Українці Сьогодні

Вікторія переступила поріг старенької своєї колишньої вчительки: – І кому ж дістанеться ваша квартира після вас? Вибачте, що запитую, але ж це життєве питання, у вас же нікого немає, – поцікавилася відразу вона. – У мене є далекі родичі в іншому місті, племінники мого чоловіка. Ми не спілкуємося вже, звісно, дуже давно, так якось вийшло у нас. Хоча за законом, можливо, квартира відійде саме їм. Мені байдуже. Вони ж мною не цікавляться. А я не хочу нікого обтяжувати, – відповіла старенька. Почувши це, у Вікторії став назрівати план, бо гроші їй дуже були потрібні

Оксана якраз саме виходила з великого торговельного центру у спальному районі, тримаючи в обох

Життєві історії 0

Зранку, коли село прокидалося, Оля зібралася й пішла в магазин. Хотіла купити хоч шматок хліба, бо дуже хотіла їсти. І саме там, біля полиць із крупами, вона почула знайомий голос: – Олю? Це ти? Вона здригнулася й обернулася. Перед нею стояла її колишня класна керівниця – Лідія Степанівна. Та сама, яка колись захищала її від насмішок однокласників і часто повторювала: «Ти сильна, Олю, тримайся». – Дитино моя, що з тобою? – запитала вчителька й уважно подивилася на округлий живіт. Оля опустила очі. Вона не знала, що сказати. Сором душив її, та сльози знову потекли. Лідія Степанівна все зрозуміла без слів. Вона легенько торкнулася плеча дівчини: – Ходімо до мене, зараз все мені розкажеш

Оля сиділа на старому, скрипучому кріслі в своїй кімнаті й обіймала руками живіт. Сльози

Життєві історії 0

Валентина Павлівна, хоч і не приймала вибору сина, була мудрою жінкою. Вона знала: коли син любить, марно сперечатися. І тоді вирішила піти іншим шляхом. – Добре, – сказала вона сама собі. – Якщо вже так, я зроблю зі Світлани справжню даму. І почалася велика робота. – Ти ж учителька, – казала свекруха, – діти дивляться на тебе. Ти маєш бути прикладом. Спочатку Світлана ображалася, плакала потайки. Але поступово зрозуміла, що це робиться не зі зла, а з бажання допомогти. І справді, з часом вона змінилася: стала витонченою, впевненою в собі. Її учні захоплювалися, колеги поважали. Олег після закінчення інституту залишився викладати, отримав звання доцента. Світлана стала улюбленою вчителькою в школі. Їхня пара вважалася зразковою. Єдине, чого бракувало, – дітей

Олег завжди здавався мамі особливим. Син учительки літератури й директора школи, він із дитинства

Життєві історії 0

Я подарую бабину квартиру Тарасові, щойно вступлю сама у спадщину, – оголосила мама Наталі. Вона дуже здивувалася, адже бабусю доглядала лише вона чимало років, а брат жодного разу до неї не прийшов, навіть тоді, коли було дуже потрібно. Але мати дійсно мала право на бабусину квартиру, хоча останні роки вона й теж не особливо навідувалася до неї. – Квартира однозначно дістанеться Тарасу і все. Йому потрібно одружитися, створити сім’ю, мати та забезпечувати дітей. Куди він свою наречену приведе жити? А онуків моїх де глядітиме? А у тебе є чоловік, нехай він і дбає про вашу сім’ю, – стояла мати на своєму

Наталя зовсім не могла повірити своїм вухам. Квартира, яку її бабуся заповіла, мала дістатися

Життєві історії 0

Того осіннього дня все складалося, як завжди: поспіх, документи, звіти. В офісі з’явився новий начальник відділу – Сергій Іванович, чоловік середніх років, спокійний і вимогливий. Марина ставилася до нього з повагою, але й з певною обережністю. В обід вона вибігла з офісу, щоб встигнути передати документи в іншу установу. Раптом її погляд упав на церкву біля площі. Біля входу стояли жінки зі свічками, а всередині лунав спів. «Сьогодні ж Покрова…» – згадала вона несподівано. Марина відчинила двері, зайшла, несміливо запалила свічку. Стояла й дивилася на ікону Богородиці. В пам’яті чітко виринули бабусині слова: – Покровонько, Покровонько, покрий мою головонько…

Марина добре пам’ятала запах бабусиної хати. Свіже сіно, яке завжди зберігалося на горищі, домашній

