Українці Сьогодні

Марино, я не спалюю мости, це просто пауза у наших стосунках, зрозумій! — голос Олега був різким, позбавленим будь-якого тепла. — Мені життєво необхідне перезавантаження. Я просто задихаюся в цих чотирьох стінах. — Від чого саме ти задихаєшся? — дружина запитала це тихо. — Від нашого сімейного життя? Від плачу сина, про якого ти мріяв сім довгих років? Ти ж сам називав його нашим маленьким дивом. — Не роби з мене якогось звіра — Олег різко смикнув блискавку на спортивній сумці. — Я втомився! Від цієї нескінченної битовухи, від розмов про підгузки та каші, від твоєї вічної заклопотаності. Я хочу пожити для себе. Хоча б трохи. Тайм-аут у стосунках — це нормальна світова практика, хіба ти не знала

Листопадовий вечір у спальному районі Києва був колючим і непривітним. Вітер нещадно бив у

Життєві історії 0

Знову ти за своє! Вічно у тебе грошей немає! Сама пий свій чай, — буркнув Віктор, не відриваючись від гри. Обличчя його було напруженим, а на лобі виступила жилка. — Я ж казав, що хочу нормальної вечері. М’яса якогось запечи, чи що. Що це за манера — чай пропонувати, коли чоловік голодний? — М’яса немає, Вітю, — зітхнула Ольга, відчуваючи, як у грудях закипає знайома гіркота. — Ти ж знаєш, що до моєї зарплати ще три дні, а твою ми витратили на ремонт твоєї машини ще минулого тижня. Гроші просто скінчилися. Зовсім. Віктор різко кинув телефон на подушку і підвівся. Його очі звузилися, а на щоках з’явилися нездорові червоні плями. Це був знак — зараз почнеться чергова лекція про те, як він важко працює і як мало отримує натомість. — У всіх нормальних людей дружини примудряються і відпустку організувати, і холодильник забити, а я п’ятий рік у цій твоїй квартирі як у клітці сиджу! Ніякої радості, одне ниття про економію

Буває, що один-єдиний конверт із грошима важить більше, ніж п’ять років шлюбу, і саме

Життєві історії 0

Даринко, — почав чоловік, — нам треба серйозно поговорити. Можна Марічці у нас перекантуватися кілька днів? Вона з Полтави приїхала, у справах, готелі зараз самі знаєш які дорогі, а ми ж із нею разом в аграрному вчилися. Дарина повільно відклала залізну лійку. За багато років сімейного життя вона вивчила чоловіка добре — усе це кричало про одне: Тарас щось приховує та він відчував провину. — Звісно, нехай приїжджає, — відповіла вона, хоча хвилювалася. — Тільки попереди її: у нас підйом о 5 ранку. Город сам себе не поле, а кури чекати не будуть. — Та вона не завадить, Даринко! Марічка тиха така, культурна. Ти її одразу вподобаєш. Вона тепер кандидат наук, у Київ на якусь важливу конференцію поїхала, а сюди заскочила архіви подивитися. — Тарасе! Я погодилася. Навіщо ти мені її резюме переказуєш? — Вона сьогодні після роботи зі мною приїде. Близько восьмої вечора. Ти не проти? — Чому я маю бути проти гості? Тарасе, ти поводишся дивно

Вечір у селі Світлодарне зазвичай був тихим і прозорим, наче кришталь. Повітря пахло розквітлою

Життєві історії 0

Холодильник! Вона залишила тобі старий, неробочий холодильник! — Ти ж розумієш, що вона над тобою просто посміялася? — Андрій не міг зупинити регіт. — Оце так скарб! Тепер ти точно завидна наречена. Можеш відкрити музей радянського побуту. Марина звела на нього очі. В цей момент у ній щось остаточно обірвалося. Наче нитка, на якій трималася вся її терплячість. — Замовкни, — тихо сказала вона. — О, голос прорізався? — Андрій підійшов ближче, у його погляді не було ні краплі співчуття. — Слухай, я навіть допоможу тобі його перевезти. Дам машину, вантажників. Хай стоїть у твоїй новій-старій квартирі як пам’ятник твоїй дурості. Поставиш у спальні, будеш милуватися. Може, всередину каструлю з порожнечею поставиш? Бо на більше тобі не вистачить. — Скажи, Андрію… а ти мене хоч колись любив? — Марина дивилася на нього, наче бачила вперше. — Любив? — він видав короткий, сухий смішок. — Кохання — це казка для бідних і наївних

