Доброго вечора, бабусю, — Дмитро підійшов ближче. — Скільки хочете за ваші квіти? — П’ятдесят гривень за букетик, синку… — тихо відповіла вона. — А якщо я заберу всі? — Дмитро дістав гаманець. Він побачив у відділенні купюру в тисячу гривень. Для нього це була вартість однієї ділової вечері, а для неї — можливо, місячний бюджет на ліки. Він витягнув гроші й простягнув жінці. — Ось. Решти не треба. Ідіть додому, вже холодає. Жінка на мить заціпеніла. — Ой, що ти, паничу… Це ж дуже багато! Я не маю здачі, не маю… — вона почала метушитися, намагаючись знайти дрібні гроші в кишені. — Не треба здачі, — посміхнувся Дмитро. — Це просто так. На здоров’я. — Дякую тобі, рідний… Дай Боже тобі здоров’ячка, — вона почала хреститися, а на очах виступили сльози. Вона швидко зібрала свій стільчик, підхопила порожнє відерце і, майже бігом, згорбившись, зникла в тіні будинків. Дмитро стояв з оберемком квітів, відчуваючи дивний прилив самовдоволення. «Ось він, справжній чоловічий вчинок», — подумав він. — Ідіот, — почувся різкий жіночий голос поруч
Дмитро любив цифри. Цифри були логічними, передбачуваними й ніколи не зраджували. Якщо в таблиці
Ти хоч розумієш, що це сором на все село, якби ми там жили? — голос Людмили Костянтинівни мав зневажливий відтінок. — Дівчині скоро тридцять, а вона вареника зліпити не може так, щоб він не розповзся, як стара ганчірка! Марина стиснула губи. Перед нею на столі лежала безформна грудка тіста, яка ніяк не хотіла ставати еластичною.  — Людмило Костянтинівно, — видихнула Марина, намагаючись тримати голос рівним, — я вже кілька років взагалі не вживаю м’ясних продуктів. Навіщо мені витрачати години на те, що я навіть не спробую? — Тому що ти жінка, Марино! І ти збираєшся жити з моїм сином. Павло — чоловік серйозний, він на роботі викладається на всі сто. Йому потрібна нормальна вечеря, а не твої “трави-мурави” і каші з дивними назвами. Що ти йому запропонуєш? Салат із капусти
— І ти справді думала, що він обере тебе, а не мамині голубці та
Соломіє, зроби мені найкращу зачіску у світі, — Марія попросила в перукарки. — Хочу, щоб у чоловіка мову відняло. — Ой, пані Маріє, ви й так красуня! — щебетала молода майстриня. — А що за привід? Невже річниця? — Гірше, — засміялася Марія. — У мого Романа ювілей. П’ятдесят років. Пів століття людині! Ми вже двадцять років разом, пройшли і гуртожитки, і перші невдалі бізнеси, і будівництво нашого дому. Хочеться його чимось справді вразити, я ж так його люблю. Раптом крізь шум фенів до її вух долетів голос із сусіднього крісла. Там сиділа молода жінка, красива з яскравим блондом. Вона без упину теревенила по телефону, не звертаючи уваги на оточуючих. — Та я тобі кажу, Свєтка, він просто «розтанув»! — реготала блондинка. — Подарував мені цей браслет із сапфірами, каже: «Це тобі за терпіння, поки я з тією мегерою в Трускавці кис». А сам такий солодкий, обіцяє, що скоро ми нову квартиру заїдемо. Марія здригнулася. Тиждень тому вони з Романом повернувся з поїздки до Трускавця. — Мій Ромчик — він як телятко, — продовжувала блондинка. — Тільки похвали його, погладь — і він уже готовий будь-які рахунки оплачувати
Осіння мряка за вікном львівської перукарні здавалася Марії чимось декоративним, далеким від того затишку,
