, чоловіка свого. — Олеже, ти знав про ці плани підступні? — її голос пролунав тихіше, ніж їй хотілося. Олег підвів голову. По його очах було зрозуміло на чиєму він боці

Місто Ірпінь завжди вабило своєю особливою атмосферою: високі сосни, чисте повітря і спокій, якого