Буває так, що один старий іржавий мотлох вартує більше, ніж усі обіцянки чоловіка, з

Життєві історії 0

Соломіє, де папери на право власності? — кричав чоловік. — Ті, що на цей будинок? Соломія повільно піднялася з колін, обтрушуючи землю з фартуха. — Доброго вечора, Андрію. Ти навіть не запитав, як я. Навіщо тобі документи? Це ж моя спадщина, ми про це тисячу разів говорили. — Соломіє, не починай, зараз не до цього! — він відкрив хвіртку і зайшов у двір. — У мене проблеми в справах. Потрібні гроші. Потім я поверну. Соломія відчула щось недобре. — Які гроші, Андрію? Ця хата — це все, що залишилося від мами. Це моє життя, мій спокій. Я не дам її на продаж. Андрій розсердився. Він забіг до хати, почав розкидати речі на полицях, шукаючи заповітну папку. Соломія бігла за ним, намагаючись зупинити цей хаос. — Не смій! Це не твій дім! — кричала вона. — Слухай сюди, «господиня». Ти живеш у ілюзіях. Твої вишні й квіточки не приносять грошей. Я тягну наш добробут уже сім років. Я купував тобі прикраси, возив на моря. Тепер черга за тобою допомогти родині

Весна того року в селі видалася неймовірно щедрою. Сади біліли, наче вкриті свіжим грудневим

Життєві історії 0

Стефо! Сестричко! Відчиняй мерщій хвіртку, ми тут ледь не спеклися в дорозі! — з машини вискочила Мар’яна, двоюрідна сестра, яку Стефанія не бачила років зо три. За нею повільно вивалився цілий «гурт»: важкі валізи, величезні пакунки і двоє дітей. — Мар’яно? Якими долями? — розгублено промовила Стефа. — Ой, не питай! У Києві асфальт плавиться, кондиціонер у квартирі «накрився», а ціни на відпочинок у Карпатах такі, ніби там золотом пісок посипають. Ми й згадали про нашу родину на Вінниччині! Дітям же треба природи: парне молоко, свіжа городика, річка! Ми на два тижні, не більше, — торохтіла Мар’яна, затягуючи в двір сумки, які безцеремонно кидала прямо на доглянуту стежку з чорнобривцями. — Мам, тут смердить селом, — заявила Уляна, демонстративно затискаючи ніс двома пальцями. — А де тут вай-фай? Якщо немає стабільного інтернету, я в цей сарай не зайду. — Несторе, Улянко, не капризуйте! Тітка Стефа нас прихистить. Ой, Стефо, а туалет у тебе де? Тільки не кажи, що за хатою в кущах, бо мій Нестор, такого не винесе

Над невеликим містечком на Поділлі сонце стояло в зеніті, випалюючи трави до золотавого блиску.

Життєві історії 0

А пам’ятаєте, як минулого разу моя невістка Галка борщ варила? — Світлана Борисівна весело розсміялася. — Ой, діти, то була ціла комедія! Я, звісно, перед сватами промовчала, але потім довелося довго пояснювати, що буряк не можна просто кинути у воду. — Мамо, — тихо перебила Галя, — той борщ тоді всі добавки просили. — Звісно, просили! — вигукнула свекруха. — Бо я в останню мить і спецій додала, і сіль виправила. Без досвіду в кулінарії нікуди, Галю, треба це визнати. Після основної страви гості перейшли до вітальні дивитися фотографії. Галя залишилася прибирати. Тетяна хотіла допомогти, але свекруха м’яко попросила її з кухні: — Тетянко, сонечко, ти ж гостя! Відпочивай. Ми з Галочкою самі швиденько впораємося. Щойно двері за Тетяною зачинилися, маска “святої жінки” з свекрухи зникла

