fbpx
Поради
Бути самотнім – не хвоpоба, а подружжя – не ліки

Заміжня знайома зі спільноти знову запитує, чи нарешті когось собі знайшла? Може рідко виходиш з дому? Пробувала знайомитись за допомогою католицьких швидких побачень?

Інша подруга поплескує по плечі, мовляв, не турбуйся, все буде добре, можеш користатись із свободи і радіти вільним життям. Будеш за цим тужити, коли матимеш дітей.

Знову хтось із твоєї спільноти одружується. Зрозуміло, що радієш за своїх друзів. До тієї хвилі, коли хтось почне запитувати, а коли врешті твоя черга?

Йдеш сповідатись. Чуєш, що мусиш швидко почати працювати над собою, бо так і не знайдеш чоловіка. А час то іде.

Чому так повелось, що так часто у Церкві наголошуємо на цінності безшлюбного стану богопосвячених осіб, а до світських неодружених, особливо жінок, ставимось легковажно, шкодуючи або навпаки – відсуваючи їх на маргінес душпастирської опіки, вважаючи неодружений стан станом перехідним, яким і не варто займатись, бо має щонайшвидше змінитись?

Читайте також: Як слухати свого Ангела-Охоронця: поради отця Піо

Кидаємось із крайощів у крайнощі, не знаючи, як до таких осіб підійти. Часто бачимо у неодружених осіб незрілих, егоїстичних, які не розуміють цінності подружжя. А часом вважаємо їх людьми глибоко нещасливими, які живуть від одної Служби за доброго чоловіка до іншої, а вночі плачуть в подушку.

Гадаємо, що до того часу, коли врешті настане їх час створити подружжя, подорослішають. І тоді вже можна їх вважати рівноправними учасниками Церкви, знайдеться їм місце у спільноті та на парафіях. А зараз – мусять виправляти щось у собі, заповнювати порожнечу всередині.

Однак неодружені є надією Церкви. У час, коли переживаємо кризу сім’ї та богопосвяченого життя, саме сингли є тими людьми, які не хочуть залишатись осторонь, беруть активну участь у житті спільнот та парафій, ініціюють різноманітні акції. Свідчать у тих середовищах, для яких Церква є чужою. Зміцнюють авторитет Церкви там, де духовні особи і одружені зазнали невдач.

Бути неодруженим – не хвороба, а подружжя – не ліки. Хочемо цього чи ні, але суспільні реалії, в яких живе Церква, не сприяють побудові міжособистісних зв’язків, а швидше їх розпаду. Соціальні мережі замість того, щоби нас об’єднувати, лише віддаляють одне від одного. Стаємо щораз більш самодостатніми, а чергові розчарування лише посилюють страх перед будуванням відносин.

У Церкві буде щораз більше неодружених. Мусимо припинити їх оцінювати і радити їм, як з того “страшного” стану найшвидше вийти. І раз назавжди віднести до байок думку про третій, окрім подружнього та богопосвяченого життя, стан – “покликання до самотності”. Такого покликання немає. Чи одружені ми чи ні – всі ми покликані до святості. До самотності не покликаний жоден.

Як і усі члeнu Церкви, неодружені потребують душпастирства. Потребують проповідей, які їх стосуються, навіть якщо у Біблії не знайдеться так багато безпосередніх відгуків до їх життєвої ситуації, за часів Ісуса бути неодруженим також не було популярним станом. Одначе це зовсім не означає, що Церква не має що сказати цим людям, окрім того, що якщо хочуть мати сім’ю – нехай більше працюють над собою. А якщо чомусь їм це не вдалося – значить, щось з ними не так.

У Церкві має знайтись більше місця для світських людей, які з певних причин не мають сімей. І то не в ролі тяглових коней парафій та спільнот, але як для повноправних учасників церковного життя, яким теж слід бути вдячними за їхню працю, посвячений час, активність. На яких дивитимемось не з погордою чи співчуттям, коли говорять про те, що мріють створити сім’ю або навпаки.

Бо хтозна: у час, коли розпадаються сім’ї та покликання – може то саме неодруженим належить місія порятунку Церкви?

ДивенСвіт

Переклад Тетяни Трачук

You cannot copy content of this page