Богдане, синку, ти тільки не сердься, — почала щебетати мати. — Ти ж у нас розумний, міцний, ти — справжній господар. Ти завжди вмів знайти вихід, заробити копійку, вистояти там, де інші падають. А Оксанка, вона ж зовсім інша. Вона тендітна, в неї душа як той кришталь. До того ж, двоє дівчаток на руках, самій тяжко. Їй зараз та допомога потрібніша, ніж тобі. Ти сам усе здобудеш, а їй без нас — ніяк. Богдан відчув, як десь глибоко в середині починає пульсувати гаряча хвиля гніву. — Синку, ти зрозумій, — продовжувала мати, все ще не піднімаючи очей. — Ми вирішили, що вісімдесят відсотків від продажу нашої хати віддамо Оксані. Їй треба купити окрему квартиру, облаштувати дітям кімнату. Сама вона ніколи не заробить. А тобі ми дамо решту, це невелика сума, але ти ж у нас міцно стоїш на ногах. Ти чоловік. Ти — наша гордість, ти якось впораєшся
За вікном старого будинку в затишному передмісті Вінниці повільно догорав золотавий вересневий вечір. У
Катерино! Це що за неподобство? — просичала свекруха, гидливо відсуваючи від себе тарілку з кашею. — Вівсянка. Звичайна каша, Світлано Іванівно. На воді, — спокійно відгукнулася Катя. — Ти з мене знущаєшся? Я це їсти не буду! Гірка, прісна, наче пісок з долини! Невістка без зайвих слів підійшла до столу, взяла тарілку і впевненим рухом вилила її вміст у смітник. Після цього вона так само незворушно налила собі запашної кави, намастила скибку свіжого хліба маслом і спокійно сіла снідати. Свекруха від такого нахабства аж побагровіла. — А я що буду їсти? — обурено вигукнула вона. — Ну, ви ж відмовилися. Я не маю права примушувати дорослу жінку, — з найневиннішим виглядом відповіла Катерина. — Тим паче, лікар казав, що цукор вам не на користь. Вважайте це турботою про ваше здоров’я. Свекруха підхопилася з місця, ніби її вжалив шершень, і вилетіла з кухні, кинувши на прощання коротке: — Ти ще пошкодуєш
Катерина мовчки спостерігала за матір’ю свого чоловіка, і кутики її губ сіпнулися у ледь
Як завжди! Мало того, що сама матері не набере, так ще й на дзвінки не відповідає. Зовсім уже забула, звідки ноги ростуть і хто тебе в люди вивів! — І тобі доброго ранку, мамо, — зітхнула Світлана, намагаючись тримати голос рівним. — Як ти почуваєшся? — Якби я сама не зателефонувала, то ти б і через рік не згадала запитати про моє здоров’я! — жінка на тому кінці дроту явно насолоджувалася моментом. — Звісно, ти молода, у тебе свої справи, а матір можна і в ігнор. Зовсім мене не бережеш. — Мам, ти просто поговорити чи щось трапилося? — Світлана за свої роки вже вивчила ці сценарії напам’ять. Вона знала: за кожним таким докором стоїть чергове «прохання», від якого неможливо відмовитися. — Пам’ятаєш тітку Галю з дядьком Петром? — пауза була недовгою, бо мама знала — Світлана їх ледь пам’ятає. — Ну, не роби вигляд, що в тебе пам’ять, як у рибки! Це ж моя двоюрідна сестра. Вони ще на вашому з Максимом весіллі були, Галя тоді ще так гарно співала. — Припустимо. І до чого тут вони зараз
І ти справді думала, що це минеться само собою, чи просто від великого розуму
Світлано, чекай… — він відпустив її руку, і його тон моментально став жалісливим. — Ну, давай поговоримо… Мама ж просто пожартувала, ти ж знаєш її характер… Ну чого ти так одразу? — Смачного, — кинула вона через плече. Вже біля самих дверей вона обернулася до свекрухи: — До речі, холодець я не досолила. Шкідливо вам, треба про здоров’я дбати. Вона підхопила пакунки з їжею, поклала коробочку з золотом у глибоку кишеню куртки і вийшла. Двері зачинилися, відрізавши істеричні крики Людмили Петрівни та жалюгідне бурмотіння чоловіка. Вона спускалася сходами, не чекаючи ліфта. Пакети були важкими, але на душі стало так легко, ніби вона нарешті скинула величезний мішок з камінням, який несла п’ять років