Над старими дахами Житомира догоряв багряний захід сонця, а в затишній квартирі на околиці

Життєві історії 0

Мамо, можна нам побути у тебе? — голос доньки тремтів так сильно, що мати миттєво зрозуміла: трапилося щось непоправне. За спиною Ліди, наче маленькі тіні, тулилися онуки — семирічний Артемко та п’ятирічна Даринка. Поруч стояли дві старі валізи, нашвидкуруч набиті речами. — Що означає «побути»? — Валентина Семенівна повільно витерла руки об кухонний рушник. — Де твій Сергій? — Мамо, не при дітях, — Ліда відвела погляд, і по її щоці скотилася важка сльоза. — Можна ми просто зайдемо? Валентина Семенівна відчула, як підіймається знайоме почуття. Гірке, колюче «я ж казала», яке вона старанно придушувала в собі останні три роки. Ще на весіллі вона відчула, що зять — людина недобра. Надто солодкі промови, надто легкі обіцянки, надто багато самомилування. Коли Ліда чекала дитину вдруге, мати прямо застерегла: «Доню, ой лиха він людина. Такі чоловіки люблять лише свята, а не будні»

Надвечір’я в невеликому містечку видалося вогким та вітряним. Валентина Семенівна саме поралася біля плити,

Життєві історії 0

Маріє Степанівно, ви що, зовсім мене не чуєте? — голос Олени здригнувся. — Богданчик плаче вже бозна-скільки, а ви сидите тут і спокійно п’єте свій чай! Хіба вам серце не крається? Свекруха повільно поважно підняла очі . Її погляд був дивним — у ньому не було звичної турботи, лише крижаний спокій, від якого в Олени по спині пробігли мурахи. — А що я маю робити, Олено? Чому я маю бігти до дитини, яка мені не рідна? Він мені не онук. Ці слова прозвучали як грім. Тарілка вислизнула з рук Олени і з глухим гуркотом розбилася об стару плитку на підлозі. Весь її світ у ту ж мить почав хитатися. — Що ви таке кажете? Ви при своєму розумі? Богданчик — син вашого Павла, він ваша рідня! — Рідня? Не сміши мене, дитино. Думаєш, я зовсім нічого не бачила? Думаєш, я забула той вечір п’ять років тому, коли ви з Павликом так сильно посварилися, що він поїхав до батька на тиждень? Я бачила тебе тоді біля парку. З тим твоїм колишнім. Бачила, як ти сідала до нього в машину. Бачила, як ти світилася зовсім іншим світлом, не тим, яким дивишся на мого сина

Над старими кварталами Житомира залягав густий, сизий туман, який зазвичай приносить із собою перші

Життєві історії 0

Виходить, Оксані на розкішне весілля та медовий місяць гроші є, а на моє лікування — «скрутні часи»? — Ганна поклала товсту папку з аналізами на кухонний стіл. Папір глухо ляснув об стільницю. — Чи я для тебе, тату, вже як стара річ, яку простіше викинути, ніж полагодити? — Ганно, припини негайно! Як ти смієш так розмовляти з батьком? — мачуха Ірина Сергіївна відірвалася від перегляду глянцевого каталогу і поправила на шиї золотий ланцюжок. — Ти ж знаєш, яка зараз ситуація, які податки, як бізнес ледь тримається на плаву. Ми ледь кінці з кінцями зводимо! — Ситуація однакова для всіх, Ірино Сергіївно. Тільки комусь на нове кольє вистачає, а комусь на обстеження — зась. Три роки тому, тату, коли мені вперше стало зле, ти обіцяв: «Доню, трохи підкопимо, розширимо справу і знайдемо найкращу клініку». Де ті гроші, тату? Де той час, який витік крізь пальці

Буває таке прощання, після якого в серці не залишається ні болю, ні гніву, а