Життєві історії 0

Якось восени Марія Іванівна задумала: – Покличу їх обох на храмове свято. Посидимо разом, може, хоч слово тепліше згадають. Вона зателефонувала Ользі: – Доню, приїжджай. Я борщ зварю, коровай спечу. Ірина теж буде. На тому кінці дроту почулася тиша, а потім холодний голос: – Мамо, я приїду. Але ти ж знаєш, що з нею спілкуватися мені тяжко. – Оленько, – майже благала мати, – та то ж твоя сестра. Я ж не вічна… Ольга мовчки зітхнула. Приїхала, але весь час трималася осторонь, говорила з матір’ю та з дітьми Ірини, проте дивилася на сестру так, ніби між ними була стіна

Яка ж мама не мріє, щоб її дорослі діти жили між собою в мирі

Життєві історії 0

Квартира була стара, і Ганна вирішила: «Треба хоч тут зробити ремонт. Бо шпалери облізли, підлога скрипить, кухня – як із минулого століття». Одного вечора Ганна заговорила з дітьми. – Синочку, доню, я думала ремонт почати. Та грошей не вистачає. Може, допоможете трохи? Син знизав плечима: – Мамо, зараз тяжко, сам кредит плачу. Дочка відвернула очі: – Мамо, ми б і раді, але в нас свої витрати, ти ж розумієш… Ганна відчула, як холод пройшовся по спині

– Не допоможуть нам діти, Степане, треба самим щось думати, – з сумом сказала

Життєві історії 0

Софія все питалася, коли по неї приїхати, а та лише відтягувала відʼїзд. І одного разу Софія все зрозуміла. – Тітонько, ви ж не можете зимувати самі на дачі! – сказала. – Це ж холодно, незручно… – Не переживай, дівчинко, я сильна. Мені й тут добре, – усміхалася Лідія Іванівна, хоча в глибині душі трохи боялася зимової самотності. Але вона знала: молодим треба простір, своє життя. Та доля мала власний план. Одного вечора на дачу приїхали молодята з чоловіком років під сімдесят. Високий, сивочолий, з добрими очима. Це був дідусь Ігоря – Степан Петрович. Він давно розлучився з його бабусею і жив сам. А коли дізнався, що внук одружився, приїхав, щоб привітати. – Добрий вечір, – привітався він, тримаючи в руках коробку цукерок. Знайомство було теплим і приємним, між Лідією Іванівною і Степаном Петровичем наче спалахнула іскра

Лідії Іванівні було вже за шістдесят. Вона жила сама у своїй двокімнатній квартирі на

Життєві історії 0

Навесні трапилася ситуація, що все перевернула. Руслан приїхав із Ольгою й знову почали збирати продукти. – Мамо, дайте ще й цибулі, і квасолі. Бо ми цього року не встигли купити, – говорила невістка. Ярослава вже втомилася мовчати. – А ви мені коли поможете? Чи я маю сама до гробу гнутися? – Та хто вас просив садити стільки? – різко кинув Руслан. – Продавайте ту хату та й ідіть до міста. Нам і так клопіт із вами. Ярославу мов струмом ударило. Вона подивилася на сина і вперше в житті побачила чужого. – То ви думаєте, що я вам тягар? – тихо сказала вона. – Та ні, мамо, але ж і ми не можемо весь час сюди їздити, – невдоволено відповіла Ольга. Того вечора Ярослава довго не спала. Ходила по хаті, дивилася на фотографії, на речі, зроблені руками чоловіка. І в серці визрівало рішення

Ярослава все життя прожила в селі. Була вона з тих жінок, які роботи не

Життєві історії 0

Олексій повернувся додому з новиною: – Іро, уявляєш? Марійка виходить заміж! – Це добре, – усміхнулася Ірина. – Значить, життя йде вперед. Він мовчав хвилину, потім додав: – Я думав… Може, ми подаруємо їй квартиру? Ту другу. Ірина ледь не впустила з рук кухонну чашку. – Що?! Ту квартиру, яку ми купували для Софійки? – Ну, – Олексій знизав плечима, – у Марійки теж нове життя. Хочеться допомогти їй з чоловіком стати на ноги. – Але ж у неї є квартира! – голос Ірини затремтів. – Ти ж сам казав: усе залишив їй і матері. Тепер і цю забереш у нашої доньки

Ірина вийшла заміж у двадцять вісім. Довго вагалася, бо знала: Олексій не вперше одружується.