І ти справді думала, що це минеться просто так, що ти й далі будеш
Слухай, тату, ми з Юлею вирішили одружитися. Ви вже не молоді, навіщо вам такий великий будинок? Вам і чогось простішого вистачить. Я хочу сім’ю, дітей. Чому я маю тикатися по орендованих кутках, коли знаю, що у вас є можливості? Ви ж легко можете переїхати, — продовжував він, наче мова йшла про купівлю хліба, а не про долю рідного дому. Степан Петрович відклав газету і здивовано подивився на сина. В його очах читалося щось між розчаруванням і гнівом. — Сину, а ти нічого не попутав? Звідки такий тон? Чому ти вирішив, що ми тобі щось винні? Тобі двадцять п’ять. Пора вже самому думати, як гніздо вити, — спокійно, але твердо відповів батько. — Марку, тато правий. Ти все сприймаєш як належне. Ми вивчили тебе, дали старт. А замість “дякую” ти знову щось вимагаєш, — Марія Степанівна сіла поруч із чоловіком і втомлено зітхнула. — Ой, почнеться зараз! Я взагалі не просив мене народжувати, це було ваше рішення. А раз так, то забезпечте мені нормальні умови! — випалив Марко, навіть не червоніючи
— Слухай, тату, ми з Юлею вирішили одружитися. Ви вже не молоді, навіщо вам
Мамо, ну коли вже ти гроші дасиш? Сьоме число на календарі, платіж за кредит вже «світиться» червоним! — голос сина Олега долетів із вітальні. Галина відчувала, як серце важко гупає в скронях. — Олеже, зайди, будь ласка. Нам треба серйозно поговорити, — її голос був тихим. — Ой, тільки не починай оці свої довгі розмови! — Олег увійшов у кухню, крутячи ключі від кросовера. Того самого, за який Галина щомісяця справно вносила кредитні платежі. — Давай швиденько, бо в мене через годину футбол із хлопцями, не встигаю. У цей момент у коридорі клацнув замок. Зайшла Ірина, невістка. Вона була в новому стильному пальті з дорогого бутіка. Галина сама їй дала на нього гроші, бо «бідній дівчині нічого вдягнути на роботу». — Галино Ярославівно, ви ж не забули про посудомийку? — Ірина навіть не привіталася. — Я вже модель пригледіла, якраз акція закінчується. Стара вже зовсім не миє, тільки гуде на всю хату. Соромно перед подругами. Галина важко опустилася на табурет. — Діти! Мене скоротили. З завтрашнього дня я офіційно безробітна. На кухні запала тиша, усі стали переглядатися, це було як грім, серед ясного неба
Жовтневий вечір у Луцьку видався напрочуд вогким. Галина Ярославівна стояла посеред своєї невеликої кухні,
Слухай, а може, цього року без того горошку з майонезом? — Ганна тримала телефон плечем, намагаючись одночасно друкувати звіт і не розлити каву на клавіатуру. — Ну серйозно, мама, його вже ніхто не їсть, хіба що за звичкою. — Як це без салату? На іменини? — голос Тамари Петрівни в трубці забринів так, ніби невістка щойно запропонувала скасувати святу вечерю або, як мінімум, перефарбувати хату в яскраво-рожевий. — Це ж традиція! Моє свято — мої правила. І не забудь про холодець. Минулого разу він у тебе вийшов якийсь рідкуватий, ледь донесли до столу. Ганна заплющила очі й повільно видихнула. П’ять років. Рівно п’ять років вона була заміжня за Сергієм, і рівно п’ять років будь-яке сімейне збіговисько перетворювалося на її особисту зміну в гарячому цеху ресторану. Причому безкоштовну, без вихідних і з постійно незадоволеним «шеф-кухарем» над головою
— Слухай, а може, цього року без того горошку з майонезом? — Ганна тримала

You cannot copy content of this page